Це був справжній бенкет під час війни — на одній половині Хрещатика готувалися до воєнних дій, до бійки, до стримування власних громадян, які в 20-ту річницю незалежності хотіли пройти вулицями своєї столиці з прапорами — а на іншій натужно раділи…Було таке відчуття, що я з ласки влади святкую це свято в окупованій Україні.

Чого боялася влада, блокуючи ходу опозиції центром Києва і які враження залишив ювілейний День Незалежності?

Коментарі експертів

Алла Лазарєва, журналіст

Це, мабуть, найсумніше свято незалежності за всі 20 років відновленої української державності. Неможливо уявити, щоб французький, американський або польський президент у такий день заборонив своїм громадянам збиратися на центральних площах міст та селищ під національними прапорами. Як на мене, кордони міліції та залізні щити на вулицях — надто екзотичні прикраси для святкового міста. Екзотичні та ганебні. Фотографії нашого Беркута в повній амуніції заполонили шпальта іноземної преси. Але я бажала б Україні іншої слави. А українцям — інших відносин з можновладцями.

На мою думку — це істеричний страх відплати. Розуміння того, що Київ та більшість міст та сіл Центральної та Західної України цю владу не підтримують та не приймають, бажання внеможливити справжні парламентські вибори. Можливо також, — було сподівання спровокувати юрбу на бійку, щоб мати привід застосувати ще більшу силу… Ну й очевидно, що Банкова боїться і Юлі, і Луценка як безумовних харизматиків, здатних вести за собою людей.

Олексій Гарань, політолог

Коли я подивився на оточений парк Шевченка в День Незалежності, то у мене склалося враження, що це таке гетто, де можуть збиратися українці. Влада , створивши кордони в центрі міста, продемонструвала страх перед народом і неповагу до громадян.

Але був цього дня і позитив, коли практично всі представники опозиційних сил зібралися разом і в своїх виступах не займалися взаємопоборюванням. Це перший крок для порозуміння демократів. Те, що опозиціонерів не підтримала відповідна кількість громадян, які мали б вийти в цей день на вулиці теж, свідчить, що люди ще або відпочивають або не збагнули до кінця що робиться в країні. Влада безумовно планувала якісь сутички і тут треба віддати належне опозиціонерам, що не піддалися на ці провокації.

Тарас Кузьо, політолог
Двадцята річниця української незалежності була найбільш гнітючою за весь час і орвеллівською за своєю природою. Історія завершила повний цикл з відродженою Комуністичною партією при владі у вигляді Партії регіонів і Віктором Януковичем у вигляді нового Володимира Щербицького, який помстився тим «буржуазним націоналістам», які насмілилися знищити СРСР і зробити Україну незалежною.

Режим знову опинився в полоні параної з приводу другої революції та вигаданих терористичних загроз і звинуватив у цьому націоналістів. Більше 50 політичних в’язнів наразі перебувають в ув’язненні за сфабрикованими звинуваченнями, у той час як близько 50 автобусів спецназу готові захищати сучасних Щербицького і його команду від народу в день святкування. Колишній Президент Віктор Ющенко, який після свідчень на суді Тимошенко остаточно дискредитував себе, побоявся прийти на мітинг опозиції, оскільки там би його засвистали – усього за тиждень після того, як його автомобіль закидали яйцями.

Справжня орвеллівська не-річниця.

Якщо поставити це в історичний контекст, то в Україну вперше за тридцять років повернулися політичні репресії. Востаннє держава (тоді – Радянський Союз) здійснювала репресії проти представників опозиції ще за часів українського комуністичного лідера Володимира Щербицького.

Представники покоління Кравчука, Кучми, Януковича та Азарова, яким уже за 60 чи навіть 70 років, є прямими нащадками епохи Щербицького, коли вони зробили свою кар’єру в Комуністичній партії України й уряді. Їхня політична культура, ненависть до опозиції, цинізм, піддатливість до корупції та зневага до народу виникли саме за часів Щербицького і «ери стагнації» Леоніда Брежнєва.

