У двох попередніх матеріалах ми говорили про расизм у Росії – в дореволюційний, царський, і післяреволюційний, радянський періоди. Сьогодні закінчимо розгляд цієї теми вже на прикладі сучасної Росії.

РРФСР, перетворена в РФ, на час розпаду СРСР перебувала в суперечливому стані. З одного боку, вона вважалася двигуном реформ, орієнтованих на інтеграцію з демократичним світом. З іншого боку, в країні були сильні імперські комплекси, відчуття переваги над іншими союзними республіками (за винятком «прибалтійських», які вважалися більш передовими, просунутими). До того ж, за умов гласності, цензурні перешкоди були усунені й для шовіністичної, ксенофобської пропаганди. Вона становила помітну конкуренцію продемократичним, проперебудовним виданням. Про становлення правих і ультраправих настроїв у Росії 1990 років ми говорили в матеріалах «Передісторія “рашизму”: від “руской партии” всередині КПРС – до русизму», а також «Чому російський фашизм називали “нашизмом” і до чого тут Невзоров». Зараз зробимо акцент на расистському компоненті. У тому числі розглянемо його елементи у ліберальному таборі.

ІМПЕРСЬКА ЗАРОЗУМІЛІСТЬ ЧАСІВ ПЕРЕБУДОВИ: АЛМА-АТА-1986

Зайдемо трохи здалеку. Імперська зарозумілість Центру виявлялася ще в пору перебудови, причому природно і невимушено. 16 грудня 1986 року на 18-хвилинному пленумі ЦК Компартії Казахстану з посади було усунуто керівника республіки, першого секретаря Дінмухамеда Кунаєва. На його місце призначили колишнього 1-го секретаря Ульяновського обкому Геннадія Колбіна, який не мав жодного відношення до Казахстану, не знав казахської мови, культури. У перебудовній пресі це описувалося як «експорт/поширення чесності». Що вже було цілком расистським підходом. (Заради справедливості – критичні голоси з приводу подібних виразів тоді також звучали).

Внаслідок такого призначення 17-18 грудня того ж року в Алма-Аті (пізніше – і в інших містах республіки) відбулися масові протести. Для їх придушення були введені внутрішні війська. На затриманих чекали суворі вироки. Паралельно при висвітленні цих подій багатьма ЗМІ більш-менш акуратно впроваджувалася думка, що цінність життя і здоров’я російського, слов’янського населення в союзних республіках дещо вища, аніж у решти.

6 січня 1987 року за підсумками подій відбулася розширена Колегія КДБ Казахської РСР, присвячена боротьбі з казахським націоналізмом. Показова особлива думка, висловлена на ній заступником начальника Управління КДБ по Алма-Атинській області полковником Турсуном Айжуловим: «Ми оголосили хрестовий похід тільки проти казахського націоналізму, але нерідкі й факти прояву великоруського шовінізму, які в багатьох випадках провокують перше, про що ніхто чомусь не замислюється». (І знову ж таки, заради справедливості – Кремль швидко усвідомив помилковість попереднього рішення. 1989 року Колбіна на посаді глави Казахстану змінив Нурсултан Назарбаєв).

ЗВЕРХНІСТЬ ЩОДО «АЗІАТІВ» І МІЛІТАРИЗМ У ЄЛЬЦИНСЬКІЙ РФ

З ініціативи Михайла Горбачова з весни 1989 року проводилися з’їзди народних депутатів. До реформістської, демократичної МДГ (Міжрегіональної депутатської групи) входили переважно депутати з Росії. З іншого боку, надійною основою консервативної, реакційної «агресивно-слухняної більшості» були депутати з центрально-азіатських республік, які висувалися адміністративно-командним способом, без участі громадської думки. Це було об’єктивною реальністю, яку неможливо оскаржити. Але при цьому неприпустимою була велика кількість публіцистичних, сатиричних виступів із цього приводу, не кажучи вже про кулуарні коментарі – з виразним расистським підтекстом.

Ці приклади наведені, аби показати, що майбутній перехід пострадянської російської влади, яка лізла на вершину під ліберальними прапорами, до ксенофобських практик – не був чимось екстраординарним. Просто проросли зерна, які й раніше малися…

Коли після розпаду СРСР Татарстан та Чечня заявили про свій курс на суверенітет, Москва застосувала різну тактику для їхнього упокорення. Оскільки Татарстан був з усіх боків оточений регіонами РФ, причому налаштованими менш рішуче, тут першочерговими були заходи економічного примусу та переконання. Чечня, що має «зовнішній» кордон із Грузією, а також важкодоступні гірські райони (які створюють передумови для силового опору) – інша справа. Тут від початку використовувався силовий тиск, робилася ставка на дезорганізацію та розкол місцевих еліт. А наприкінці 1994 року розпочалася пряма військова агресія, звичайна імперська війна для утихомирення бунтівної провінції, колонії.

Тоді, втім, у РФ ще була незалежна преса із накопиченим авторитетом часів гласності, а також не менш авторитетні комітети солдатських матерів. Почалася жорстка критика війни. На противагу цьому – пішла мілітаристська пропаганда, до якої були залучені й багато хто з нещодавніх ліберальних медіа, політичних діячів.

У рамках цієї пропаганди відбувалися дискредитація та розлюднення противника. При цьому використовувалася цілком расистська аргументація, ніби чеченці – народ спадково, генетично, схильний до розбою, пограбувань. Це ж заднім числом давало індульгенцію довгим Кавказьким війнам Російської імперії в XIX столітті (які до того, в перебудовній пресі, часто засуджувалися як імперські). І це затіняло історію – адже у Кавказький Імамат (1829-1859) входили не тільки чеченці, а й інгуші, дагестанські народи. А його правитель імам Шаміль був не чеченцем (найвірогідніше – аварцем).

РАСИСТСЬКЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПРИБІЧНИКІВ ВІЛЬНОЇ ІЧКЕРІЇ

Але це вже тонкощі, менш важливі за килимової пропаганди, коли головне – мобілізація російського населення на Першу чеченську війну (1994-1996). А після перепочинку та накопичення сил – на Другу чеченську (1999-2000, партизанська боротьба – до 2009-го).

Дегуманізації чеченців у ці періоди сприяло змішування антитерористичної риторики з расистською (закріплення моральних характеристик за певною людською групою). Це давало виправдання для проведення чисток, фільтраційних заходів – з масовими тортурами та безсудними стратами, які в документах описувалися як боротьба з терористами та їх ліквідація (ту ж риторику ми чуємо й зараз, під час російсько-української війни).

Поразка Ічкерії у Другій чеченській війні від переважаючих на кілька порядків ЗС РФ в умовах контрольованої Кремлем преси та більш ефективного маніпулювання громадською думкою була вже неминучою. Клан Кадирових перейшов на бік Москви і фактично уклав особисту феодальну унію з господарем Кремля. По тому російська пропаганда почала звеличувати частину чеченців – кадировців – як моральних, доблесних людей, котрим близькі російські скріпи, сімейні цінності та неприйняття «Гейропи». Зі свого боку Рамзан Кадиров підключився до дегуманізації прихильників вільної Ічкерії (до яких колись належав), називаючи їх «шайтанами», тобто нелюддю. (Своєрідний варіант вибіркового, політично вмотивованого расизму. Його прояви ми побачимо і під час російсько-української війни).

НЕОНАЦИСТСЬКИЙ СПЛЕСК У РОСІЇ ПОЧАТКУ 2000-Х РОКІВ

Але повернемося до 1990 років, «лихих 90-х», як почали називати цей час у путінських 2000-х. Глибока трансформація держави, тим більше із плановою, витратною економікою – справа непроста. Особливо за умов низьких цін на основний експортний товар – енергоносії. Це супроводжувалося зубожінням, складнощами у соціальній сфері. Ситуація посилювалася негативним тлом – мілітаристською, неоімперською пропагандою. Самостійне продовження цього вектору вже на другому кроці призводило багатьох до висновку, що «у всьому винні кавказці та азіати». Плюс традиційний об’єкт ксенофобії – євреї.

Тож у 1990 роки в Росії почали зростати відверто нацистські настрої. Найпомітнішою неонацистською групою тоді була «Російська національна єдність» (РНЄ) під керівництвом Олександра Баркашова. Це були вихідці з Національно-патріотичного фронту «Пам’ять» (каратист Баркашов спочатку був охоронцем керівника «Пам’яті» Дмитра Васильєва).

Єльцин тоді засуджувався вкрай правими за недостатньо імперську політику та «м’якотілість» у відносинах із Заходом. Прихід до влади Путіна збігся з новою сприятливою ринковою кон’юнктурою. В країну з уже відбудованою ринковою інфраструктурою потекли річки нафтодоларів. Почався економічний, у тому числі будівельний бум, що супроводжується ще більшим припливом мігрантів, насамперед – із центрально-азіатських країн.

Це спричинило вибухове зростання радикально правих угруповань (з усією інформаційною інфраструктурою: преса, сайти, книги). Вбивства на ґрунті расової ненависті, у тому числі зняті на відео, стали у Росії поширеним явищем. Більше того, всі знали, що в день народження Гітлера, 20 квітня, у великих містах буде неспокійно, і людям із «неслов’янською зовнішністю» краще не виходити з дому. Атак на «чорних», тобто смаглявих і кучерявих, у країні Пушкіна варто було очікувати і в День прикордонника (28 травня), День десантника (2 серпня).

Радикальні, зокрема неонацистські погляди висловлювалися також футбольними фанатами. При цьому вболівальники московських команд регулярно билися один з одним, але була в них одна спільна, об’єднуюча кричалка, спеціально для приїжджих команд: «А ну-ка, давай-ка, уё…вай отсюда. Россия – для русских, Москва – для москвичей!».

Популярним на той час був такий універсальний анекдот, що розлюднює: «- Чув, тут ведмідь до гуртожитку вдерся. – І що? – Задер купу … (образлива назва якоїсь національної групи заробітчан, — ред.) – І скільки? – Та хто ж їх там рахує…». Показово, що в одному з варіантів анекдоту траплялася згадка українців («хохлів»). Тобто нас з одного боку називали «одним народом». З іншого, ставлення до нас уже тоді було стандартним для метрополії – ксенофобськи-зарозумілим.

Показником поширеності «класичних» расистських стереотипів у Росії було й те, що звичайним явищем стали позначки в оголошеннях про прийом на роботу або здавання житла в оренду – «для осіб слов’янської зовнішності». Анекдотичним прикладом цього стала така сама фраза при запрошенні працювати в кафе в московському Центрі толерантності.

ПАРТІЙНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ РАДИКАЛЬНО ПРАВИХ ПОГЛЯДІВ

Громадське партійне представництво груп із радикальними поглядами було дуже різноманітним та роздробленим. Ось і в РНЄ стався розкол (у тому числі тому, що Баркашов підтримав прихід Путіна), ця організація пішла у Росії в тінь. Але дивним чином саме тоді ж листівки РНЄ заполонили Україну, насамперед міста на півдні та сході країни. Активістом цього неонацистського угруповання був, зокрема, Павло Губарєв.

Взагалі, коли західні гуманітарії описують піднесення радикальних ідей у пострадянській Росії, вони недостатньо враховують те, що у 1999-2000 рр. до влади прийшло спецслужбістське угруповання, яке має особливу професійну підготовку та навички. І це спричинило політичне керівництво методом спецоперацій. Згідно з показаннями свідків у справі БОРН, Бойової організації російських націоналістів (існувала в 2000-х роках, свідчення давалися в 2014-му) з низки питань з нею безпосередньо контачили співробітники адміністрації президента РФ.

Тому дивно читати у книзі, опублікованій академічним американським виданням, про «історичне рішення» російського суду, який у 2005 році вжив обмежувальних заходів щодо партії «Родіна» (вона мала націоналістичну риторику аж до расизму). На той момент це була парламентська партія, четверта за розміром після «Єдиної Росії», КПРФ та ЛДПР. І справжня суть «історичного рішення» полягала лише в тому, що Кремль злякався войовничої пасіонарної риторики «Родіни». Її притиснули, змінили керівництво, розбавили нудними – навіть за назвою – соціальними проєктами (Партією Життя, Партією Пенсіонерів). І запустили на наступні вибори 2007 року під брендом «Справедлива Росія». А колишній керівник «Родіни» Олег Рогозін (який, до речі, в молоді роки взагалі зігував) у 2008-му був відправлений послом Росії до НАТО, у 2018-му – став гендиректором «Роскосмосу». Ось і весь виворот «історичного рішення».

Реально опозиційною політсилою був Рух проти нелегальної імміграції. Він намагався, у дусі європейських правих, далеких від центру, ввести радикальну повістку в більш-менш цивілізовані рамки, кажучи, що йдеться не про расизм, а про суворе дотримання закону при прийомі робітників-мігрантів. У 2011 році РПНІ був заборонений судом – як здавалося, насамперед через те, що не хотів співпрацювати з емісарами Кремля.

До 2014 року найактивнішим і найрішучішим антипутінським рухом була Націонал-більшовицька партія Едуарда Лімонова. До початку гібридної війни з Україною нацболи в протистоянні Кремлю солідаризувалися з демократичними силами. При цьому вони за ситуацією часто мікширували свою вождистську, імперську, неофашистську програму.

Частина правих і вкрай правих була також складовою невдалої Снігової/Болотної революції 2011-2012 рр. Тоді спробували об’єднатися всі антипутінські сили – 1) демократи, 2) анархісти-ліві та 3) праві аж до неонацистів. Спроба не вдалася, протест, що спочатку виглядав цілком революційно, був локалізований і розгромлений. Гебісти з їхніми навичками, згуртованістю та владними інструментами в руках виявилися більш сильними та хитрими.

ВИКОРИСТАННЯ КРЕМЛЕМ РОСІЙСЬКИХ НЕОНАЦИСТСЬКИХ РУХІВ

У зв’язку з неонацистським сплеском 2000-х років громадськість не мовчала. Правозахисні організації, російські демократичні партії та ліберальні рухи били на сполох, готували звіти та доповіді…

А ось ставлення влади до цього було досить спокійним. Тобто тяжкі злочини, жорстокі побиття, вбивства так чи інакше, але розслідувалися. Проте системної боротьби із явищем не велося. І це невипадково. Така ситуація була на руку Кремлю, Путіну. Що добре описується пушкінською фразою: «Уряд все ще єдиний європеєць у Росії». В оновленому варіанті: «Влада – найкращий європеєць у Росії». (У ті часи слова «Європа» та «європеєць» в Ерефії ще не були лайкою; тобто іноді бували, але не загальноприйнятною). Періодична кривава буза радикалів являла собою гарне лякайло, ідеальний мотиватор – щоб обивателі тягнулися до кремлівської влади, яка здавалася надійною та стабільною.

Все круто змінилося у 2014 році, після перемоги Євромайдану. В українському загальнонародному протесті брали участь усі сили політичного спектру (як і в РФ двома роками раніше). Але російська пропаганда вирвала з контексту та демонізувала правий фланг, створивши міф про страшний фашистський переворот у Києві.

У таких умовах колишній порядок денний став для Кремля не актуальним. Хороший показник – те, що після відповідних зусиль МВС РФ з 2014 року день народження Гітлера перестав бути «святом», в яке небезпечно виходити на вулицю. Це ж було несумісно з новим курсом російської пропаганди. З того часу обивателі мали гуртуватися навколо Кремля в страху не перед своїми фашистами, яких акуратно доглядали «зверху», а перед роздутими, міфологізованими – українськими. (У цьому сенсі, мабуть, найдурніший фейк – ніби скоро того ж Гітлера буде зображено на українських гривнях).

РАШИСТСЬКИЙ ПАРАДОКС РАСИСТСЬКОГО СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ

А після 24 лютого 2022 року й особливо – після того, як стало зрозуміло, що «український бліцкриг» провалився, відбулася ще одна якісна зміна… Згадаймо український варіант анекдоту про ведмедя у гуртожитку, а також схему з расистським розлюдненням чеченців-некадировців. За тими самими лекалами у 2022 році почала будуватися вся антиукраїнська програма роспропу. З одного боку, українці начебто оголошуються «одним народом» з росіянами. Але з іншого – вони ж, якщо не хочуть вважати себе «одіннародом» розлюднюються настільки, щоб росіянам не було їх жалко. Більше того, росіянами має бути усвідомлене як необхідність – моріння українців холодом, поневіряннями, повітряними атаками, тобто їхнє (наше) вбивство, причому масове, незважаючи на стать, вік, наявність чи відсутність у руках зброї.

Російська пропаганда, стверджуючи такий геноцидний спосіб мислення, поки що не дає йому прямого, чіткого генетичного, расового обґрунтування, на кшталт нацистського концепту «голос/поклик («зов») крові» (всередині інших етнічних груп хтось має «правильні» погляди не просто так, а через близькість за походженням). Але час та передумови для цього є. От, наприклад, неодноразові заяви Путіна про «генетичну переможність» росіян та слова ексміністра культури Мединського: «Той факт, що Росія ще збереглася та розвивається, говорить, що наш народ має одну зайву хромосому» (2013). А якщо ближче до сучасності – одна із символічних назв «СВО», війни – ZOV.

Однак і той підхід агресорів, що є наразі, підпадає не лише під визначення «геноциду», дане ООН, а й під визначення «расизму», запропоноване ОБСЄ. Нагадаю його: «Расизм – це упередження чи ворожість стосовно раси, кольору шкіри, мови, національності, національного чи етнічного походження людини». І це ще один страшний парадокс рашизму – расистське ставлення до тих, кого називаєш «одним народом».

Наступного разу ми розпочнемо розгляд іншої важливої теми – російського месіанства, перебільшеного уявлення про себе та свою роль у світовій історії.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига