Стратегії зупинення ворога й повоєнного розвитку на тлі досвіду інших країн

Ще з минулого року в Україні стала популярною аналогія з Ізраїлем – країною, яка з моменту створення в 1948 р. перебуває у військово-політичному протистоянні зі сусідніми арабськими країнами й із палестинцями. Багато хто в Україні вважає, що саме ізраїльська безпекова модель (країна як постійний воєнний табір, яка завжди готова до зовнішнього нападу і має певні гарантії безпеки з боку США) є оптимальною стратегією для України на майбутнє. У нещодавньому великому інтерв’ю Президент Зеленський також провів паралель з Ізраїлем у контексті проблеми затягування війни. Президент мав на увазі, що можна існувати й навіть успішно розвиватися і в умовах тривалої війни.

Але що треба розуміти? Коли ми говоримо про Ізраїль у контексті проблеми затягування війни, то це не означає безкінечну війну. 75 років існування держави Ізраїлю не були постійною війною. Було декілька арабо-ізраїльських війн, проте всі вони не тривалі (від кількох днів до декількох місяців) і майже всі (крім першої) – не на території Ізраїлю. Міждержавних війн у Ізраїлю не було вже декілька десятиліть. Інша річ – протистояння Ізраїлю з палестинцями. Це перманентний процес. У ньому були й мирні угоди, але періодично відбуваються й конфліктні загострення.

Однак нам тепер протистоїть потужна ядерна держава з великою армією, з ресурсами значно більшими, ніж у нас. Західна допомога лише частково вирівнює цю ситуацію. І кустарні палестинські ракети не можна порівнювати з балістичними і крилатими ракетами з Росії. Масштаби війни і рівень небезпек для нас є значно більшими, ніж загрози для Ізраїлю за останні 50 років.

Війна між Росією і Україною може затягнутися ще на декілька років, але лише в тому разі, якщо вона перейде в режим низької інтенсивності (як це було під час війни на Донбасі з 2015 р. до 24 лютого 2022 р.). Водночас війна на виснаження точно не відповідає нашим інтересам.

Щодо ізраїльської моделі гарантій безпеки, то з нею також не все просто. США почали масштабно допомагати Ізраїлеві після шестиденної війни 1967 р. в умовах загострення глобального протистояння з СРСР. У другій половині 1970-х рр. США зробили ставку на мирне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Кемп-Девідський мирний договір 1979 р. був зумовлений, зокрема, і тим, що США зобов’язалися надавати фінансову й воєнну допомогу як Ізраїлеві, так і Єгиптові. У 1981 р. Ізраїль та США підписали договір про стратегічне співробітництво між країнами, у якому йшлося і про воєнну допомогу Ізраїлеві в разі агресії проти нього. Однак після ухвалення в Кнесеті Закону про Голанські висоти цей договір анулювала американська сторона. Однак де-факто США й надалі надавали Ізраїлеві велику економічну і воєнно-технічну допомогу. Водночас фінансову й воєнно-технічну допомогу США надавали, хоч і в менших обсягах, і деяким арабським сусідам Ізраїлю. Напевно можна сказати, що така модель не може бути реалізована в контексті війни між Росією і Україною. А от прив’язка «гарантій безпеки» для України до переговорів про мирне врегулювання нинішньої війни з Росією буде з дуже високою ймовірністю.

Таким чином і ізраїльська безпекова ситуація, і ізраїльська модель «гарантій безпеки» не мають прямої аналогії з нашою нинішньою ситуацією. Деякі формати й елементи ізраїльської безпекової моделі можна творчо використати в Україні, але скопіювати чи повторити – не вийде. Занадто багато суттєвих відмінностей між нашою та ізраїльською ситуаціями.

До речі, те саме можна сказати і про іншу безпекову модель, яка, певною мірою, релевантна для нас, – це досвід Південної Кореї. Багато хто з політичних аналітиків звертає увагу саме на можливість південнокорейського сценарію для України (домовленість про припинення вогню замість мирного договору; розділення країни після завершення бойових дій). Водночас зазначають, що, незважаючи на відсутність мирного договору, потенційні ризики відновлення війни й наявність ядерної зброї у Північної Кореї, мирна ситуація на корейському півострові триває вже 70 років. Такий мирний стан, значною, якщо не вирішальною, мірою, зумовлений безпековою «парасолькою» США над Південною Корею. Відразу після завершення Корейської війни США підписали з Південною Кореєю договір про взаємну оборону, у якому зобов’язалися надавати допомогу Південній Кореї в разі зовнішньої агресії. Сполучені Штати Америки мають військові бази в Південній Кореї, щоб виконати свої зобов’язання, прописані в цьому договорі.

Але наша ситуація принципово відрізняється від того, що було і є на корейському півострові. Навіть якщо нинішня війна між Росією і Україною завершиться неповним звільненням територій, які тепер окупували росіяни, це буде не розділення країни, а факт збереження окупації частини української території сусідньою країною. Україна прагнутиме повного звільнення всіх окупованих територій. Росія відповідно може відновити свої плани руйнування української державності. Тому формальне заморожування нинішньої війни в Україні не гарантує тривалого мирного стану. І військовий потенціал РФ значно більший, ніж Північної Кореї.

Щодо південнокорейської безпекової моделі, то вона навряд чи може бути застосована до України. Американські війська воювали в Корейській війні (хай і під прапором ООН), і США просто зберегли свою військову присутність у Південній Кореї. У нас зовсім інша ситуація. Ми воюємо самі, хоч і зі значною військово-технічною і економічною допомогою наших міжнародних партнерів. І дуже очевидно, що і США, і Північноатлантичний альянс загалом прагнуть уникнути прямого військового зіткнення з Росією, щоб не допустити ядерної війни і глобального самознищення.

Висновок простий – наша безпекова ситуація суттєво відрізняється від ізраїльської та південнокорейської, і нам (разом із нашими міжнародними партнерами) доведеться формувати особливу, саме українську, модель безпеки. У цій моделі можна і треба творчо застосувати певні елементи безпекового досвіду Ізраїлю й Південної Кореї. Водночас я б особливу увагу звернув на успішний досвід економічного розвитку обох цих країн. Успішна й ефективна економіка – це також гарантія безпеки.

Щодо власне безпекової моделі для України, то найбільш ефективним її форматом є членство нашої країни в НАТО. Досвід свідчить, що не лише Північноатлантичний альянс прагне уникати прямого військового зіткнення з РФ, а й у Кремлі розуміють смертельну небезпеку війни з НАТО. Але на шляху до НАТО також потрібно забезпечити такий військовий потенціал України, який би стримував агресора й максимально збільшував для нього ціну війни.

Володимир Фесенко

FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства