Отже, ми розглянули головні священні символи, розпізнавальні знаки побєдобєсія: георгіївську стрічку, військову форму, у найекономнішому варіанті – пілотку, гімнастерку. Розібрали напружений пошук та чудове знаходження найвдалішої форми переможного священнодійства – «Безсмертний полк». Тепер час розповісти про головні святилища побєдобєсія.

Навколокремлівський простір, Червона площа та Олександрівський сад надто добре відомі, щоб говорити про них окремо. Тож сьогодні зупинимося на Парку Перемоги на Поклонній горі у москві.

«ІМЕНА, ЩО ГОВОРЯТЬ» І ПАРК ПЕРЕМОГИ НА ПОКЛОННІЙ ГОРІ

У наївній давній літературі, драматургії були особливо популярні «імена, що говорять». Скотиніни, Простакови, з одного боку, Стародум, Правдін з іншого, Цифіркін, Вральман – з третього. Все відразу зрозуміло без жодних пояснень. Так і в нашому варіанті «Парку Перемоги на Поклонній горі»: гармонійне поєднання форми-змісту з ім’ям – ніякому Фонвізіну спеціально не придумати.

Почнемо з походження топоніму Поклонна гора. Швидше за все, воно означає «пагорб із пологим схилом». Але оскільки слово «поклон» у російській мові має багато смислів, то народна етимологія, фолк-топоніміка почала навантажувати його додатковими смислами. Нібито тут відвішували уклін москві та її храмам при в’їзді до міста, а також – при виїзді з нього. Нібито це пов’язано з «поклоном», як із феодальним податком. Нібито це було місцем зустрічі найвищих гостей «з поклоном». Останній варіант допомагав звеличенню власної історії, героїзації методом «від противного», оскільки згадувалися гетьман Жолкевський з королевичем Владиславом у Смуту 1612 року і Наполеон у війну 1812-го. У тому сенсі, що вони чекали на поклони від московитів, але в результаті отримали військову відсіч.

Мабуть, така передісторія призвела до того, що ще в ході Другої світової війни саме тут пропонувалося зробити меморіал, присвячений загиблим воїнам. Пізніше ця ідея перетворилася на необхідність створення Монумента Перемоги. Поки його не було, історична сакральність цього місця збільшувалася завдяки тому, що в 1950-1960 роках уздовж нього проклали Кутузовський проспект, сюди ж перенесли Тріумфальні ворота та панораму Бородінської битви. Зрозуміло, що це робилося для найближчого сусідства з майбутнім монументом. Весь цей час розроблялися проєкти меморіалізації Поклонної гори, але через різні причини вони відкладалися.

ЕКЗАЛЬТОВАНИЙ І ВСЕСВІТНІЙ ЗАКЛИК ПОКЛОНИТИСЯ

У 1970-1980 роках також оголошувалися чергові конкурси. І не тільки.

Дуже схоже, що пісня «Вклонимося великим тим рокам» (музика Олександри Пахмутової, слова Михайла Львова), написана 1985 року, до 40-річного ювілею Перемоги, робилася якраз у розрахунку на швидке будівництво монумента на Поклонній горі. Відповідно в пісні топонім обігрується як місце поклонів і, мабуть, навіть – як місце квазі-релігійного поклоніння воїнам «Великої вітчизняної»: «Поклонимся великим тем годам, / Тем славным командирам и бойцам, / И маршалам страны, и рядовым, / Поклонимся и мертвым, и живым / Всем тем, которых забывать нельзя, / Поклонимся, поклонимся, друзья». Це все слова приспіву, що повторюється кілька разів. Пісню часто виконували на концертах, у теле- та радіоефірах, вона стала популярною. Відповідно «поклонимося» просто вбивалося у колективне підсвідоме радянського/російського народу.

Так, звичайно, повага до ветеранів – потрібна і правильна. Але таке шалено часте «поклонимося» набуває вже відтінків фанатичного релігійного культу. Тим більше, що воно вписується в традиційну історичну матрицю – часті поклони під час православної служби. Однак найгірше – останні два рядки приспіву: «Всем миром, всем народом, всей землей – / Поклонимся за тот великий бой!». Слова «мир, народ, земля», поставлені поруч, мають у російській мові локальний зміст – традиційної сільської громади. Але вони можуть мати і другий, глобальний сенс: заклик вклонитися радянським/російським ветеранам, звернений до всього світу, всієї Землі. Натяк саме на це міститься в другому куплеті пісні: «И, завершив Победою войну, / Планете всей вернули мы весну».

Заклик до всесвітньої поваги до ветеранів, які брали участь у розгромі нацизму, був би нормальним. Якби не йшлося виключно про радянських/російських солдатів. А в пісні це саме так, оскільки «боролися МИ» та «вистояв великий НАШ солдат». Але жодного слова про союзників, тобто – повна приватизація минулої Війни та здобутої Перемоги. (І це лише один із принагідних прикладів. Згодом у країні, насиченій подібною екзальтованістю і зарозумілістю, роздмухати культ побєдобєсія було не так вже й складно).

Радянський проєкт – поставити на Поклонній горі гігантський «червоний ленінський прапор» з каменю – під час перебудови викликав масові протести. У повітрі вже витало передчуття, що дні цього червоного прапора пораховані.

Після розпаду СРСР часу та бажання на довгі суперечки вже не було. Колишній проєкт Анатолія Полянського було доопрацьовано «демократично», тобто без жодних конкурсів. Ідейним лідером у ньому став… скульптурний фаворит московського мера Лужкова – Зураб Церетелі.

9 травня 1995 року меморіальний комплекс було відкрито за участю президента Єльцина. Розглянемо, що було тоді, перед тим, як перейти до опису змін, внесених за путіна.

СВЯТО ПАФОСУ ТА НЕСМАКУ В МЕМОРІАЛІ, ВІДКРИТОМУ 1995 РОКУ

На момент відкриття у Парку Перемоги було 4 головних «несучих» елементи. Три з них розташовані на Площі Перемоги. Це величезний Музей Перемоги (він же – Центральний музей Великої Вітчизняної війни). Вражаюче – Музей Перемоги на Площі Перемоги у Парку Перемоги. Питання – хіба це могло не закінчитися «побєдобєсієм»? Але наберіться терпіння, бо це слово і відповідне коріння звучатимуть ще не раз.

Перед Музеєм – Пам’ятник Перемоги. Він складається з двох частин – майже півторасотметрової стели у вигляді тригранного багнета та пам’ятника Георгію Переможцю. На вершині стели – антична богиня перемоги Ніка з двома ангелами, що трублять, з боків. І в цьому вже є дивна еклектика, оскільки ангели схожі на тих, що зображені у християнських книгах та на іконах. Але біля підніжжя стели – кінна статуя Георгія Переможця, що робить еклектику зовсім кричущою – християнський святий ПІД язичницької богинею. Ну і трохи осторонь – Храм Георгія Переможця.

До площі (сподіваюся, ви вже запам’ятали, як вона називається) веде довга дорога, у центрі якої – Фонтанний комплекс «Роки війни». У темний час доби включаються яскраво-червоні лампи, через що вода набуває кривавого кольору. І це не просто несмак. У метафорі, яка стала наочною настільки – «кривавий фонтан», «річки крові» – є щось глибоко аморальне. Адже в крові, як і в людському тілі, яке вона наповнює, є щось потаємне, що має презумпцію недоторканності. А образ «дороги до Перемоги вздовж красиво кривавих фонтанів» погано (але щиро) говорить про державу, у столиці якої це зроблено.

Ще варто відзначити цифровий символізм, затіяний у двох із чотирьох перерахованих об’єктів. Точна висота обеліску Монумента Перемоги – 141,8 метра, що має символізувати 1418 днів Великої Вітчизняної. Тобто по 10 см на день. А загальна кількість струменів «кривавого фонтана» – 225, що означає… кількість тижнів, які тривала війна. (Подібні ігри в нумерологію продовжаться і досягнуть повного абсурду при будівництві Головного храму зс росії в Парку «Патріот», його ми розглянемо наступного разу).

22 червня 1995 року було відкрито плакатно-банальний пам’ятник «Захисникам землі російської». Це три фігури – давньоруського богатиря, гвардійця часів Наполеона і солдата Другої світової. При цьому на схилі його підніжжя навесні роблять напис квітами «Русь», що уточнює імперську суть монумента (триєдина російська нація).

Єдиним не пафосним, а теплим, людяним об’єктом першої хвилі 1995 року виявився невеличкий пам’ятник «Зниклим безвісти. Солдатам без могил». Але показово, що це був подарунок росії (єльцинській) – від України (кучмівської).

За Єльцина в Парку Перемоги ще встигли побудувати Меморіальну мечеть (1997), скульптурну композицію «Трагедія народів» (1996-1997), а також Меморіальну синагогу та Музей Голокосту (1998). Тобто, як бачимо, друга черга будівництва якось урівноважувала односторонній, часто – еклектичний та переможний пафос несмаку. При цьому показово, що емоційно важкий пам’ятник «Трагедія народів» оперативно пересунули з більш помітного місця – подалі, в простір за Музеєм.

ПЕРША СТАДІЯ ПУТІНСЬКИХ ПЕРЕМІН – «ПРОЗАХІДНА»

Які ж зміни відбулися у Парку Перемоги за путіна? Вони мали кілька стадій. Перша, хоч як дивно, була «прозахідною» (у путінському, природно, розумінні). 2001 року було відкрито пам’ятник-капличку «Іспанцям, які загинули у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». 2004-го – «Війнам-інтернаціоналістам», тобто, учасникам війни в Афганістані. 2005 – Пам’ятник чотирьом країнам-учасницям антигітлерівської коаліції. У кожній з цих пам’яток був реверанс у бік західних партнерів, але водночас і другий зміст, дуже корисний для путінської влади та дипломатії.

В «іспанському» пам’ятнику – важлива спроба міжнародного переакцентування із загальноприйнятого у світі поняття «Другої світової» на живу сталінську концепцію «Великої вітчизняної війни», яка викидає зі світової війни два роки, коли СРСР був найближчим союзником Гітлера. Плюс апелювання до міфу лівих інтелектуалів про білизну та святість іспанських республіканців, та й дружнє підморгування католицькій церкві (нагадаю, що на території Парку Перемоги вже були православний храм, мечеть і синагога; католицького храму тут не могло бути за визначенням – ну то хоча б капличка).

«Афганський» пам’ятник був своєчасним на початку союзництва путінської росії зі США після атаки 9/11, боротьби Білого дому з Аль-Каїдою, зокрема, введення американських ЗС на територію Афганістану. Причому відкриття пам’ятника було присвячене річниці входу радянських військ до Афганістану, а не виходу. Тобто заразом виправдовувалося авантюрне рішення кремлівських старців 1979 року, і робилася заявка на майбутні подібні авантюри москви.

Ну й третій пам’ятник містив не просто постаті бійців СРСР, США, Британії, Франції, а й був увінчаний емблемою ООН. Тобто це, крім усього іншого, був заклик до союзників-1945 вирішувати всі проблеми у вузькому колі, на міжсобойчику постійних членів Ради безпеки ООН, які мають право вето.

Тоді москва сподівалася, що колективний Захід закриватиме очі на недемократичність кремлівського режиму та його зусилля з реінтеграції пострадянського простору.

ДРУГИЙ ЕТАП – НАРОЩУВАННЯ ІМПЕРСЬКИХ СМИСЛІВ

Все змінилося після російсько-грузинської війни 2008 року. У ході її російській пропаганді та дипломатії вдалося домогтися того, що реакція демократичного світу на російську агресію виявилася набагато слабшою, ніж мала б бути. Але все ж таки вона була – принаймні, путіну не дозволили скинути збройним шляхом владу в Тбілісі. Все це суттєво позначилося на векторі меморіалізації у Парку Перемоги.

…У 2009 році, на хвилі негативних спогадів про російське вторгнення, в Кутаїсі остаточно демонтували давно вже занедбаний «Меморіал військової слави», присвячений «Великій вітчизняній». Вже через три дні після цього (!) путін відреагував особисто. Він сказав, що для того, щоб не дати «стерти з пам’яті народів колишнього Радянського Союзу пам’ять про спільне минуле», потрібно «відтворити цей пам’ятник у столиці колись єдиної держави – в москві». Пряма, чітко акцентована імперська заява. У 2010 році в Парку Перемоги було поставлено міні-аналог кутаїського меморіалу під багатозначною назвою «У боротьбі проти фашизму ми були разом».

У тому ж році на площі перед Музеєм Перемоги було запалено Вічний вогонь. Що робило це місце дублем, запасним варіантом навколокремлівського простору з його Червоною площею, а також Олександрівським садом (головний у росії Вічний вогонь знаходиться саме там).

У червні 2013-го з ініціативи російського військово-історичного товариства (нагадаю, що керує ним радник путіна Мединський) поставили пам’ятник фронтовому собаці. Це було педагогічне рішення – для «милоти», щоб залучити до Парку Перемоги «собачкою», якій можна потерти носа на удачу, якнайбільше сімей з дітьми. У розрахунку на майбутнє «гарматне м’ясо».

У серпні 2014-го до століття початку всесвітньої бійні було поставлено «Пам’ятник героям Першої світової війни». Приблизно з того моменту – роспроп почав поширювати меседж, що росія ту війну не програла, а вже практично виграла. Але вороги за допомогою більшовиків зуміли позбавити її цієї перемоги.

У 2016 році відкрили меморіальний комплекс, присвячений містам військової слави росії. А це після встановлення Вічного вогню стало ще одним продовженням створення дубля навколокремлівського поєдобєсного простору. Тільки там, в Олександрівському саду – плити міст-героїв (причому Радянського Союзу, включаючи українські та білоруські міста). Тут же – російські міста. Але вже без залишків радянської символіки, зірок, а з двоголовим орлом і російськими імператорами в скульптурній композиції.

Натомість у 2017 році на гроші «росатому» було поставлено меморіал, що вже безпосередньо стосується української території – Пам’ятник учасникам ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Зараз після того, як ми бачили тимчасове захоплення російською армією ЧАЕС, і при тому, що триває окупація Запорізької АЕС (що створює ризик нової ядерної катастрофи), такий монумент виглядає особливо цинічно.

Також протягом 2003-2017 років йшло поетапне здавання в експлуатацію комплексу станції метро та підземних переходів «Парк Перемоги». У «сухому залишку» в його художньому оформленні домінує панно, присвячене 1812 року. І це додатково підкріплює путінську ідею «генетичної переможності» росіян у боротьбі з «об’єднаною Європою» на векторі 1812→1945.

ПІДСУМОК: ЗАМІСТЬ МЕМОРІАЛУ ПАМ’ЯТІ – ПАФОС ПОБЄДОБЄСІЯ

Таким чином, весь аналізований комплекс пішов дуже далеко від початкової ідеї та назви. Він перетворився на щось подібне до існуючих у різних країнах меморіалів пам’яті/слави/героїв. Однак має колишнє ім’я «Парк Перемоги»! При цьому влада «не помічає», що тут знаходяться об’єкти, які увічнюють аж ніяк не перемоги, але поразки росії/СРСР – Першу світову чи Афганську війни. Щоб подолати це протиріччя, роспропу доводиться пускати в хід фолк-хісторі, конспірологію про «удар у спину», дуже схожу на ту, що була в переднацистській Німеччині 1920-х. Адже росія може лише перемагати! Також важливо відзначити, що Парк Перемоги на Поклонній горі став другим після Червоної площі — Олександрівського саду культовим «місцем сили» імперського побєдобєсія.

І останнє. Слова НЛП, нейро-лінгвістичне програмування дуже часто використовується маніпулятивно. Проте, схоже, що тут вони доречні. У повній назві об’єкта, що розглядається, скріплюються слова «перемога» і «поклон», ніби неможливо одне без іншого або одне повинно призводити до іншого. Частково ми вже говорили про це, розглядаючи пісню «Поклонимося».

А якщо зайти через VPN на офіційний путінський сайт kremlin.ru і закинути у вікно пошуку слово «поклон», то побачимо цікаву картину. Це – одне з улюблених слів путіна, що часто повторюється. Спочатку «поклон/низький поклон» він кидав ветеранам, потім – й іншим соціально активним людям. Пізніше – почали йому регулярно передавати «низькі поклони». Ну, а після 24 лютого путінські «низькі поклони» блюзнірські даються вже учасникам «сво».

І знаєте – у зв’язку з цим усім згадуються численні прохальні звернення до путіна з різних приводів, іноді на колінах. Здається, така зв’язка «перемога-поклон», закріплена в назві «Парк Перемоги на Поклонній горі», сприяє подібній «вивченій безпорадності», коли фанфарне побєдобєсіє поєднується з тихою покірністю владі. Плюс вимога поклонів-покори від усього світу.

Олег Кудрін, Рига

Перше фото: uk.wikipedia.org