Зустріч глав країн Організації Договору про колективну безпеку у Єревані позначилася декількома яскравими подіями: Вірменія відмовилася підписувати документи саміту, Пашинян та Рахмон трималися подалі від путіна під час церемоніального фотографування, лукашенко вдався до погроз на адресу України під час спілкування з журналістами.

Так, ці яскраві деталі добре підсвічують обстановку і суть зустрічі. Але лише ними перебіг та зміст саміту не обмежується. До того ж, цю подію корисно розглянути в динаміці.

ЗИГЗАГИ КРЕМЛІВСЬКОЇ ПОЛІТИКИ: МОСКВА-САМАРКАНД-ЄРЕВАН

Ці події відбувалися з кроком у 2-3 місяці. 16 травня в Москві пройшов саміт ОДКБ, ніби ювілейний (30-річчя ДКБ, 20 років перетворення на ОДКБ), але зовсім не святковий. Передусім для учасників, але також і для України, яка спостерігала за ним на тлі майже трьох місяців великої агресії. У нас тоді були тривожні очікування – чи не стане союзництво в ОДКБ під можливим тиском кремля занадто тісним, що могло б прямо позначитися на війні, яка йде? Ні, не стало. Той саміт був протокольно чітким і справді дипломатичним (що у заходах за участю кремля останнім часом буває нечасто). Для гостей-учасників найважливішим було дистанціюватися від Москви та її військово-політичних авантюр, але так, щоб не роздратувати господаря. Ну, хіба що лукашенко випадав із загального тренду. Прокремлівська риторика «я весь ваш», як він вважає, допомагає якнайдовше відтягувати прямий вступ до російсько-української війни. (Ми писали про ту зустріч у матеріалі «Саміт ОДКБ у Москві: говорили про Афганістан, думали про Україну»).

А рівно через три місяці пройшов саміт ШОС у Самарканді (15-16 вересня). Шанхайська організація співробітництва за складом учасників, звичайно, вагоміша і ширша, ніж ОДКБ. Тим яскравішим і гучнішим було фіаско володимира путіна на тій зустрічі. У Самарканді лідери інших країн із задоволенням, під запис на камеру, запізнювалися на двосторонні зустрічі з ним (зокрема – президенти країн ОДКБ, які за визначенням є молодшими партнерами). Не менш показовим було й те, що лідера Китаю Сі Цзіньпіна зустрічав узбекистанський президент Мірзійоєв, а ось путіна – лише місцевий прем’єр-міністр Аріпов. Але найбільш символічним стало одне фото з того саміту. На ньому головний за столом, на високому стільці – Ердоган (товариш Сі на той час вже поїхав займатися більш важливими речами). Трохи збоку на стільчику – Алієв. Путін же, і так невисокий, але ще нещодавно політично «великий і жахливий», сидить на низькому дивані між двох високих учасників – президентом Таджикистану Рахмоном і лукашенком. (Укрінформ розбирав ті події у матеріалі «Підсумки саміту ШОС: приниження путіна та хрест на перспективах росії»).

І ось знову саміт ОДКБ, який завершує рік головування Вірменії у цій структурі. Демарші господаря події прем’єра Пашиняна, які до того ж відбувалися на тлі антипутінських акцій у Єревані під українськими прапорами, були, звичайно, втішні. Однак не треба поспішати оцінювати цю зустріч надто позитивно для нас, як пряме продовження Самаркандського саміту. Це була ні «зрада», ані «перемога». Ситуація там склалася складніша.

ПРОМОВА ПУТІНА – БЕЗБАРВНА, АЛЕ З ВАЖЛИВИМИ ДЕТАЛЯМИ

Про події, де досягти вагомих результатів не вдається, російська пропаганда говорить побіжно, не зупиняючись на деталях. Ось і на путінському офіційному порталі kremlin.ru саміт було подано дуже скромно, майже непомітно. Інформація про нього швидко потонула в інших подіях, рівнозначних, а то й важливіших: «Нарада з членами координаційної ради при уряді щодо забезпечення потреб росії», «Нарада з постійними членами ради безпеки», «Зустріч з головою Чечні рамзаном кадировим».

При цьому промова путіна на круглому столі ОДКБ цього разу була зразково «ніякою», безбарвною, бюрократичною. Однак і в ній містилися кілька важливих акцентів.

Говорячи про «вдосконалення колективних сил швидкого розгортання», путін навів як приклад «здійснену в січні миротворчу операцію ОДКБ у Казахстані, яка дозволила запобігти захопленню влади екстремістами». І далі привітав Токаєва із перемогою на нещодавніх президентських виборах. Звичайно, така постановка питання за визначенням була не дуже приємна казахстанському лідерові, який для того й провів позачергові вибори, щоб посилити свою легітимність, прикрити ними ту «миротворчу операцію». Але путін нагадав йому – на межі тролінгу – про свою роль у зміцненні влади Токаєва. А щоб підсолодити таку пігулку володимир володимирович чи не вперше правильно назвав казахстанського керівника на ім’я та по батькові – Касим-Жомарт Кемелевич (причому так легко і впевнено, ніби це ніколи для нього проблемою не було).

Ось ще короткий, але важливий абзац: «Рішення, яке ми маємо сьогодні прийняти, що стосується, зокрема, поліпшення систем зв’язку ОДКБ, створення спільного формування радіаційного, хімічного, біологічного захисту та медичного забезпечення, функціонування в ОДКБ єдиної системи технічного прикриття залізниць, росія, безумовно, підтримає».

Сказано мимохідь і без прив’язки до війни. Але зверніть увагу, як тісно перетинається з нею все перераховане. Експерти багато говорили про недоліки зв’язку загарбницької армії росії. І ось уже покращення систем зв’язку виноситься на рівень ОДКБ (можливо, із узаконеним таким чином «сірим імпортом»?). Схоже – із залізницями. Під час війни вони надзвичайно важливі як на «короткому плечі доставки» (з оперативним перекиданням сил), так і на «довгому плечі» (з урахуванням розкиданості російських військових ресурсів та розтягнутості комунікацій). При цьому з’являлася інформація, що на російському залізничному транспорті, та й на білоруському, почастішали випадки аварій. Так, може, і в цьому випадку москва намагатиметься вирішити частину своїх технічних проблем, використовуючи ресурси ОДКБ?.. Аналогічно – із медичним забезпеченням.

Ну а щодо створення спільного формування радіаційного, хімічного, біологічного захисту – це більше схоже на новий варіант тролінгу – залякування України та Заходу. Але з іншого боку, якийсь практичний сенс у цьому також може бути. Щоб було про запас.

СТАН НАПІВРОЗПАДУ ТА ІМІТАЦІЯ ЗМІН

Зневажливе ставлення до путіна у Самарканді вималювалося на тлі принизливої поразки на Харківському фронті. Цього ж разу за 12 днів до саміту в Єревані російські збройні сили відступили з Херсона і повністю залишили правий берег Дніпра. Знову поразка! Але на відміну від панічної втечі з Куп’янська та Ізюма вона була подана російською пропагандою, як щось планове і мало не героїчне. Не менш героїчно, з переможними реляціями, роспроп подає й підлі терористичні атаки на українську інфраструктуру. Фоном до цього – російська мобілізація, загадково «часткова», з невизначеними термінами та кількісними показниками.

Це певною мірою повернуло путіну впевненість у собі. А також нагадало іншим країнам ОДКБ, хто в домі імперський центр і як його треба побоюватися. При тому, що Китай однозначних гарантій безпеки нікому все ж таки не давав… Якщо дивитися на події під таким кутом, то виходить, що телеверещання лукашенка в Єревані (Україні «треба зупинитися», бо «далі буде її повне знищення»), звернені не лише до нас, а й до «партнерів» по ОДКБ. Щоб ті поменше суперечили путіну.