Чи справді Україна повернулася до радянських часів після двадцяти років незалежності? Ознаки, що вказували на це, з’явилися вже минулого року – після того, як Янукович прийшов до влади, а Служба безпеки України (СБУ) повернулася до практик КДБ, розпочавши переслідування академіків, студентів, громадських активістів, журналістів і лідерів опозиції.

Внутрішні наслідки повернення репресій епохи Щербицького проявилися в тому, що вперше за часів незалежності України «партія влади» (Партія регіонів) намагається злитися з державою, спираючись на культурну спадщину радянських часів, коли Комуністична партія і держава були єдиним цілим. Іншими пережитками радянської епохи є гостра нетолерантність до дисидентів (тобто опозиції) та небажання розлучатися з владою.

Відповідно, ні в 2012, ні в 2015 році не може бути чесних виборів, адже хто може вірити в чесність виборів, якщо головна опозиційна сила обезголовлена? Тим часом у проміжку між 2013 та 2016 роками “Freedom House” понизить рейтинг України з «частково вільної» до «невільної» країни, тобто з напівавторитарного режиму до авторитарного.

Протягом наступного десятиріччя існування України в ній або буде встановлено авторитарний режим білоруського зразка, або відбудеться розкол після зовсім не мирного повалення режиму Януковича. Підстав для оптимізму дуже мало. Усі мої передбачення щодо Януковича (в тому числі арешт Тимошенко) збулися.

Михайло Бриних, письменник

Цього дня можна було б і не галдіти.Існує таке хороше слово: мораторій. Якщо конфлікт триває занадто довго, чи то пак – перманентно, всім учасникам мордобою іде на користь бодай короткий перепочинок. Тим більше, коли для цього є нагода, подія, дата, котра мала би бути однаково важлива, значуща для всіх учасників змагань.

Тож у мене однаково гидотні враження й від прогнозованої гіперактивності вітчизняної недоопозиції, й від занадто дикобразної реакції влади, яка традиційно перестаралася-перестрашилася. У День Незалежності можна було б якось згадати про існування цього слова – «мораторій». І замість чергових, буденних прокльонів на адресу влади сказати кілька добрих слів – Богові та Україні. А так – і людям свято сприкрили, і чорту кочергу не донесли.

Ігор Лосєв, політолог

Те, що витворяла влада в День Незалежності , мене не дивує. Це зоопарк. Я в цей день був у Севастополі, де теж влада не дозволила українцям покласти квіти до пам»ятника Шевченкові, але дозволила Наталі Вітренко виступити з її звичним репертуаром і розгорнути величезний російський прапор. Я десятки разів уже говорив і зараз повторю, що від цього режиму чекати чогось іншого не варто. Коли ще «регіонали» були в опозиції, таку поведінку цих політиків при владі розумні люди прогнозували, бо рівень культури цих людей очевидний. Цих дебелих чоловіків від влади лякає Юля, безумовно,навіть коли вона за гратами. Влада її боїться, бо щоб там не казали усілякі там «противсіхи», Тимошенко єдиний реальний лідер опозиції, навіть перебуваючи там. Тому влада намагається всупереч усілякій логіці і закону тримати її у тюрмі, а може щось планує й гірше…Від цих хлопців можна чекати чого завгодно. Ми ж розуміємо, хто ці люди. Мене все ще надалі продовжують дивувати наші окремі інтелектуали на зразок Забужко чи Сверстюка, які ходять і розповідають казки, що ця влада не страшна, а смішна, що вона кумедна, а її дії фарс…Якщо те, що відбувалося в День Незалежності виглядає кумедно, то у мене немає слів.

Для тих, хто сидить зараз за гратами за політичними мотивами, зовсім не смішно і не кумедно також…

Смішно мабуть тим, кого не чіпають. А не чіпають цих коментаторів, яким весело, лише тому, що вони потрібні владі для прикриття, для антуражу як всередині країни, так і за кордоном. Мовляв, бачите є такі знакові особи, яких ми не чіпаємо, а вони не мають претензій до влади. Ще й при цьому дорікають Тимошенко, що вона якось не так поводиться на суді.

За 20 років Незалежності, я не пам»ятаю такого сумного свята. