У попередньому матеріалі ми запропонували незвичний підхід до розгляду спадщини російського баталіста-пацифіста Василя Верещагіна. Найважливіший чинник – його тісні зв’язки з Військовим відомством Російської імперії, що суттєво впливало на роботу майстра.

Сьогодні поговоримо про творчість Івана Айвазовського. Подібно до Верещагіна, він був головним баталістом Росії. Тільки в іншому секторі – в акваторії військово-морських сил імперії. І, на відміну від жорстокого живопису Верещагіна, полотна мариніста були психологічно більш простими, комфортними для сприйняття публіки.

ПРАЦЬОВИТИЙ І НАЗАВЖДИ РОМАНТИЧНИЙ МАРИНІСТ ХІХ СТОЛІТТЯ

Вважають, що Айвазовський (1817–1900) написав понад 6 тисяч картин, і майже половина з них – про море. Як і Верещагін, він був найпопулярнішим у світі російським художником ХІХ століття. Але у зовнішньому світі ця слава надовго не затрималася, згодом Айвазовський випав із широкого художнього контексту. Натомість у Російській та Радянській імперіях, на пострадянському просторі його популярність була і є величезною.

Айвазовський був не лише талановитим, а й роботящим. Він швидко працював та довго прожив – встиг багато створити. Цьому сприяла і його робоча манера. Художник не писав з натури, на ній він робив швидкі нариси, але головне – уявляв цілісний образ картини у своїй свідомості. Потім створював, і досить швидко, її в майстерні. У результаті цього митцю часто дорікали за неточності. У найзнаменитішій картині Айвазовського «Дев’ятий вал» ці самі морські вали мають вигляд і форму хвиль, що недалеко від берега – з пінними «фартухами», які перекидаються. У відкритому морі таких немає.

«Дев’ятий вал»

Але ці та інші закиди б’ють мимо цілі, оскільки художник Айвазовський був насамперед романтиком – з відповідною мірою умовності. Його роботам характерні сильні особистості, сильні пристрасті, пряме співвідношення людини та одухотвореної природи. Наприкінці ХІХ століття, коли в Росії володарями умів стали соціально орієнтовані реалісти, «передвижники», і вже набирав сили модернізм, роботи популярного майстра, який старів, людям «просунутим» почали здаватися застарілими.

У цьому розумінні є характерною іронічна фраза з п’єси Чехова «Дядя Ваня» (1897). «Так, сюжет, гідний пензля Айвазовського» – про недавню домашню сварку з «шумом, пальбою». І це критика драматизму, що здається натужним, у неідилічних полотнах художника (про аварії кораблів і бойові дії). Також Достоєвський, захоплюючись деякими картинами Айвазовського, у сенсі швидкості та повторюваності прийомів його робіт порівнював художника з письменником Дюма-старшим.

Садиба Шах-Мамай, де гостював Чехов. 1888 р.

Справді, заслуженість слави майстра та наявність у нього певних шедеврів видавались очевидними. Але не менш явною була й масовість його «негоціантських» робіт, що популярні серед публіки та ллються потоком. Художник Іван Крамськой так говорив про це колекціонерові Павлу Третьякову: «Я на ваше прохання оглядав виставку картин Айвазовського в Академії і жодної з них не рекомендував придбати… таких чистих та яскравих тонів, як на картинах Айвазовського, я не бачив навіть на полицях москательних лавок (що торгували лаками, фарбами, – ред.)».

Критик Володимир Стасов, відштовхуючись від іншого прикладу, спробував так гармонізувати лайку і вихваляння художника: «…А Айвазовський, чи не точно до такої ж рутини дописався і він, зі своїми вічно однаковими блакитними морями, ліловими горами, рожевими та червоними заходами сонця, зі своїм вічно тремтячим місячним світлом і зі своєю іншою, застарілою та застиглою, неправдою і перебільшенням? Так, відповім я: але в Айвазовського є, незважаючи на це, своя дійсна поетична жила, є пориви до справжньої краси та правди; до того ж він свою справу зробив: він рушив інших новим шляхом».

ВИБІР МИКОЛИ I – ЖИВОПИСЕЦЬ ГОЛОВНОГО МОРСЬКОГО ШТАБУ

Отже, Айвазовський – художник-класик, картини якого можна знайти, здається, у будь-якому (пост)радянському мистецькому музеї обласного рівня. Крім того, його роботи в надлишку всюди – у підручниках, на репродукціях, обкладинках та листівках, у мережі. І він насамперед мариніст. А море, починаючи з дитинства, завжди асоціюється із чимось радісним – курорт, відпочинок, пляж. Бурі, шторми, корабельні катастрофи, також часті на картинах Айвазовського, додають морської солі й життєвої гіркоти, розбавляючи нудотну солодкість рожевих пейзажів з морем у штиль. Але й за будь-якого шторму на полотнах мариніста завжди є шанс на щасливий порятунок тих, хто чіпляється за щоглу, що залишилася.

У цьому сенсі Айвазовський – художник «педагогічний». Його роботи такі прості, яскраві, привабливі, що з них зручно починати знайомити з живописом із раннього віку («Дивися, синочку / донечко, яке море – наче справжнє!»). Тому невипадково, що ціни на картини Айвазовського у світі так злетіли саме після приватизації держвласності СРСР. «Новиє русскіє» кинулися скуповувати те, що добре знали з дитинства, і що їм здавалося піком мистецтва.

А де романтизм та море – там вітрильники. Іноді купецькі, але частіше – і цікавіше! – військові. У цьому сенсі важко переоцінити піарівську точність вибору Миколи I. Начальник Головного морського штабу князь Меньшиков так повідомляв про це Міністерству імператорського двору та наділів:

«16 вересня 1844 р. Государ Імператор найясніше наказав академіка Айвазовського зарахувати до Головного морського штабу Його Імператорської Величності зі званням живописця цього штабу з правом носити мундир Морського міністерства і з тим, щоб звання це вважалося почесним без здійснення по ньому утримання, через те що роботи п. Айвазовського будуть винагороджені окремо».

Такої честі й так сформульованої посади ні до, ні після ніхто, крім Айвазовського, не удостоювався. І це означає, що писати російські військові кораблі, військово-морські фортеці та російські перемоги було прямим обов’язком плідного, талановитого художника протягом 56 років його життя. (Причому таким обов’язком, що не є тягарем, а на радість, адже на його перших, дитячих, малюнках вугіллям на стіні батьківського будинку були вітрильники). Отже, картини Айвазовського – це м’яка, ненав’язлива, а тому особливо ефективна мілітаризація свідомості. Коли ідилічні безвітря, заходи сонця і драматичні шторми перемежалися російськими ескадрами на стоянці або на огляді, боями й битвами, що ілюструють, нібито, непереможність російського флоту.

НЕВИЛІКОВНО ПЕРЕМОЖНА Й ПОТУЖНА ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОГО ФЛОТУ

Сучасний, путінських часів, біограф Айвазовського, по-імперськи захоплений і в багатьох випадках не точний, цю ситуацію описав більш-менш адекватно: «Під його пензлем баталії набували нового звучання: справжність передачі подій поєднувалася з поетичністю, жорстокість бою – з красою образів. Так народжувався новий художній спосіб відображення славних перемог Росії, подвигів її воїнів». А якщо згадати романтизм Айвазовського, можна сказати, що у своїх картинах він романтизував війну і романтично абсолютизував локальні російські «перемоги і подвиги» на морі.

«Морська битва при Наварині»

Айвазовський створив розгорнутий літопис переможних битв російського флоту в XVIII–XIX століттях: «Чесменський бій», «Бій у Хіоській протоці», «Морська битва при Ревелі», «Морська битва при Виборзі», «Морська битва при Наварині», «Синопський бій». І це тільки великі битви. Крім них, у живописця ще – безліч картин про локальні зіткнення різних кораблів, теж переможні для росіян. Перемог так багато, що вони домінують. Історія російського флоту здається складеною лише з них, інакше кажучи – побєдобєсною.

Щоправда, поразки у творчій спадщині Айвазовського теж трапляються, але вони вкрай рідкісні та завуальовані, тобто за сюжетом картини – взагалі не дуже зрозумілі (на відміну від очевидної переможності). Ось, скажімо, «Взяття Севастополя» (1855). Чи багато можна усвідомити з цього полотна? На першому плані – кораблі антиросійської коаліції. А що там на березі? Власне, узятої військово-морської бази не розглядіти, що, як і чому було взято – абсолютно не зрозуміло. Це фактично точна ілюстрація саркастичної приказки тих років: «Бій у Криму – усе в диму, нічого не видно».

Огляд Чорноморського флоту в 1849 році

Але якщо вдуматися, то ця туманна картина має глибокий зміст, у творчості Айвазовського явно не прояснений. Російський флот був переможним виключно у протистоянні зі шведським на півночі та турецьким на півдні. Швеція та Туреччина у XVIII–XIX століттях були, так би мовити, у протиході з Росією, у своїх імперських та військових домаганнях вони перебували на низхідній траєкторії. А ось на бій із справді великими морськими державами Росія далекоглядно не виходила… Але після батального літопису мариніста Айвазовського створювалося враження яскравої та виняткової переможності. Особливо – російського Чорноморського флоту, який художник писав найчастіше, оскільки жив у Феодосії. І в цьому сенсі його внесок у формування чорноморського, севастопольського, кажучи узагальнено, «кримнашистського» міфу – величезний.

БРИГ «МЕРКУРІЙ» І ТУРКИ – ТАКЕ РІЗНЕ РОЗУМІННЯ ПЕРЕМОГИ

Це зручно розглянути на локальному прикладі – бою між окремими кораблями, про що ми згадували. І ось, мабуть, найпоказовіший випадок – диптих про російський бриг «Меркурій». У 1829 році, під час російсько-турецької війни, цей корабель, зустрівши два великі турецькі лінійні кораблі, не здався і, зумівши пошкодити оснастку супротивника, віддалився від них. Справді, гідна поведінка, військовий подвиг. Але придивимося, як він зображений на картинах Айвазовського: «Бриг “Меркурій”, атакований двома турецькими кораблями» і «Бриг “Меркурій” після перемоги над двома турецькими кораблями зустрічається з російською ескадрою».

«Бриг “Меркурій”»

Спеціально наводжу повні назви картин, оскільки вони показові, і на них виховувалися багато тисяч хлопчиків. Що можна подумати, зважаючи на такі заголовки й не знаючи історії? Що два великі турецькі кораблі напали на російський бриг, який мирно плив, проте отримали відсіч і, мабуть, були потоплені. Після цього «Меркурій» спокійно та переможно повернувся до російської ескадри. Тобто, є безперечна перемога російської зброї, «аналоговнєт» в історії.

Але насправді ситуація, як ми розуміємо, була зовсім іншою. Перемога «Меркурія» полягала в тому, щоб не здатися (як траплялося в інших випадках, до речі, на турецькому кораблі був саме такий російський капітан). У результаті бою ворожі лінійні кораблі не потонули і навіть втрат в особовому складі не зазнали, а лише позбулися можливості продовжувати переслідування. Теж загалом перемога російського брига, але, повторюся, зовсім інша.

Цей приклад прояснює ще одну особливість «комплексного» сприйняття творчості мариніста. Для його мирних картин деталі, зрештою, не такі вже й важливі. Справді, яка різниця, у яких саме морі чи затоці відбувається шторм, на якому узбережжі та біля якого міста – ще один чудовий захід сонця? Але так само швидко, поспіхом глядач (споживач пропаганди мілітарі-лайт) дивиться на батальні полотна, сприймаючи їх поза контекстом: «Битва / бій – Перемога – Ура!». У той час як знання контексту сильно змінює розуміння того, що відбувається.

І для дилогії про бриг «Меркурій» можна знайти прев’ю – картину «Морська битва при Наварині». Якщо знати повною мірою, що на ній зображено. У Наваринській битві 1827 року об’єднана британсько-франко-російська флотилія розгромила і спалила флот Османської імперії. Командував ескадрою англійський віцеадмірал Едвард Кодрінгтон. Він перевищив інструкції, дані йому з Лондона, зробивши битву та знищення османського флоту неминучими (за що потім довго виправдовувався на батьківщині). А це було на руку Петербургу, який невдовзі розпочав ще одну війну проти Туреччини. І ось з цієї ще причини екіпажі турецьких кораблів, які переслідували «Меркурій», були недосвідченими, погано навченими, що дало змогу росіянам утекти – хоч і з численними пошкодженнями, але уникнувши полону.

ВІД «СИНОПСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ» ДО ПОРАЗКИ «ВЗЯТТЯ СЕВАСТОПОЛЯ»

Подібне прев’ю можна знайти і для сумного для Російської імперії «Взяття Севастополя». І це… фанфарно переможний «Синопський бій». Напередодні Синопської битви 1853 року Британія і Франція попереджали Росію, щоб вона остерігалася так різко змінювати баланс сил у Чорному морі. Але Петербург не вірив у серйозність застережень і отримав у результаті цього війну на багато фронтів з такими грізними суперниками. Далі – важка, ганебна поразка у Східній / Кримській війні (саме так її сприймали сучасники; міф про «славну», попри програш, війну формувався пізніше). Тобто «Синопський бій» та «Взяття Севастополя» теж, по суті, становлять диптих, не менш логічний, ніж дилогія про бриг «Меркурій», розширена разом із «Навариним» до триптиха.

«Синопський бій» та «Взяття Севастополя» 

Але таке сприйняття було і є поза увагою публіки. Та й Айвазовський у такому ракурсі, здається, не міркував. Він був насамперед людиною художньо чутливою, та аж ніяк не глибоким аналітиком. А значить – не ускладнював сприйняття творчих завдань, що стоять перед ним. Можна згадати, як Чехов описував у приватному листі свої враження від спілкування з великим мариністом: «Недалекий, але натура складна і гідна уваги <…> У своєму житті він не прочитав жодної книжки. Коли йому пропонують читати, він каже: “Навіщо мені читати, якщо маю свої думки?”».

Із цим грубуватим резюме добре співвідноситься життєве кредо, яке сформульовав Айвазовський: «Кожна перемога наших (тобто російських, – ред.) військ на суші й морі тішить мене як російського в душі і дає думку як художнику зобразити її на полотні». І все – крапка. Це не просто формальність і не просто лояльність підданого російської корони, а щире переконання митця, який, нагадаю, був художником Головного морського штабу імперії, що мав право носити відповідний мундир і до кінця життя вислужив чин дійсного таємного радника (відповідає званню адмірала). Ну так це ж і природно – не розмірковуючи, радіти перемозі сторони, якій служиш.

Це, з нашого боку, не природно – сприймати роботи такого художника виключно естетично. Потрібно, нарешті, повною мірою усвідомити, що Іван Айвазовський – не тільки надзвичайно талановитий мариніст, а й високоефективний історик, побутописець, пропагандист російського імператорського флоту, армії.

ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ, ПОХОДЖЕННЯ І ВІДДАНІСТЬ ІМПЕРІЇ

Повернемося до опису Айвазовського в листах Чехова. У них зроблений акцент, часом навіть не дуже коректний (з елементом титульно-слов’янської, російської, великоруської зарозумілості), на глибинній, нутряній вірменській самосвідомості великого художника. І ось на цьому варто зупинитися, щоб ліпше зрозуміти причини його глибокої відданості Російській імперії. Адже річ тут не тільки в тому, що талановитий юнак змалку був обмилуваний вищою владою.

Вірменія, давня і колись велика країна, що перша в світі прийняла християнство як державну релігію (301 рік), із часом потрапила в складне становище – її завоювали сусідні мусульманські країни Туреччина та Персія. Предки художника, сімейство Гайвазян, у невідомий час (найімовірніше, у XVIII столітті) і невідомо точно звідки (імовірно, із західної Вірменії, яку завоювала Туреччина) переїхали на захід. Спочатку – у князівство Молдову (васальне Туреччині), потім – у захоплені Австрією Буковину й далі – у Галичину. Там вони змінили прізвище на польсько-український зразок – Гайвазовські (пізніше літера «Г» випала – для більшої милозвучності). І після того як Росія завоювала Кримське ханство, родина переїхала до Феодосії.

То були часи жорстокої імперської політики. Петербург без мудрувань наказав ногайцям виїхати з Причорномор’я далеко на схід. Створювали, наскільки можливо, важкі умови життя для кримських татар – аби також вичавити їх із півострова, де з появою російських гарнізонів вони не мали шансів для збройного опору. Черкеси, що жили на чорноморському узбережжі Кавказу, довго чинили опір і воювали за свободу. Тому щодо них проводили фактично геноцидну політику – багато хто також мусив виїхати до Туреччини… Та був і зустрічний потік. Із Османської імперії на завойовані території іншої імперії приїжджали народи християнського віросповідання – греки та вірмени (другі – також ще з Персії), серби та болгари.

Тож вірменинові Айвазовському колоніальні війни, які вів Петербург у ХІХ столітті, і особливо – проти народів, що прийняли іслам, здавалися благом. Це було в рамках жорстокої логіки тих часів – імперіалістичного поділу світу. Адже майстер і сам завжди гостро відчував, під якою загрозою перебуває його народ в ісламських імперіях. (Під час «гамідівської різанини» вірмен у 1894–1896 рр. митець написав кілька картин на цю страшну тему, начепив на собаку й потім викинув у море турецькі нагороди, які отримав). Відповідно існування і збільшення в розмірах християнської імперії, що відгризала шматки в мусульманських країн, здавалися йому безперечним, необговорюваним благом.

КОЛИ Й КОМУ КОЛОНІАЛЬНІ ВІЙНИ ВИДАЮТЬСЯ СПРАВЕДЛИВИМИ

Тому 1839 року Айвазовський з натхненням брав участь у висадці російського десанту на черкеському узбережжі. Тоді створювали суцільну лінію російських фортів, щоб установити морську блокаду Черкесії. Так, відокремивши цей войовий народ від світу, було простіше його підкорювати та ліквідувати. І 22-річний художник, який був під час висадки під вогнем, надовго запам’ятав цю подію і написав дві картини про неї, за свіжими подіями і через десятиліття – «Десант Раєвського в Субаші» (1839) і «Десант у Субаші» (1880). В обох – романтика і захоплення колоніальним підкоренням.

«Десант у Субаші»

А ось інший приклад на ту ж тему. Широко відомо, що Айвазовський займався розкопками у Криму та створив у Феодосії Музей старожитностей на горі Мітрідат. Але менш відомо, кому він його присвятив і чию каплицю в ньому створив. Це Петро Котляревський, російський генерал, який помер у Феодосії в 1851 році. Пушкін так описав його в галереї завойовників південних земель. «Тебя я воспою, герой, / О Котляревский, бич Кавказа! / Куда ни мчался ты грозой – / Твой ход, как черная зараза, / Губил, ничтожил племена…».

Музей старожитностей на горі Мітріда

На сьогодні це не найліпша атестація, але для Айвазовського генерал був кумиром, оскільки в пізні роки жив поряд з ним. А в молодші та «кращі часи» воював із Персією на південному Кавказі, у місцях, близьких для «історичної Вірменії». Там Котляревський завойовував для християнської імперії «перські / татарські / азербайджанські ханства». Для християнина, вірменина Айвазовського, який мав «свої думки», це було гідне діяння. І таку колоніальну війну, подібно до війни з черкесами, він уважав абсолютно правильною, позитивною.

Пам’ятник П.Котляревському, який звели окупанти в Феодосії

Наступного разу поговоримо про те, як завдяки живопису змішувалися з реальною історією казки, легенди, билини, як це допомагало Російській імперії приватизувати спадщину Київської Русі. Усе – на прикладі робіт Віктора Васнецова та Івана Білібіна.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига