A+ A A-
  • Written by Віктор Каспрук, політолог
  • Hits: 8912

Саміт Україна-ЄС: євроімітація чи бажання інтеграції?

User Rating:  / 0
PoorBest 
EU_Ukraine_flagsСаміт Україна-ЄС, котрий відбудеться 4 грудня цього року, радше можна розглядати в контексті президентських виборів 2010 року та супутнього їм піару, ніж як прагматичну спробу наближення України до членства у структурах об'єднаної Європи. В цьому сенсі можна припустити, що для Президента України це чергова можливість показати тій невеличкій частині українського електорату, котра іще його підтримує, що європейська інтеграція Української держави для нього і надалі залишається одною із найбільш пріоритетних тем.

Варто звернути увагу на той факт, що Президент Віктор Ющенко намагається підтвердити готовність України до продовження відкритого й плідного діалогу й динамічного розвитку відносин з Європейським Союзом. Про це сказано у вітанні Віктора Ющенка прем'єр-міністрові Бельгії Герману Ван Ромпою з його обранням першим президентом Європейського Союзу. В своєму поздоровленні Президент Ющенко також висловив переконання, що політичний і державний досвід Ромпоя буде сприяти ефективній реалізації інституціональної перебудови Європейського Союзу і посиленню його позицій у світі. Хоча те, що верховним представником ЄС із закордонних справ і політики безпеки стала британка баронеса Кетрін Ештон, котра немає жодного досвіду в цій царині, не може налаштовувати на позитивний лад.

Очевидно, що Президент України Віктор Ющенко під час саміту Україна-ЄС вкотре намагатиметься довести європейським зверхникам, що Україні затісно в рамках Європейської політики сусідства і що це може розглядатися лише як невеликий перехідний період до членства в Євросоюзі. Втім, українські євроінтеграційні амбіції в грудні 2009 року навряд чи можуть розглядатися серйозно – бо це час напередодні зміни найвищої влади в Україні. Адже допоки невідомо які політичні сили прийдуть до керівництва Україною в 2010 році, багато хто в Європі розглядає Віктора Ющенка як «кульгаву качку» (якщо вдатися до американської термінології), котра вже фактично нічого не може вирішувати. А якщо президентську посаду виборе Юлія Тимошенко, то європейські устремління України потребуватимуть певної корекції.

Можна сказати, що значна частина нових членів Європейського Союзу з колишнього радянського табору була прийнята туди авансом, оскільки не зовсім відповідала політичним і економічним критеріям ЄС. До України в той же час підходили із зовсім іншими вимогами. Проте, при цьому Україна для Євросоюзу завжди була проблемною країною, бо формально декларуючи своє бажання якнайшвидше приєднатися до об'єднаної Європи, українське керівництво не зробило нічого для того, аби хоча б розпочати широкомасштабні реформи, необхідність проведення яких була задекларована свого часу ще першим Президентом України Леонідом Кравчуком.

І хоча підтримка вступу до Європейського Союзу серед українського населення була набагато більшою, аніж вступу України до НАТО, проте розбіжності з цього питання серед українських еліт і народу, коли йшлося про підтримку членства в ЄС, також залишаються значними. Звісно, Україна ще за президентства Віктора Ющенка могла подати заявку до вступу в Європейський Союз, але можна пригадати приклад Туреччини, котра ще в 1958 році подала заявку про вступ в Євросоюз (тоді – Спільний ринок), вже більше ніж півстоліття чекає на результат, і за всіма ознаками навряд чи буде прийнята.

Хоча, з іншого боку, в України був шанс на членство в ЄС. А саме після Помаранчевої революції 2004 року. Пригадую, що тоді, на початку грудня 2004 року, транзитом через Прагу я з групою українських журналістів здійснював переліт до Італії. В празькому аеропорту серед безлічі різноманітних журналів запам'ятався один. Чи то Newsweek, чи то Economist, на обкладинці якого було видрукувано портрет Віктора Ющенка, а під ним риторичне запитання «Що ми можемо зробити для цієї людини?»

Тоді Віктор Ющенко був героєм для Європи і всього західного демократичного світу, а Україна сприймалася, як країна, котра бореться за право стати на шлях демократичного розвитку. А у Неаполі в кав'ярні до нас підійшли двоє молодих людей. І коли дізналися, що ми з України, вони нас сприйняли як рідних і, що тоді дуже подивувало, вони знали усі останні новини з нашої землі.

Цікавий і той факт, що тоді в Римі, буквально за дві години, ми зустріли три групи українських заробітчан, які підходили до нас, коли чули, що ми розмовляємо українською мовою. Всім я задав одне питання, чи готові вони повернутися в Україну після перемоги Помаранчевої революції, й усі буквально відповіли – готові, якщо в Україні відбудуться реальні зміни на краще. Через п'ять років розумієш, якими наївними були ці сподівання, адже не змінивши самої системи влади, навряд чи можна змінити щось на краще в Україні.

За приблизними оцінками, понад п'ять мільйонів (тобто 15% працездатного населення України) працюють сьогодні постійно чи тимчасово (кілька місяців на рік) за кордоном. Більшість із них нелегали, котрі виконують некваліфіковану роботу. До речі, в світі прийнятною вважають норму, згідно до якої за кордоном працюють до 3% працездатного населення країни. За європейськими мірками вони заробляють небагато, проте ці гроші вже майже дорівнюють державному бюджету України. В 2008 році в Італії українці заробляли щомісяця від 500 до 1000 євро, нині під час кризи менше від 350 до 600 євро.

Суми, які надходили до кризи з-за кордону до України по різних каналах – дуже великі, йшлося про десятки мільярдів доларів та євро. Можна зробити припущення, що під час економічної кризи якщо кожен із українських заробітчан відсилає щомісяця хоча б 100 євро, то у підсумку сума утвориться дуже серйозна – більше 6 мільярдів євро на рік. При цьому не варто забувати про те, що гроші, котрі надходять від заробітчан це не лише фактор, котрий допомагає виживати українським родинам. Також це чинник, що можливо, не головний, але дуже важливий, котрий підтримує українську економіку. Адже кошти, які надходять від заробітчан, – дуже відчутна підтримка українській гривні, золотовалютним запасам і економіці загалом. Проте підтримки з боку держави цим людям, без яких Україні було б дуже сутужно, фактично немає.

За великим рахунком, Європейський Союз і Україна «граються» увесь час в одну і ту ж гру. ЄС не готовий говорити про чітку європейську перспективу для України, не бачачи жодного бажання українських еліт проводити такі необхідні для самої України реформи, а Україна ухиляється від проведення будь-яких реформ, коли не бачить перед собою європейських перспектив. Таким чином, можна спрогнозувати, що не розірвавши порочного кола взаємної недовіри України і Європейського Союзу один до одного, важко говорити про якісь конкретні зрушення в просуванні Української держави в бік європейської інтеграції. Хоча в той же час зрозуміло, що повноцінні і партнерські відносини між Україною та ЄС не лише стимулюватимуть внутрішні реформи в Україні, але й будуть визначати стратегічно важливі зміни по всій Східній Європі.

Очевидно, що Помаранчева революція не змогла змінити владу через обмеженість правових важелів і небажання українських владних еліт змінювати фундамент системи, котра була закладена ще в 1994 році Леонідом Кучмою. Але Україні варто все ж визначитися – чи вона готова зробити дієві кроки вбік реальної європейської інтеграції, чи й далі продовжуватиме хибну, і як показали усі останні роки, вкрай непродуктивну свою політику євроімітації. Можливо, саме євроімітація і є головною причиною відторгнення Європейським Союзом євроінтеграційних намірів України.

Думаю, що українським зверхникам варто було б звернути увагу на те, що перший постійний президент Європейського Союзу Герман Ван Ромпой, після свого обрання, заявив про намір продовжити розширення Євросоюзу. В цьому сенсі для України починає відкриватися певний шанс на членство у ЄС. Адже після обрання постійного президента ЄС і міністра закордонних справ Євросоюз набуває зовсім іншого статусу і цілком можна говорити, що у новій моделі об'єднаної Європи для України може знайтися швидше місце, ніж у старій, котра діяла до осені 2009 року. Оскільки виглядає так, що Європейський Союз, крок за кроком, намагатиметься вибудувати ту модель, яку свого часу прагнули вкласти в утворюваний Радянський Союз українські націонал-комуністи 1922 року як у союз незалежних суверенних держав, котрі делегують певну частину своїх повноважень центральним виконавчим органам. І якщо на відміну від колишнього СРСР, у якому формально суверенні республіки були насправді нічим іншим, як колоніями московської влади, Європейський Союз буде спроможним об'єднати в одне ціле політичні, економічні і соціальні зусилля держав, які до нього входять, то така модель держави-континенту цілком може підходити для майбутнього України.

Президент Європейського Союзу Герман Ван Ромпой, скоріше за все, не зможе ігнорувати євроінтеграційні устремління України, як країни, котра має величезний економічний і людський потенціал. Адже в Брюсселі чудово розуміють, що корупція і 20 років розграбування України номенклатурними олігархічними кланами стали саме причиною сьогоднішнього непривабливого образу України в Європі і в усьому світі.

Ймовірно, великим позитивом для України є той факт, що президентом ЄС став не німець чи француз, а саме бельгієць. Адже неприкрита проросійська позиція в багатьох питаннях цих країн часто-густо не давала можливості лідерам Франції і Німеччини об'єктивно дивитися на намагання європейської інтеграції України.

На мою думку, не дивлячись на суто формально-піарний для України грудневий саміт Україна-ЄС, все ж можна говорити про певні позитиви цієї майбутньої зустрічі. Адже в президента Євросоюзу Германа Ван Ромпоя (якщо він, звісно, братиме участь у цьому саміті) з'явиться не лише можливість познайомитись і поспілкуватися з президентом України та українською делегацією, але й висловити своє бачення українській стороні шляхів євроінтеграції України. Адже президент Герман Ван Ромпой з перших днів перебування на цій посаді мусить показати своє перспективне стратегічне бачення трансформації Євросоюзу. І тому саміт Україна-ЄС може стати для нього чудовим шансом пройти на ньому політичну обкатку свого президентства.

Адже, як вже відзначалося експертами, в результаті закритості Європейського Союзу для України, Київ опинився в певній подобі геополітичного вакууму. А не маючи чіткого довгострокового бачення свого майбутнього, Україна стає полем битви в культурно-політичній війні між прозахідними і проросійськими державними та недержавними організаціями, які борються за майбутнє Української держави.

Якщо президент ЄС Герман Ван Ромпой усвідомить усю трагічність для України цього геополітичного вакууму, то він хоча б спробує на саміті Україна-ЄС розставити орієнтири для України, за якими вона мала б почати орієнтуватися на своєму євроінтеграційному шляху.

Уже зараз зрозуміло, що шлях України в Євросоюз істотно відрізнятиметься від того, яким йшла Польща, Чехія чи країни Балтики. Тому мова може йти лише про так званий вступ по частинам. Коли спочатку встановлюється безвізовий режим та вступає в силу угода про вільну торгівлю між Україною і Європейським Союзом, а вже в подальшому, відштовхуючись від цих здобутків, можна буде говорити про тіснішу інтеграцію України до європейських інституцій.

І якби Україні на саміті Україна-ЄС було дійсно відкрито європейську перспективу, то це цілком чи частково могло б зняти внутрішню напругу в українському політикумі, котра виникла в останні роки, спровокована тією геополітичною невизначеністю, що дозволяє Росії постійно тиснути і шантажувати Україну. В цьому сенсі можна було б говорити про стабілізацію українського вибору і упорядкування українського політичного процесу.

Не маючи наміру змальовувати майбутню перспективу спроби євроінтеграції України після обрання президентом Європейського Союзу Германа Ван Ромпоя винятково у рожевих тонах, все ж хочу підкреслити той факт, що обрання Євросоюзом свого першого постійного президента надає останньому повноваження, котрих досі не було там ні в кого. Це надасть Герману Ван Ромпою унікальну можливість працювати над всіма накопиченими проблеми не тимчасово (півроку), як це було раніше, а провести серйозний експертний аналіз і будувати свої плани на довгострокову перспективу. Таким чином, можна спрогнозувати, що грудневий саміт Україна-ЄС здатен засвідчити наміри про порозуміння обох сторін і перевести стосунки України з Європейським Союзом у прагматичне, але конструктивне русло. Але тільки наміри, бо реалізувати їх з боку України доведеться вже новій владі.