Чим більше у Кремля розбіжностей на західному векторі, тим більшого значення набуває східний напрямок. Часом — декоративно-піарівського, часом — втіленого у конкретні справи. Ми вже писали про це на прикладі довгого візиту Сергія Лаврова до Китаю та Південної Кореї (22-25 березня): «Турне Лаврова, саміт ЄС і довгобуд Nord Stream-2: Чи є зв’язок».

Цього тижня ситуація в чомусь схожа: теж чотириденна поїздка глави російського МЗС — до Душанбе і Ташкента (13-16 липня), з досить широким колом зустрічей і подій. І тут теж є свій фон і свій прожектор, який більш яскраво висвічує ситуацію і робить її більш зрозумілою.

СХІД ПОЧИНАЄТЬСЯ НА ЗАХОДІ

Втім, зайдемо здалеку. Перед тим як говорити про Схід, поговоримо про Захід. Ще нещодавно російські телепропагандисти, усі ці попови-скабєєви, соловйови-кисельови з приводу кліматичних змін лише гигикали, відтоптуючись на Греті Тунберг. Але щось змінилося і ось вже ті самі люди кажуть, що московська спека спантеличує. І треба щось робити, причому всім разом. Це, звичайно ж, невипадково. За Трампа, якому було плювати на кліматичні проблеми, ця тема для Кремля була нефункціональною. А тепер, за Байдена — інша річ.

Адже суть московської дипломатії не в тому, щоб вирішувати проблеми, а в тому, щоб їх плодити, по-шантажистськи пропонуючи свої послуги для їх вирішення. І поки Москву карають за агресію, отруєння, хакерство, їй дуже важливо мати сфери, майданчики, на яких можна зберігати постійний контакт із Заходом. Але якщо якась Сирія, Лівія (тепер, можливо, ще й Афганістан) потребують грошових і людських витрат, то кліматичне балабольство для Москви загалом є безкоштовним. Але при цьому – надзвичайно корисним.

І ось, починаючи з Женевського саміту Байден-Путін, з’явився окремий «кліматичний трек». Спочатку відеовиступ Путіна на Саміті з питань клімату (22 квітня). А тепер, 12-15 липня, приїзд до Москви з великою програмою і безліччю зустрічей Джона Керрі, держсекретаря США за «другого Обами», нині ж – спецпредставника американського президента з клімату. Цілком очевидно, що він у системі відносин з РФ, що вибудовуються Байденом і Блінкеном, грає роль «доброго слідчого». Про виняткову конструктивність і привітність Москви і Путіна (у цьому питанні) Керрі каже так солодко і переконливо, що заслухаєшся і навіть повіриш.

Окремо варто зупинитися на персоні візаві Керрі – нинішньому раднику президента РФ з питань зміни клімату. З 2018 року — це Руслан Едельгерієв. До того – глава уряду Чечні, до того — міністр сільського господарства. А перед тим — високопосадовець у системі кадирівського МВС (Спецвідділ з охорони перших осіб, тобто людина особливо наближена). Едельгерієв, з одного боку, має гарну освіту, елементи європейського лоску, але з іншого, як кажуть, при переговорах здатний жартома використовувати емведешну стилістику у чеченському варіанті. Тож цікаво буде простежити за результатами його частих зустрічей з Керрі і за тим, наскільки це буде схоже на вербування, таке популярне у російській дипломатії після воцаріння в Кремлі Путіна.

ЗДРАСТУЙ, АФГАНЕ. ПРИВІТ, ТАЛІБАНЕ!

Отже, Лавров устиг поспілкуватися в Москві з Керрі (12 липня), і ввечері наступного дня поїхав до Душанбе, де 14 липня мало розпочатися засідання Ради міністрів закордонних справ Шанхайської організації співробітництва (Китай, Росія, Казахстан, Таджикистан, Киргизія, Узбекистан), а також засідання Контактної групи «ШОС–Афганістан». Другий сюжет, мабуть, навіть більш цікавий, оскільки є дуже показовим для російської зовнішньої політики, в якій Афганістан, схоже, стає в один ряд з Сирією та Лівією.

14 липня глави МЗС ШОС ухвалили спеціальну спільну заяву з такою головною тезою: «Подтверждаем позицию государств-членов ШОС о безальтернативности урегулирования конфликта в Афганистане путем политического диалога и осуществления инклюзивного мирного процесса самими афганцами и под руководством самих афганцев». Говорячи російською, цю країну знову чекають великі терки за владу.

Минулого тижня (8 липня) до Москви приїжджали представники Талібану (офіційно – «терористичної організації, забороненої в РФ»), де провели переговори. І ось вже Москва, не відкидаючи контактів з центральним урядом у Кабулі, починає акуратну підтримку Талібану, розповідає на своїх інформресурсах, який він хороший, зокрема у протистоянні з ІДІЛ. З іншого боку, Росія попереджає талібів, що вони отримають жорстку відсіч, якщо «торкнуться інтересів союзників Росії». Тобто, після виходу з Афганістану США і їхніх союзників Москва, попльовуючи їм услід, намагається влізти в цю ситуацію настільки, щоб можна було маніпулювати різними сторонами і бути важливою для всіх.

Подивимося на карту — з ким із пострадянських країн Центральної Азії межує Афганістан? Довгий кордон з Туркменістаном (800 км) і Таджикистаном (понад 1300 км), трохи коротше – з Узбекистаном (144 км). З Киргизстаном «Афган» не межує. Але новини від 14 липня – «Талибы изгнали с афганского Памира десятки семей киргизов». Значить, і Бішкек на афганську тему зав’язаний безпосередньо… Дивимося ще одну російську новину з таким же датуванням: «Проект по строительству новой погранзаставы (на афганському кордоні, – О.К.) в Таджикистане с участием РФ реализуется – МИД».

ПРИВ’ЯЗУВАННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ, ВКЛЮЧНО З ТУРКМЕНІСТАНОМ

І ось з таким набором карт гра російської дипломатії на афганському напрямку стає очевидною. Загравати з Талібаном, але в надії, що він не заграється. Лякати Талібаном пострадянські центральноазійські країни, влазячи в них дедалі більше, якщо не економічно, як Китай, то військово. Окрема історія — Туркменістан. Завдяки своїм запасам енергоносіїв, диктатура в Ашгабаті досі намагалася триматися відокремлено від Росії. Тепер же, якщо є бажання (Москви), можна дестабілізувати афгано-туркменський кордон настільки, що будуть потрібні гарантії безпеки від РФ. І тоді (своє)вільному нині Туркменістану доведеться йти в загальне стійло ЄврАзЕС, ОДКБ («Ташкентський договір») тощо.

Переходимо до наступного пункту. 15 липня Лавров вже у Ташкенті, де 15-16 липня проходить міжнародна конференція «Центральна і Південна Азія: регіональна взаємопов’язаність. Виклики і можливості» (афганська тема тут теж одна з головних). Склад у неї цікавий: президенти Узбекистану і Афганістану Шавкат Мірзієєв і Ашраф Гані, прем’єр Пакистану Імран Ган, віцепрезидент Єврокомісії Жозеп Боррель, глави МЗС Китаю і РФ Ван І і Сєргєй Лавров.

Зустріч двох останніх була (принаймні у відкритій частині) не дуже цікавою, фанфарною – «Лавров: отношения РФ и Китая находятся на самом высоком уровне за всю их историю». Втім, і за цією банальністю можна побачити традиційну для останнього часу картину. Прагматична КНР реалізує свої плани, по максимуму використовуючи вигоди інтеграційних процесів (у тому числі, в рамках ШОС). А Росія займається переважно військово-дипломатичним піаром, оплачує свою уявну велич кров’ю (але з огляду на нинішні закони про засекречування військових втрат – це Кремлю мало чим загрожує).

Важливо й інше — забуваючи комплекси Афганської війни (1979-1989), долаючи їх, Москва знову починає військові ігри з Афганістаном, поки що – по його периметру. Але ж це тільки початок, а хто знає, як далі розгорнеться…

МАЛОРОСІЯ ЯК «МАЛА ЗЕМЛЯ» ВЛАДІМІРА ПУТІНА

А тепер повернемося до путінської статті про «адіннарот». Цей двомовний шедевр «Об историческом единстве россиян и украинцев» побачив світ 12 липня і весь цей тиждень навколо нього тривають ритуальні танці в полі Росії (інформаційному). Втім, однієї статті виявилося мало. І вже у вівторок, 13 липня, Путін, перебуваючи у Петербурзі, ще додатково відповів на питання (схоже, своєї ж пресслужби, написані під його диктовку) з приводу цього матеріалу. Завдяки чому захоплені схлипи стали на тон вище.

Кумедна деталь: відразу ж, у понеділок, сатиричний твіттер-акаунт ІА «Панорама» випустив таку от news»: «Сергей Шойгу распорядился в течение 24 часов довести до личного состава Вооружённых сил содержание статьи Владимира Путина об Украине. Министр обороны час назад вылетел с внезапной проверкой войск в Ростовскую область». Смішно, прямо як з брежнєвськими працями, «Малой землей», «Возрождением», «Целиной».

Але як же смішно стало у четвер, коли два джерела РБК повідомили, що Сєргєй Шойгу таки зробив цю путінську статтю обов’язковою темою для занять з бійцями з військово-політичної підготовки.

Тепер же — про менш смішне. У фіналі путінського матеріалу президент РФ відмовляє Україні в праві самостійно вирішувати свої справи без узгодження з Москвою і заявляє, що російська сторона «никогда не допустит, чтобы наши исторические территории и живущих там близких для нас людей использовали против России». «Тем, кто предпримет такую попытку, хочу сказать, что таким образом они разрушат свою страну», – погрожує Путін проросійським путчем.

І це послання не лише Україні, а й усьому світу. Кремль знову, вкотре заявляє про своє святе право втручатися у внутрішні справи як мінімум України (найбільшого і найважливішого для Москви гравця на пострадянському просторі). При цьому він сподівається, що під шумок нескінченних кліматично-афгансько-сирійських тощо обговорень його з часом втомляться обсмикувати на українському (і не лише) просторі. І підходи, заявлені у статті про «адіннарот», універсальні. Так-так, Центральної Азії, яка не має з Московією спільного минулого Київської Русі (у путінському виконанні – Стародавньої Русі), вони теж стосуються!

ОБҐРУНТУВАННЯ АГРЕСІЇ СТАЮТЬ ДЕДАЛІ ЯВНИМИ

Не випадково у другій частині-продовженні «відповіді на питання» (від 13 липня) президент РФ вирішив акцентувати на інший його ідефікс – розпаді СРСР, який відбувся завдяки праву союзних республік на вихід зі складу Радянського Союзу. (Закінчив багатообіцяюче: «Потом ещё, может быть, об этом поговорим», тож можна очікувати матеріалу і на цю тему).

А тепер знову повернемося до статті від 12 липня (пробачте за довгу цитату): «Хотите создать собственное государство? Пожалуйста! Но на каких условиях? Напомню здесь оценку, которую дал один из самых ярких политических деятелей новой России, первый мэр Санкт-Петербурга А.Собчак. Как высокопрофессиональный юрист он считал, что любое решение должно быть легитимно, и потому в 1992 году высказал следующее мнение: республики — учредители Союза, после того как они сами же аннулировали Договор 1922 года, должны вернуться в те границы, в которых они вступили в состав Союза. Все же остальные территориальные приобретения – это предмет для обсуждения, переговоров, потому что аннулировано основание. Другими словами – уходите с тем, с чем пришли. С такой логикой трудно спорить».

Ха! А як же з РРФСР-РФ? З Калінінградською областю імені Канта, з половиною Сахаліну і усіма Курильськими островами?.. А ось так — слухаємо доповнення, яке вилетіло з Пєскова: «Российская Федерация ниоткуда (тобто, зі складу СРСР, — О.К.) не выходила, вот в чем дело» (на прохання уточнити – а як же підпис Єльцина у Біловезькій пущі — Пєсков не дав відповіді). За цією логікою – РФ як частина Союзу зберігається. А значить, Кремль залишає за собою право вирішувати, які кордони правильні, які ні, так само, як і право прирощувати до себе інші республіки.

І нинішні фінти російської дипломатії, очолюваної Лавровим, теж дедалі відвертіше говорять про намір відновити колишній контроль як мінімум по радянському кордону.

Олег Кудрін, Рига