Оксфорднаш. Нам допомагають з надії для себе
Оксфорднаш. Не можу не поділитися
Пізно-пізно ввечері, після лекції, дискусій і всіх наступних (прецікавих) розмов, про які не знаю, коли матиму час розповісти («деколонізація» західних інституцій в ході нинішньої «війни наративів» – тема воістину незглибима й невичерпна, тут дисертації, а не пости в ФБ впору писати!) – коли всі розійшлись, задоволені й щасливі, групка оксфордців провадила мене до мого помешкання порожніми нічними вуличками, оповідаючи по дорозі – ось тут коледж, де вчився Борис Джонсон, якого ви в Україні любите, а ми в себе не дуже, ось тут у 17-му ст. спалили трьох католицьких ченців, – а ось у той бік північ, там ми вже не живемо…
— Чому? – не зрозуміла я.
— Дуже дорого. Найдорожчі вілли, там тільки олігархи живуть.
— Які олігархи? – знов не зрозуміла я.
— Російські, які ж іще. Тато літає в бізнес-справах, мама провадить дім. Бо, щоб Маша, Даша і Володя вчилися в Ітоні, треба їх у 5 років віддати до порядної закритої школи. От вони всі тут і пооселялися.
— Ого! – похитала я головою. – То вам, значить, теж тут треба ЗСУ…
І тут дорослі поважні джентльмени несподівано гаряче вхопили мене за руки з двох сторін:
— Oh yes! Please!
— Ждемо не діждемось, тільки на вас і надія!
— Не баріться, ради Бога, можна просто прямим рейсом, Бахмут — Оксфорд!
— Тими самими літаками! Думаєш, нащо ми їх вам дали? It was a return ticket!
і т.д.
І, з усією поправкою на британський гумор, – я вперше за рік навіч побачила те, про що доти була радше здогадувалась: у країнах «старої аристократії» російські гроші не стільки зваблюють, скільки відпихають – як українців «Тагіл» у турецьких готелях.
Так що вкотре потверджу: ні, нам допомагають не зі співчуття, не з жалости до нас – а з надії для себе.
Слава ЗСУ!
Оксана Забужко
FB
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства