День народної єдності, встановлений у Росії в 2005 році і призначений на 4 листопада, – одне з найбільш штучних свят країни. Останніми роками він проходив понуро. Але цього разу президент Путін розвинув неймовірно інтенсивну діяльність, породивши безліч сюжетів — з окупованим Кримом, Білоруссю, що інтегрується, відкриттям нового історичного фронту. Однак всі вони дуже логічно ув’язуються в один пакет – імперські амбіції. Так, це для нас не новина, але важливо відстежити – що нового з’явилося у цьому кремлівському порядку денному.

ДЕНЬ НАРОДНОЇ ЄДНОСТІ РФ — НОВЕ ВИНО В СТАРІ БУРДЮКИ

Метою декларованого у 2005 році свята було виключно перенесення хоч кудись вихідного дня з 7 листопада — ще більш дивного святкування річниці більшовицького перевороту.

Від самого початку це торжество було приватизоване російськими правими, включно з радикалами. Тоді, коли Кремль загравав з нацистами, лякаючи ними електорат, коли людям неслов’янської зовнішності в день народження Гітлера, 20 квітня, у Москві небезпечно було виходити на вулицю, це свято отримало прізвисько, що його часто згадували в пресі, – День фашиста. Але з 2014 року, коли роспроп звів «кривавий наклеп» на Україну, про такі жарти було велено забути, та й правих прикрутили. Після чого свято це втратило залишки сенсу і було, згідно з соцопитуваннями, «просто еще одним выходным».

Але до цієї осені Путіну вдалося досягти помітних успіхів в інтеграційному «дотисканні» Лукашенка. Тому було ухвалено креативне рішення наповнити держсвято новим змістом, призначити на цей день засідання Вищої Державної ради Союзної держави РФ і Білорусі. Таким чином, лукашенківська Білорусь підписує 28 союзних інтеграційних програм у День народної єдності… Російської Федерації.

У силовій дипломатії така святкова приватизація дорогого коштує.

РОЗГАДКА ДІЙ КРЕМЛЯ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ ДАТИ ДЕРЖРАДИ

А далі в цій історії проявляється загадковий момент. Стежимо за датами.

Ще 21 жовтня в анонсах російських інформагентств про такий креатив, призначений на 4 листопада, нічого не було. Потім у п’ятницю-суботу-неділю довгострокових анонсів подій не надавалося. І, нарешті, у понеділок, 25 жовтня, з’явився короткий запис, поки без уточнень – 4 листопада в Мінську відбудеться «Заседание Высшего государственного совета Союзного государства». Поставало питання — чому ж так пізно? Чи то когось запізно, за півтора тижні до події, осяяла геніальна ідея, чи то тільки до цього моменту вдалося уламати мінський режим приурочити підписання договору до російського свята із символічною назвою?..

Ще два дні початковий запис залишається незмінним. І от 28 жовтня з’являється коротке, але важливе уточнення, що у зазначеному засіданні візьме участь Путін, «в режиме видеоконференцсвязи». Але засідання як і раніше позначено, як мінське, а не, скажімо, «Москва/Минск». Причому паралельно у Мінську ходять наполегливі чутки, ніби Путін приїде на засідання Вищої Держради особисто (мабуть, якісь підтвердження з Кремля з цього приводу все ж були).

І лише 3 листопада — за день до події! — з’являється новина, що 4 листопада, в День народної єдності, російський президент таки поїде! Але не до Мінська, а до окупованого Севастополя. У білоруській столиці припустили, що скасування передбачуваного, як там вважали, візиту пов’язане з тим, що нещодавно надмірно відданий Лукашенку медіалакей, оспівуючи Вусатого на місцевому ТБ, сказав, мовляв, той не пара деяким іншим, «не сидел в бункере, ботоксом не пользуется» («бункер» і «ботокс – загальновідомі маркери Путіна).

Але таке просте пояснення є сумнівним, оскільки образа була нанесена давно, ще 24 жовтня… Стривайте! Та ж з цієї дати легко складається інша версія. Перше повідомлення про «заседание Высшего госсовета Союзного государства» 4 листопада у Мінську з’явилося 25 жовтня. Так, може, це і був хід у відповідь на грубість лукашенківського ТБ. А щоб Алєксандр Грігорович не комизився, пообіцяли провести захід у Мінську і навіть за «живої», а не «бункерної» участі Ботоксного, що для ізгоя Лукашенка престижно. Однак за добу до події, коли відмовлятися і переузгоджувати щось було пізно, взяли і додали до програми зовсім новий, несподіваний і неприємний для Мінська пункт.

ДОТИСКАННЯ ЛУКАШЕНКА У ВИЗНАННІ ОКУПАЦІЇ КРИМУ

І це, звичайно ж, змінило дуже багато що. Не «живий» Путін і навіть не онлайн він же з Москви або Сочі, а відеоміст з окупованого Криму. Онлайн Мінськ-Севастополь під час підписання Декрету про поглиблену інтеграцію Росії та Білорусі – це очевидна пастка. Не випадково відразу ж слідом за цим російські медіа, попри святковий день, почали бадьоро розкручувати тему «Лукашенко признал Крым частью России».

Другий останній диктатор Європи в умовах, коли вже нічого змінити не можна, заходився будувати хорошу міну при поганій грі. Почав жартувати, «скаржитися» держраді, мовляв, Путін обіцяв взяти його з собою до Криму, «показать новинки». Але все ніяк і цього разу теж не взяв, ха-ха-ха. Але далі Лукашенко, як у вільній боротьбі, спробував вивернутися з цього «партеру», сказав, що якщо вже не до Криму, то, може, можна разом відвідати Санкт-Петербург, малу батьківщину Путіна. А ще краще — самому російському президенту відвідати малу батьківщину Лукашенка або ж Мінськ, «при любом удобном случае».

Але Владімір Владімірович лише коротко відповів на жарти Алєксандра Грігоровича, порадивши відвідати новий Меморіал у Севастополі, до якого він поклав квіти 4 листопада. А більш змістовні відповіді він залишив за «меньшими своими братьями». Слідом добре навчений Пєсков, відповідаючи на «неожиданный вопрос» ТАСС, холодно сказав, що у Лукашенка вже є «действующее приглашение посетить Крым, давнейшее». Той самий ТАСС плюс ще РИА Новости так само «внезапно» поговорили з главою білоруської діаспори в Криму. І той запросив Лукашенка на грудневі заходи до 130-річчя від дня народження білоруського класика Максима Богдановича (помер в Ялті і там же похований).

Цю новину оперативно переопублікувала БелТА (на відміну від бездушних слів Пєскова). День народження Богдановича — 9 грудня. Тож у української дипломатії з’явилася ще одна конкретна дата, важлива для відстеження. Чи зламається Лукашенко вже зараз і поїде до окупованого Криму, чи ще опиратиметься?..

ПОДАЛЬША ЗДАЧА СУВЕРЕНІТЕТУ, ТЕПЕР ВІЙСЬКОВОГО

Що стосується рішень про поглиблення інтеграції, підписаних під час відеомосту Севастополь-Мінськ (варто, до речі, задуматися, а як після цього виглядають відеомости ТКГ у рамках «Мінського процесу»), то тут майже все очікувано. Ну, хіба що назва ключового рамкового документа — інтеграційного Декрету — швидше, наводить на думки про 7 листопада, а не 4-е.

При цьому пакет поглиблення інтеграції із 28 союзних програм розрахований на 2021-2023 роки. А вносити зміни урядам двох держав пропонується до 31 грудня 2022 року. Тобто Лукашенко опирається, як може, відтягує неприємне для нього рішення про інтеграцію-поглинання, на рік, на другий, в надії, що «либо ишак помрет, либо шах сдохнет». А тим часом нафта і газ, потрібні йому не лише для обігріву, а й для хімічної промисловості, йтимуть за низькою ціною.

А ось від чого Вусатому не вдалося відкрутитися, так це від ухвалення і затвердження оновленої військової доктрини. І знову-таки — тут багато роботи для українських військових і дипломатів – щойно документ з’явиться у доступі. Згідно з наявними даними, нова доктрина помітно зменшує самостійність збройних сил Білорусі і тим самим підвищує ризики для України.

Також була затверджена нова концепція спільної міграційної політики. Якщо казати про своєчасність її ухвалення, держсекретар Союзної держави РБ і РФ Дмітрій Мезенцев назвав дії Білорусі у зв’язку з «последними событиями» на кордоні Білорусь-Євросоюз – «выдержанными и профессиональными». Враховуючи, що Мезенцев – російський держдіяч, можна вважати, що у такий спосіб Москва ще раз підтвердила взяття Мінська під свою дипломатичну парасольку у зв’язку з мігрантською «гибридной атакой» Лукашенка на країни ЄС.

САКРАЛЬНА ДАТА І САКРАЛЬНЕ МІСЦЕ — ДЛЯ СТАРИХ ПОГРОЗ

Ну, і у фіналі розглянемо ще один важливий і хронологічно перший пункт програми 4 листопада – відвідини Путіним «мемориала, посвященного окончанию гражданской войны в России». Це окрема, суттєва історія.

Пам’ятник цей мали відкрити восени 2020 року — до сторіччя евакуації врангелівської армії з Криму, що в еміграції називалося «русским исходом». Але вчасно зробити не змогли. Тому відкриття перенесли на квітень 2021-го. Заодно пам’ятник «русскому исходу» поступово змінив статус на пам’ятник закінченню громадянської війни (хоча насправді, за історичними даними, вона закінчилася у 1922 році на Далекому Сході, а взагалі – у 1923-му в Якутії). Ідеологами проєкту були Мединський і Міхалков. Але Путін досі не освячував цей пам’ятник царственою дланью. А тут долучився. Значить, відчув корисність, потенціал. У чому ж він?

Під час перебудови і гласності модно було говорити про Долину полеглих — меморіал іспанської громадянської війни, в центрі якого був похований Франко. Але чим живий Путін гірший від мертвого каудільо? Схоже, Кремль планує надати севастопольському меморіалу схожий статус — примирення білих і червоних. При цьому, що важливо, громадянська війна антинауково визначається і стверджується Москвою як подія виключно внутрішньоросійська, без урахування того, що це була війна багатьох сторін, національних держав, які народжувалися в умовах розпаду імперії. А на пам’ятнику написано: «Мы единый народ. И Россия у нас одна». Тобто, встановлюється чіткий зв’язок закінчення громадянської війни з «единой и неделимой Россией». І це, по суті, ще один історичний фронт, який відкривається нинішнім російським правителем.

Далі Путін відверто продовжив цю тему у своєму спічі на засіданні Вищої Держради: «К сожалению, по многим направлениям мы на постсоветском пространстве отстаем, мы не используем в полной мере те возможности, те конкурентные преимущества, которые достались нам еще со времен СССР. Имею в виду общую инфраструктуру, общую энергетику, русский язык, который является объединяющим и позволяет нам легко общаться друг с другом. Но по линии Союзного государства мы продвинулись, конечно, дальше, чем по другим трекам».

Якщо перекласти ці слова з путінської більш зрозумілою мовою, то тут говориться, що, користуючись загальною енергетикою і спільною російською мовою, добре б повернути «конкурентные преимущества СССР». А «Союзное государство РФ и РБ» – лише перший крок на цьому шляху.

І це — загрози не менші, ніж ті, що звучали раніше у широко цитованих «исторических статьях» Путіна і Медведєва.

Олег Кудрін, Рига

Перше фото: kremlin.ru