A+ A A-
  • Hits: 3013

Нерозумне українське чиновництво

Олександр Мотиль
Я знаю, що тупість може бути знайдена у всіх країнах, але цей тип небувалої тупості є, я наважуюся сказати, типовим радянським менталітетом, таким поширеним в частинах України.

Один мій приятель з Києва, котрий вивчає дискурси вважає, що в «соціальному будівництві» є здоровий сенс. Я думаю, це якраз те, чого немає достатньо в Україні.

Візьміть південне українське місто Миколаїв, з населенням близько півмільйона осіб. Місто залежне від занепадаючої суднобудівної промисловості, економічно депресивне і гостро потребує інтелектуального управління та багато інвестицій.

Наскільки ймовірно, що це може статися? Ймовірність дуже мала з огляду на два приклади, які є показовими для Миколаєва.

Перший стосується мера Миколаєва Володимира Чайки. Рік тому, під час новорічних і Різдвяних свят, він офіційно привітав громадян міста російською мовою. Внаслідок один з громадян ,Анатолій Ільченко подав позов до Окружного суду проти Чайки на тій підставі, що мер повинен був використовувати державну, українську мову.

27 лютого 2010 суд ухвалив рішення, що Чайка повинен був зробити свої привітання і українською і російською мовами. Чайка оскаржив таке рішення Окружного суду в Одеському адмінсуді. Відтак пан Ільченко звернувся до Вищого адміністративного суду України, який підтримував рішення Одеського суду від 12 травня 2011 року.

Тепер розглянемо, що відбулося. Мер міста з населенням, що становить приблизно три чверті українців робить офіційні заяви російською мовою.

Це тягне ланцюг подій за участю трьох судів і близько півтора роки дискусій і документів. Остаточним висновком є те, що вибір Чайкою мови для спілкування з громадянами вважається прийнятним.

Наскільки це все було доцільним і необхідним? Чи справді ця проблема переважає інші, і чи не варто було присвятити увесь цей час проблемам економічного розвитку і міжетнічним взаєминам?

Чи не було б розумно зробити офіційні привітання російською та українською?

Чи було б це так важко для тих, хто говорить обома мовами? І хіба не є очевидним , що саме так потрібно було вчинити в місті, де говорять різними мовами і в країні, в якій пристрасті про мову розпалюються?

Проте цього не сталося: мер Чайка або надто тупий або занадто ідеологічний, щоб побачити очевидне.

Прикметно, що на сайті Миколаївської міської ради чиновник рекламує свій "патріотизм, відданість інтересам держави, і комунікативні здібності».

І потім є ще більш вражаючий випадок з Віктором Титаренком, заступником начальника одного з адміністративних районів Миколаєва. До пана Титаренка недавно звернулися місцеві організатори українсько-німецького партнерства серед школярів і обміну студентами, аби поговорити щодо майбутнього візиту німецької делегації у своєму окрузі. Ось як Т.Д. Яблонська, один з організаторів, описує свою зустріч з Титаренко:

«Три тонкі жінки, педагоги і члени шкільної ради, люди, які дбають про розвиток дітей і сприяють розвитку міжнародних відносин звернулися до чиновника, однак пан Титаренко на жодну з пропозицій не відгукнувся. Але те, що ми почули, вразило нас, як грім серед ясного неба».

Я цитую: "Чому ми повинні приймати онуків тих, хто вбив наших батьків, бабусь і дідусів? І бути до них привітними?

Що ще тут можна сказати?

Про партнерство, міжнародні відносини, і Європейський Союз? Куди ми йдемо? Де ваша толерантність, панове чиновники? Як ми повинні виховувати дітей, коли насправді потрібно виховувати деяких дорослих?Глава адміністрації не захотів зустрітися з нами ...»

Можна звичайно оцінити почуття Титаренка з приводу величезних втрат України у Другій світовій війні, але в певний момент, скажімо, з 2011 року, 66 років після війни, може настав час рухатися далі.

Тож, депресивний Миколаїв за таких умов може лише мріяти про залучення інвестицій у своє місто...

Що характерне для обох випадків? Я знаю, що тупість може бути знайдена у всіх країнах, але цей тип небувалої тупості є, я наважуюся сказати, типовим радянським менталітетом, таким поширеним в частинах України. Чому б не подумати, що, можливо, працювало б, якщо ви знаєте всі відповіді? Та й справді, нащо думати?

Оригінал статті:http://www.worldaffairsjournal.org/new/blogs/motyl/The_Irrationality_of_Ukraines_Officialdom