Головними героями саміту в Єревані були, звісно, Вірменія та її прем’єр Пашинян. Ще у травні, в Москві, він висловлював серйозні претензії у зв’язку з недостатньою підтримкою ОДКБ на тлі конфлікту з Азербайджаном. Зараз ці звинувачення стали набагато голоснішими і закінчилися демонстративною відмовою Пашиняна підписувати декларацію Організації та документ про спільні заходи щодо надання допомоги Вірменії.

На цьому тлі все впевненіше та переможніше виглядає азербайджанський президент Алієв. Напередодні саміту він заявив, що його країна, яка в ОДКБ не входить, має там друзів більше, ніж Вірменія (і це за великим рахунком так). Водночас, поки в Єревані йшов саміт, у Баку тривали «Дні НАТО» (почалися ще 21 листопада). Тобто Алієв, по суті, грає приблизно такий же сеанс дипломатичної одночасної гри, що й Ердоган, лише на менших шахових дошках (але й рівень демократії в його країні нижчий, а це дає більшу особисту владу і свободу маневру).

У цих умовах, які показують марність ОДКБ, ризик його напіврозпаду стає більш реальним. З’явилося відчуття, що треба щось міняти. І змінили. Але не надто багато. Замість білоруського представника Станіслава Зася генсеком організації став казахстанець Імангалі Тасмагамбетов. Це політичний важковаговик, який побував чи не на всіх вищих посадах своєї країни (крім президентської): голова АП, прем’єр, міністр оборони, акім (мер) Алмати. А ще він був послом у Росії (2017-2019) і має там бізнес-інтереси – у червні минулого року увійшов до ради директорів «КАМАЗу».

Цікаво, що перед президентськими виборами 20 листопада дехто бачив Тасмагамбетова суперником Токаєва, але той, навпаки, розсудливо закликав голосувати за чинного главу держави. І, мабуть, тоді ж все було домовлено щодо посади генсека.

ОГОЛЕННЯ СУТІ ОДКБ: КОЛИШНІ КОЛОНІЇ НА ПОВІДКУ

Таким чином, поки пропагандисти на «росії-1» кричать, що в Казахстані може сформуватися «свій нацистський режим», який стане наступним у черзі на «денацифікацію», насправді кремль намагається посилити зв’язку з Астаною, поки що (принаймні на час тяжкої війни) ніби то рівноправну. Водночас, це ще й спроба переконати тих, хто сумнівається (передусім Єреван), що з новим генсеком ОДКБ набуде нового життя, стане по-казахстанськи більш прагматичним і активним.

До того ж, наступного року в ОДКБ буде інший голова. Відповідно до правил (і російської абетки) після Вірменії ним стане білорусь. І лукашенко щосили, скільки зможе виконуватиме свою арію «крики в обмін на неучасть у прямій війні проти України». Тож і в цьому сенсі зміна генсека стала вчасною, щоб зберегти в ОДКБ відчуття бодай якогось багатоголосся.

Але це все, звісно, ілюзії. Насправді в цій організації дедалі відвертіше оголюється суть, її несучий каркас, з якого, ніби у стриптизі, злітає пропагандистське ганчір’я. ОДКБ все більше перетворюється на набір двосторонніх контактів імперського центру із п’ятьма колишніми, а також, як хотілося б кремлю, і майбутніми колоніями. Щоправда, до 100-річчя СРСР, 30 грудня 2022 року, реалізувати свої мрії путінській москві не вдасться. Тим сильніша злість на Україну, яка стала поперек таких планів і зіпсувала головне радянське свято – Новий рік.

Нам же, у свою чергу, слід стежити за тим, щоб ерефії не вдалося наростити свій потенціал і обійти санкції, використовуючи співпрацю в рамках цієї загалом марної «Організації Договору про колективну безпеку». Адже немає там ані безпеки, ані колективності, ані договору. А ОДКБ є!

«Діалектика, товайіщі!» – міг би сказати з цього приводу засновник СРСР.

Олег Кудрін, Рига.

Фото: akorda.kz