Росія, з часів буржуазної революції 1917 року, з держави конституйованого антисемітизму перетворилася на країну антисемітизму ситуативного, так і не позбувшись його досі. 28 липня печально знаменитий Басманний суд Москви розгляне справу про заборону діяльності в рф єврейського агентства «Сохнут». Яким би не був результат, вже сам факт, що такий процес став можливим, повністю характеризує цю країну та її владу. А в насичену історію російського антисемітизму та ксенофобії буде вписано ще один абзац. Але це не все. Протягом століть, спочатку згідно з принципом психологічної компенсації, а потім і з цілком прагматичних міркувань політичної вигоди, російський імперіалізм намагався приклеїти саме українцям ярлик народу-антисеміта. І ми не маємо права цього замовчувати.

Антисемітизм як частина національної ідентичності росіян

Якщо за часів Московського царства і Російської імперії, до євреїв було негативне ставлення, регульоване законами і постановами, то, з набуттям республіканської форми правління, російська влада стала використовувати антисемітизм напряму — у політичних та економічних цілях. Короткі проміжки толерантності до євреїв та юдейської релігії змінювалися десятиліттями репресій та тиску.

Російська імперія, у своєму ставленні до єврейської меншини, виробила кілька механізмів, які назавжди увійшли до історії світового антисемітизму – межа осілості, кантоністи (насильницьке рекрутування єврейських підлітків до армії), погром. Останнє слово навіть стало міжнародним, ним користуються при описі актів масового насильства та вбивств за національною ознакою.

Взагалі, за часів Російської імперії кількість актів, що обмежували та ущемляли права євреїв, можна порівняти, хіба що, з кількістю актів цієї імперії, спрямованих на знищення української ідентичності.

Євреї в ранньому СРСР – коротка історія емансипації

У Росії євреї отримали де-юре рівні з іншими громадянські права лише після падіння самодержавства у 1917 році. Так, кількість євреїв-членів різних революційних партій було чималим. Але вони боролись за скасування реальних обмежень та утисків – а їх було безліч: заборона проживати за межею осілості, купувати землю та займатися сільським господарством, проживати у великих містах, квоти в університетах, заборона здобувати офіцерські чини… І це ще далеко не повний список.  Тож політично активні євреї розділилися на дві великі групи. Одні, сіоністи, закликали своїх одноплемінників до еміграції до Палестини та участі у створенні майбутньої єврейської держави. Друга група вважала, що євреї цілком можуть реалізувати свої набуті права та можливості на тій землі, на якій вони зараз проживають.

Приблизно так само відрізнялися і устремління міжнародних єврейських організацій, що акумулювали ідеї та засоби. Якщо єврейське агентство Сохнут сприяло сіоністській пропаганді та від’їзду євреїв на територію майбутньої держави Ізраїль, то благодійна організація Джойнт займалася облаштуванням євреїв у країнах перебування.

Зокрема, в СРСР, після закінчення громадянської війни та встановлення більшовицького режиму, з початку 20-х до початку 30-х років діяли представництва Джойнту, виділяли кошти для організації єврейських поселень на занедбаних або нещодавно конфіскованих у поміщиків землях, допомагали з сільгосптехнікою та насіннєвими фондами.

У ці роки антисемітизм вважався поганим тоном.

Радянський державний антисемітизм: «убивці у білих халатах» —  після Бабиного яру

Але вже на початку 30-х, у зв’язку з внутрішньопартійною боротьбою, внаслідок якої багато відомих більшовиків-євреїв поступилися лідерством у партії Сталіну та його оточенню, ослабла і підтримка єврейських починань. Антисемітизм тепер став інструментом витіснення неугодних Сталіну людей з керівних постів. Сіоністська діяльність всіляко переслідувалася, активна антирелігійна кампанія торкнулася і єврейських общин. У роки репресій значна частина єврейських активістів, військових та державних діячів знімалася з посад і знищувалася фізично, не так через свою етнічну приналежність, скільки через насадження тиранії Сталіна.

Пакт 1939 року про ненапад із нацистською Німеччиною ще більше вплинув на відсоток євреїв на керівних посадах. Наприклад, народний комісар закордонних справ — єврей Максим Литвинов — був замінений В’ячеславом Молотовим, не в останню чергу, для того, щоб не «створювати незручностей» керівництву нацистів під час взаємодії з радянськими лідерами.

А після війни, коли ще не вистиг попіл Бабиного яру і Освенцима, у Радянському Союзі визнали за можливе  розпочати кампанію боротьби з космополітизмом. Евфемізм «космополіти» означав євреїв і це уже мало очевидно нацистське, расове підґрунтя. Достатньо згадати справу «убивць в білих халатах», коли на початку 1953 року до найбільших міст в європейській частині СРСР уже були підігнані ешелони, щоби депортувати мільйони людей (саме за ознакою «п’ятої графи»!). І так би й було, якби 5 березня 1953 року не помер Сталін – натхненник цієї ганебної компанії.

Але смердючий смог державно ініційованого юдофобства труїв суспільну атмосферу в СРСР аж до його загину. В цьому сенсі також – Радянський союз був відданим спадкоємцем Російської імперії. Але з певного моменту тут з’явилися нові, так би мовити, нюанси. Страшенно налякані політичною і збройною  боротьбою українців за свою державу у 1917-1921 рр. більшовики, починаючи з 30-х років, докладали колосальних зусиль до тотальної дискредитації всього українського, а на одну з чільних ролей у цьому пропагандистському злочині було поставлено якийсь «особливий український антисемітизм». 

 «Чорна легенда» про українців:  як і для чого її вигадували

Євреї були присутні на території сучасної України, починаючи з літописних часів. Про це свідчать і топоніми, і відомості з історичних документів. Одна з перших письмових згадок про Київ міститься у документі єврейською мовою – у листі т.зв. кембриджського аноніма. В істориків досі немає єдності з приводу того, ким було засновано Київ, три теорії – норманська, хозарська та слов’янська – мають своїх прихильників та противників. Безперечно одне – присутність євреїв на землях України зафіксована вже у ІХ столітті. Походи князя Святослава на Хазарію, де, як відомо, релігією правлячих кіл був юдаїзм, деякі історики пов’язують з тим, що були якісь династичні зв’язки між Хазарією і Руссю, які не дійшли до нас, і київські князі могли претендувати на першість у Хазарському. каганаті. Принаймні титул каган застосовувався щодо володарів Києва, що підтверджується графіті на стіні Софійського собору. Цікаво, що апелювання до хазар як пращурів козаків міститься у конституції Пилипа Орлика, яка мала оригінальну назву «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького».

Так, переслідування євреїв часів війн Богдана Хмельницького та Руїни, з боку козаків і селян, що приєдналися до них – це історичний факт.  Але вони не були обумовлені етнічною нетерпимістю, а мали релігійний та економічний характер. Принаймні відомі факти переходу євреїв до православ’я знімали до них усі «претензії». Деякі вихідці з єврейського середовища зробили непогані кар’єри в козацькій ієрархії, так, широко відомі козацькі прізвища Перехристів, Маркевичів, Боруховичів, Герциків. Крижанівських…

А хіба подібне ставлення до євреїв не було ознакою тих часів у Європі. Чому б не назвати «особливими» антисемітами іспанців. Адже після указу 1492 року, яким тамтешнім євреєм пропонували або «самодерпортуватися», або хреститися тих з них, які вибрали друге обізвали марранами (marrano – свиня іспанською). І до речі , від погромів в Іспанії  потерпали не лише юдеї, але й маррани – теж. Чим не нацизм тих часів?

Тож договори з польським урядом, у яких наполягалося на виселенні євреїв за межі Гетьманщини, також не виходять за межі практики того часу: багато урядів європейських країн ухвалювали рішення про вигнання євреїв.

Іншою складовою «чорної легенди» про український антисемітизм є погроми кінця ХІХ-початку ХХ століття. Але ж ініціаторами і найбільш активними учасниками погромів були члени таких заохочуваних урядом організацій, як «Союз РУССКОГО  народа» (чорносотенці) і підштовхувалося духовенством. Праведники на кшталт о. Олександра Глаголєва були винятком. Ці трагічні події не були стихійним рухом народу, а спрямовувалися та надихалися з центрів російської духовності і російського православ’я. З тих же центрів з’явився на світ Божий і фальсифікат таємної поліції та російських націоналістів під назвою «Протоколи сіонських мудреців», який використовувався як основа для розпалювання антисемітських настроїв.

Оббрехати УНР і українське прагнення незалежності за будь-яку ціну

Третій розділ «чорної легенди» – «петлюрівські погроми». Про процес над убивцею Верховного отамана у Парижі в травні 1926 року написано безліч статей, револьвер Шварцбарда явно спрямовувала рука більшовицьких спецслужб, завданням яких було очорнити та оббрехати український національний рух, змусити громадськість забути про погроми конармійців Будьонного та «червоних козаків». Тепер до цього списку «вигодоотримувачів» від цього міфу можна додати ще й білих.

Так, Проскурівський погром назавжди залишиться кривавою плямою в історії Української революції, однак і Петлюра, і його уряд засудили ці події, а винних у вбивствах єврейського населення було покарано українською владою. Один із ідеологів сіонізму, Зеєв Жаботинський, не виправдовуючи Петлюру та його соратників, відповідальних як мінімум у не надто активній протидії погромам, писав, що це не заважає йому залишатися другом українського національного руху.

Найжахливіше з єврейським населенням України сталося під час нацистської окупації. І ця трагедія стала чи не  основою сучасної версії «чорної легенди» про український антисемітизм. При цьому радянські, а потім і російські пропагандисти вперто заплющують очі на те, що головними винуватцями та виконавцями злочину були нацисти та їхні айнзацгрупи поліції безпеки та СД. А в складі частин «допоміжної української поліції» було чимало колишніх співробітників радянської міліції, а ще – радянські військовополонені. Адепти «чорної легенди» вважають за краще оминати питання про те, скільки було серед українців «праведників народів світу» — людей, які з ризиком для життя рятували євреїв. Їх кількість обчислюється тисячами, при цьому необхідно пам’ятати, що за радянських часів згадка про свою роль у порятунку євреїв не надто віталась, а історичні дослідження на цю тему взагалі перебували під забороною.

Не меншу, ніж нацисти, відповідальність за геноцид євреїв несе і радянська влада, яка була чудово обізнана про ставлення гітлерівців до євреїв. Але комуністи й пальцем не поворухнули, щоби організувати евакуацію євреїв з регіонів, які могли бути захопленими військами нацистської армії. Та що там! Багатьох польських євреїв, які рятувалися від нацистів у 1939 році, так і не пропустили через радянський кордон. Втім, у ті часи подібних прикладів було багато і в Європі, і у США, навіть.

«Чорна легенда» сьогодні – спростування реальністю

Те, що «чорна легенда» історично неспроможна і не має жодного відношення до реалій сьогоднішньої України, яскраво ілюструється не лише присутністю євреїв у всіх сферах життєдіяльності України, а й у тому, що навіть у критиці тих чи інших представників влади чи опозиції українці не застосовують «національні аргументи». Наш історичний досвід та практика реалізованої незалежності після 1991 року спромоглися створити в Україні таку атмосферу терпимості та комфортного співіснування різних націй та народів, якій можуть позаздрити й найбільш розвинуті демократії світу.

Нашій владі навіть на думку не спаде думка про можливість шантажувати інші країни та народи загрозами утисків їхніх представників – громадян України чи закриттям їх культурних, чи будь-яких інших організацій.

Україна та українці свій вибір і свої висновки зробили – ми не тільки хочемо бути, але й робимо все для того, щоб стати комфортним та неконфліктним місцем існування для всіх етносів і народів, що живуть тут. В Україні вже десятки років ніде і ні в кого не цікавляться, хто він за національністю чи віросповіданням. З відходом з нашої території радянського і російського світу в такому питанні немає сенсу. І тим більше обурення викликають намагання російських військових злочинців виправдати криваву війну , розв’язану проти України та українців «боротьбою з неонацистами». Треба чітко усвідомлювати: вони розраховують саме на «чорну легенду» в сподіваннях, що цей підлий наклеп буде бодай якось прийнятий людством.

Між тим,  в Росії Басманний суд москви  розглядає справу, ініційовану Міністерством юстиції про припинення діяльності єврейського агентства Сохнут… І коли у нас цікавляться, в чому різниця між українцями та росіянами, ми можемо відповісти, що ось і в цьому теж – у неможливості навіть уявити таку ситуацію в Києві чи будь-якому іншому місті України.

Дмитро Редько, Київ

P.S. Спроба заборони діяльності Сохнуту в Росії – спосіб тиску на Ізраїль

Ініційована Мінюстом Росії судова заборона діяльності Сохнуту нічим іншим, як спробою впливати на владу Ізраїлю, пояснити не можна. Ізраїль у російсько-українській війні зайняв позицію стороннього спостерігача, формально не підтримуючи жодної сторони. Україні було відмовлено у допомозі зброєю. Попри безвізовий режим між нашими країнами, українським громадянам ставили перепони на шляху отримання статусу біженця. Водночас Ізраїль не висловив і підтримки російській експансії, а нинішній прем’єр-міністр Яїр Лапід, перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, заявляв про підтримку України.

Позицію Ізраїлю можна пояснити – поруч Сирія, де розташовані російські та іранські війська, явна підтримка України може обернутися проблемами на кордоні. Характерно, що ініціатива Росії щодо заборони діяльності Сохнуту збіглася з початком діяльності Лапіда на посаді прем’єра.

Втім, раніше міністр закордонних справ лавров на прізвисько «сумна шкапа», дозволив собі відверто антисемітський пасаж про «єврейське походження». А ще він сказав так: «Мудрий єврейський народ говорить, що найзапекліші антисеміти, як правило, євреї». «У сім’ї не без виродків», як у нас кажуть». Очевидно, таким чином лавров намагався обґрунтувати рашистську маячню про «нацистський режим» у Києві, який очолює законно обраний президент-єврей. Сказати, що цей вислів викликав вибух обурення та вимог вибачитись – не сказати нічого.