«Синку, не вір цьому документу, тебе обмануть», –

президент Франції Франсуа Міттеран президенту Леоніду Кучмі про

Будапештський меморандум після його підписання 5 грудня 1994 року

Багато хто в Україні з початком масштабного вторгнення РФ, відвертого геноциду Росії проти українського народу та реалізації неприхованої стратегії випаленої землі дійшов цілком слушного висновку: Україні буде загрожувати екстремальна небезпека зі сходу до тих пір, доки Росія існуватиме в її нинішньому вигляді. Смертельний каток цієї екстраагресивної країни у 2022-23 роках рухався із готовністю розчавити чи не все населення України, щоб потім “почати з чистого листа” – заселити-засіяти таким людським елементом, який буде повністю підконтрольний Москві з її ганебною середньовічною звичкою на підневільних територіях не просто царювати, а морити своїх підданих та загрожувати половині іншого світу.

УКРАЇНА ПОСТУПОВО СТАЄ АКТИВОМ ДЛЯ АЛЬЯНСУ – ЗАВДЯКИ УСПІШНІЙ ОБОРОНІ СХІДНОГО ФЛАНГУ НАТО

Історично Росія є територією, де ніколи не цінували життя та свободу людей, і цей жахливий генокод продовжує діяти навіть у ХХІ столітті. Натомість, замість жаги до свободи й незалежності, росіянам безперервними інформаційними ін’єкціями привили фанатичний невикорінний шовінізм, який влада вдало використовує як компенсацію у поєднанні із заохоченням до насильства та мародерства.

Війна 2022-23 років продемонструвала, що в Росії нічого не змінилося за часів Московії. За лють та невиліковне бажання катувати й убивати людей – царів-тиранів у тому краю називали “великими”. А у кожного царя Івана, як відомо, знайдеться свій Малюта Скуратов, та й опричників у Росії завжди вистачатиме (хоча некрофільний цар Петро полюбляв особисто відрубувати голови нескореним). Ці архетипічні нюанси існування Росії надають розуміння, чому в країні так багато пристосуванців.

         З іншого боку, такий стан речей пояснює бажання найбільш радикально налаштованих українців досягти перемоги у війні з РФ навіть не у вигляді повної деокупації, а домогтися зміни політичного устрою, або ще краще – ядерного роззброєння. Бо саме зміна політичного устрою РФ може швидко конвертуватися у повне членство України в НАТО, а ядерне роззброєння унеможливить нову атаку РФ щонайменше на найближче десятиліття. Навіть на рівні середини 2023 року такі бажання виглядають фантастикою, але хіба не здавалася нездійсненною мрією передача Україні систем ПРО Patriot? Україна справді поступово стає активом для Альянсу, бо досить успішно боронить східний фланг НАТО. На жаль, розплачується рясно политою кров’ю українців…

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ПІДТВЕРДЖУЄ – ГАРАНТІЇ НЕ МОЖУТЬ БУТИ АБСТРАКЦІЯМИ

Саме час повторити те, що усім давно відомо – незасвоєний історичний урок. Йдеться про те, що, здобувши незалежність у 1991 році, Україна мала третій за розміром ядерний арсенал у світі. Але під тиском світових гравців погодилася на неядерний статус в обмін на гарантії безпеки. Отже, у грудні 1994 року було підписано, як ми гадали, епохальний документ – Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Зобов’язалися гарантувати безпеку неядерній Україні ядерні Росія, Велика Британія та США. Однак і двадцять років не минуло з того часу, як одна з країн-гарантів перетворилася на країну-агресорку, яка почала неприховано руйнувати українську державність.

         Напевно показово, що експрезидент США Білл Клінтон зізнався у квітні 2023 року ірландському мовнику RTЕ, що шкодує через свою особисту роль у ядерному роззброєнні України в 1990-х роках. На його переконання, Росія не змогла б розпочати війну проти ядерної України. Не менш показово, що тодішній президент Франції Франсуа Міттеран не вірив у дієвість такої угоди. Про це розповів президент Кучма вже у 2009 році на міжнародній конференції в Єрусалимі. Не вірив очевидно тому, що гарантіями можуть слугувати лише дуже практичні, прикладні речі – допомога у створенні реальних військових спроможностей на тлі усвідомлення країнами-гарантами небезпеки для себе. Гарантії не можуть бути абстракціями, вони мають відображувати конкретні можливості з розвитку оборонного та загального потенціалу держави. Лише побіжний погляд на активність у цій сфері Південної Кореї чи Ізраїлю може надати яскраві панорамні ілюстрації того, як діють саме гарантії при їх реальній побудові.

         Україна втратила багато часу. І все ж у кривавих 2022-23 роках українці заробили право на свободу та незалежність – це визнає увесь світ, навіть географічно віддалені Японія та Австралія. І тому офіційний Київ справедливо наполягає, що право на свободу і незалежність має бути закріплене реальними гарантіями – таким чином може слугувати лише повне членство України в НАТО. Однак в Альянсі відверто побоюються воєнного зіткнення з Росією та шукають проміжний варіант. Оголосити рішення країни-партнери України мають намір під час чергової історичної вузлової станції – на саміті Північноатлантичного альянсу у Вільнюсі. Умови й зміст нових гарантій вже певний час жваво та конфіденційно обговорюються, а завершення цього процесу і прийняття спільного рішення, як очікується, відбудеться вже у червні. Зрозуміло, що на форму та наповнення нових гарантій впливають чимало факторів: передусім, результати збройного наступу на угруповання російських окупантів Сил оборони України; внутрішня ситуація в РФ; фактор Китаю та рівень участі у допомозі Кремлю з боку Ірану й Північної Кореї, нарешті наближення президентських виборів у США.

«ЗАЛІЗОМ І КРОВ’Ю». САМЕ ТЕХНОЛОГІЧНІ ПЕРЕВАГИ ДОЗВОЛЯЮТЬ ДОМІНУВАТИ У СУЧАСНІЙ ВІЙНІ

Світ став надзвичайно взаємозалежним, чутливим у глобальному вимірі. Але майже нічого не змінилося у світі з часів Бісмарка, і як і раніше, “великі питання епохи вирішуються не промовами і постановами більшості, а залізом і кров’ю». Хоча з’явилися й нові тренди. Зокрема, хоча успіх на полі бою визначається надсучасними технологіями – досконалими засобами розвідки, високоточними засобами ураження та усім, що забезпечує їх “роботу”, – у світі таки зростають ядерні арсенали. Згідно з даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), з початком російської континентальної війни продовжують модернізацію та нарощування своїх ядерних розробок як Росія, Китай, КНДР та Індія, так і Британія, Ізраїль, США та Франція.

Міжнародна напруженість безперервно зростає, а Китай до кінця десятиліття може розвинути ядерний арсенал, який буде співставний з американським і російським. Тож насправді значення нищівної російсько-української війни виходить далеко за рамки поточної безпеки регіону. Її результати матимуть відбиток на долі усієї планети, оскільки проблема полягає у тому, чи виявиться світ спроможними вже під час цієї війни вийти на побудову нової конструкції міжнародної безпеки.

Путінська Москва у 2022 році зруйнувала не тільки наявну світову систему безпеки, але й легковажно порушила ядерний баланс сил. І справа далеко не тільки в оголошенні перемістити тактичну ядерну зброю у Білорусь та таємно допомогти Ірану з розвитком ядерної програми. Авантюризм та тероризм Кремля із його абсурдним ядерним шантажем уже призвів до ситуації, коли на кону опинився ядерний консенсус майбутнього усієї планети: або ядерну зброю матимуть дуже багато держав, або ядерна зброя все ж таки перетвориться на воєнний рудимент, а ера ядерного стримування піде в історію. У цьому контексті не зайвим було б прислухатися до рекомендації професора Єльського університету Тімоті Снайдера, який вважає: щоб запобігти ядерному шантажу РФ та інших держав у майбутньому, Україна має виграти цю війну саме із застосуванням звичайних озброєнь – тому підтримка України знижує ймовірність ядерної війни у майбутньому. Це дуже слушна ідея за умов об’єднання світу в реалізації всебічного тиску на країну, що зробила ставки на терор. І вже нині кількість прихильників її (України – ред.) у західному таборі зростає. Від себе додамо, що цілком підтверджуються попередні розрахунки, що саме технологічні переваги дозволяють домінувати у сучасній війні: технології нового виміру, що забезпечують безперервність та точність розвідки, високу точність управління й ураження, а ще – поєднання малопомітності із потужністю та масовістю використання нових відносно дешевих систем озброєнь відчутно перевершують традиційні військові спроможності четвертого покоління. Нові технології посилили здатність невеликих підрозділів діяти автономно й одночасно потужно, однак російсько-українська війна є збройною боротьбою проміжного періоду, зіткненням змішаної зброї – старого та нового поколінь.

ЗАХІДНІ ПАРТНЕРИ ДОСІ НЕ РОЗГЛЯДАЮТЬ МОЖЛИВОСТІ ЗВІЛЬНЕННЯ КРИМУ ВІД РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ

У сучасній війні чарівна паличка не діє. Незважаючи на певні тактичні успіхи Сил оборони на полі бою на початку червня 23-року, поки не з’явилося чітких ознак бажання усього НАТО саме тієї перемоги, якої бажають українці. І тут ідеться навіть не про ліквідацію режиму Путіна та проведення ядерного роззброєння країни-порушниці світових правил. Йдеться про вихід Сил оборони на рівень кордонів 1991 року – цього досі побоюється Адміністрація Байдена та, здається, не дуже хоче й президент Макрон. Канцлер Шольц намагається синхронізувати позицію Берліна з позицією Вашингтона.

У Лондоні краще за всіх відчувають необхідність української перемоги, але ж без консенсусу в Альянсі діяти складно. Тож, Україна досі залишається без оперативно-тактичних ракет ATACMS до установок HIMARS – а їх артилеристам ЗСУ навіть опановувати не потрібно, просто брати та використовувати. Захід поки утримується від можливості атакувати Росію щільно й тіснити нещадно. Через це не приймається й рішення щодо передачі Києву німецьких аналогів переданих Британією Storm Shadow, а німецькі крилаті ракети Taurus із радіусом дії до 400-500 кілометрів дуже допомогли б у звільненні Криму («10 років тому для Бундесверу було закуплено близько 600 таких крилатих ракет, однак наразі лише близько 150 з них діючі»). Заходу, який уже суттєво удосконалив філософію військово-технічної підтримки України на користь Сил оборони, потрібен такий самий ракетний альянс, як і танковий.

Фахівці небезпідставно стверджують, що навіть система пуску з землі ракет ATACMS надає їм суттєву перевагу в порівнянні з крилатими ракетами, крім того, це менша вразливість від ППО РФ. Але за фактом, Україні просто потрібно більше ракет – різних високоточних засобів ураження. І 200-300 не наданих оперативно-тактичних ракет “земля-земля” та “повітря-земля” дальністю дії 300-400 км у червні 2023-го року точно допомогли б прискорити розв’язку. При цьому будемо вважати, що питання передачі Україні F-16 уже практично розв’язане, але відтерміноване щонайменше на кінець 2023 року. «Що більше території українцям вдасться звільнити, то сильнішими вони будуть за майбутнім столом переговорів. І тим вірогідніше те, що в якийсь момент президент Путін зрозуміє, що він ніколи не зможе виграти свою агресивну війну на полі бою», – зазначив генсек НАТО Столтенберг 13 червня під час зустрічі з президентом США Байденом. І ці слова повною мірою відображують сумніви політика у можливості України здійснити повну деокупацію, включно з Кримом, та перемогти. Перемовини після виходу Сил оборони на кордони 24 лютого 2022 року та подальші перемовини з терористичним режимом Путіна – для колективного НАТО виглядають більш привабливим сценарієм, ніж ризикована атака Криму. А саме там – яйце зі смертю на кінчику голки кремлівського “кощія безсмертного”.

         Такий стан речей із дозованою військово-технічною допомогою Україні зброєю свідчить про збереження лідерами НАТО ідеї етапності війни та управління війною. На цьому етапі (червень 2023 року) західні партнери досі не розглядають можливості звільнення Криму від російських окупантів. Це мимоволі підтверджують обізнані медіа, зокрема The Economist. У першій декаді червня видання розглядало три сценарії українського наступу, але жодний не передбачав деокупації Криму. “Позитивним результатом для нових озброєних Заходом бригад України було б розірвати сухопутний міст між Росією та Кримським півостровом і наблизитися на таку відстань, щоби поставити під загрозу російські позиції в Криму», – переконувало видання 6 червня. Це по суті означає, що саме таке завдання намалювали собі західні союзники. А в разі досягнення цієї визначеної цілі буде предметна розмова про ракети та літаки. Чому? Відповідь проста: щоб тиснути на режим Путіна обережно та послідовно. Ураження зараз Криму великою кількістю ракет здається Заходу занадто небезпечним – у контексті постійного підвищення ставок головним злочинцем та першим авантюристом нового століття Путіним. Його рішення підірвати Каховську дамбу очевидно розцінили як початок використання “останніх аргументів”, і не виключено, що загнаний у кут божевільний щур спробує щось таке, що може мати наслідки для усього людства. Путін давно готовий до масштабних катастроф із масовими жертвами, серед яких техногенні для нього є пріоритетними.

Дозвільні розголошення “злочинця на троні” на телекамери, як-от про те, що “немає ніяких шансів вибудувати добросусідські стосунки з нашими сусідами – братським українським народом», свідчить про його безнадійний відрив від реальності. Насправді, така позиція Заходу не є цілком справедливою та виправданою. Адже Сили оборони України й під час розпочатого наступу використовували військовий принцип НАТО – FOFA – одночасну боротьбу із другими ешелонами під час наступу. Наприклад, у перші дні червня спромоглися вщент розбити колону противника під Енергодаром та чудово зафільмували епізод. Можна тільки гадати, яке піднесення могло б бути у військах у разі потужних ударів по військових об’єктах на півострові вже під час наступу в червні. Але маємо те, що маємо. В тому числі переконання, що така позиція Заходу буде недовго стримувати Україну в бажанні звільнення своїх територій – це можливо лише демонстрацією успішного наступу. Усе це відбувається на тлі дуже чіткого усвідомлення західними фахівцями значення потужного ураження російських угруповань та логістичних центрів саме на півострові. “Серйозний тиск на Крим – це найшвидший спосіб закінчити війну на прийнятних для України умовах. Київ не хоче перемир’я, яким Москва скористається, щоб переозброїтися і відновити війну в більш сприятливий час”,  – так написали у перші дні червня 2022-року експосол США в Україні, а нині старший директор Євразійського центру Атлантичної ради Джон Гербст та екскоординатор санкційної політики Держдепу США Деніел Фрід у спільній статті для The Washington Post – і це є повним підтвержденням, що відбувається свідоме стримування Сил оборони України. Але позитивно, що така ситуація влаштовує далеко не усіх у заокеанській владі – 9 червня у Конгресі США з’явилася двопартійна резолюція щодо негайної передачі Україні ракет ATACMS.

ЗАХИСТ УКРАЇНИ В РАМКАХ НАТО БУДЕ МЕНШ ДОРОГИМ, АНІЖ ПОСТАВКИ ОЗБРОЄННЯ        

Та й вже історія цієї війни переконливо свідчить, що постійний тиск на західних партнерів, поєднаний із нелюдською мужністю українських захисників, можуть досить швидко привести Захід до ревізії своїх установок. Отже, повернемося до саміту НАТО 11-12 липня 2023 року. Цілком зрозуміло, що Україні буде вкрай потрібно отримати чіткий меседж – коли вона де-юре стане членом НАТО. Вже відомо, що новий “безпековий договір” може стати юридичним рамковим документом – за ізраїльським зразком. Не виключено, що він передбачатиме зобов’язання країн НАТО надавати Україні не тільки зброю, а й технології для забезпечення довготривалого протистояння з Росією. При цьому світові безпекові аналітики наголошують: гарантії для України мають надаватися не замість вступу в НАТО, а на період до цього вступу. Не виключено, що ця рамкова угода з Україною передбачатиме щорічні субсидії, які дозволять добре захиститися від ворога на сході. Наскільки угода буде потужною та наскільки діятиме як гарантії? Очевидно, що поки “тривають торги”, вірять у це не усі.

         Наприклад, із дуже активною позицією виступив колишній генсек НАТО Расмуссен, запропонувавши, щоб спочатку західні країни надали Україні «суттєві» гарантії, в ідеалі – напередодні саміту. А сам саміт потім містив сигнал, що Україна отримує запрошення до Альянсу вже наступного року. Одним із цікавих аргументів Расмуссена є те, що захист України в рамках НАТО буде менш дорогим, аніж поставки озброєння, щоб нескінченно відбиватися від Росії. Він наголошує, що гарантії мають діяти як міст до членства, а не як альтернатива йому. До того ж Расмуссен зазначив, що в разі відсутності адекватних гарантій НАТО – деякі його члени розглянуть можливість введення своїх військ на територію України. Зрозуміло, що введення військ “деяких країн НАТО” настільки малоймовірне, що може бути віднесено до ритуальних танців – з метою зробити таки вагому інвестицію в Україну. Тобто, Расмуссен таки має сумнів, що це відбудеться.

         Ще більш потужним аргументом стає передача технологій. По-перше, технологічний розвив між Україною та ворожою Росією є елементом гарантій внаслідок розвитку технологічних переваг. По-друге, прихід в Україну західних оборонних гігантів світового рівня (про намір вже заявили німецький Rheinmetall та британський BAE Systems) – це не тільки організація проєктів з ремонту наявної в ЗСУ військової техніки їх розробки (західної, – ред.), але й спільні виробництва сучасних озброєнь. Нарешті, по-третє, Україна має потужні власні напрацювання, а отримання деяких технологій від Заходу може вирішити надскладні технічні та політичні завдання. У цьому контексті цілком невипадково саме на початку червня оборонний міністр Резніков анонсував створення вітчизняної ракети із дальністю понад 1000 км – із прицілом, що це таки почують на Заході. І звісно, для усіх було б краще, якщо б на період повоєнного протистояння Україна сама (або спільно) виробила пару тисяч ракет – крилатих та балістичних, дальністю дії від 500 до 1000 км. На додаток до певної кількості, наданих у допомогу від країн НАТО.

САМІТ НАТО У ЛИПНІ МОЖЕ БАГАТО ЗРОБИТИ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ УКРАЇНИ

Допомога завжди буде менше очікувань – на те є технічні, технологічні, адміністративні та політичні аргументи. В цілому, об’єктивні. Це добре видно на такому прикладі. Президент Зеленський заявив, що для “закриття” неба України від ворожих ракет потрібно 50 батарей Patriot. І буквально за кілька днів надійшла реакція: Україна отримає ще 5 батарей Patriot до кінця 2024 року, – заявив глава Raytheon Technologies Грег Гейс. Та водночас виконавчий директор виробника засобів ПРО поінформував, що компанія планує збільшити виробництво до 12 систем на рік. Це про баланс між реаліями та бажаннями. І це тим більше має спонукати розгортати власні можливості.

         Тож, саміт НАТО у липні може багато зробити для перемоги України. Важливою формою гарантій безпеки України може стати підвищення рівня технологічності озброєнь для Сил оборони – саме такі системи Україна вже почала отримувати у 2023 році. При цьому не менш важливою складовою забезпечення довгострокової безпеки України може стати інтеграція її наукової та оборонно-промислової серцевини у справу нарощування оборонного потенціалу держави. Йдеться не просто про підтримку оборонної промисловості України – цільові інвестиції в оборонну промисловість та проєкти розвитку технологій з боку США й Європи мають передбачати підготовку до тривалої війни та тривалого періоду нарощування потенціалу української армії. Очевидно, що вагомою справою у подальшому має стати розробка проєкту “Технології відродження України”, що включатиме не тільки інвестиції у суто військові технології, а й створення спільних стратегічних галузей чи їх сегментів (виробництво титану, літію, цирконію та інші), а також проєкти подвійного призначення, наприклад, у ракетно-космічній галузі. Запровадження таких підходів слугуватимуть мотивації бізнесів США та Європи, дозволять забезпечити спільний розвиток технологій, а для України стануть прискорювачем розвитку оборонного сектору, де більша частина технологій є подвійного призначення.

Отже, нова потужна зброя для Сил оборони України, сучасні технології та досягнення із закріпленням технологічних переваг України та справді діючі технологічні обмеження РФ – ось компоненти реалістичних гарантій на сьогодні. Цей набір дозволить Україні подолати шлях до перемоги і, відповідно, здобути ще більш високий рівень гарантій – повне членство в НАТО. Тільки у такий, комбінований спосіб – технологічного розвитку України та технологічного стримування РФ, – можна досягти сталого миру на десятиліття.

Володимир Горбулін, перший віце-президент Національної академії наук України, академік

Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння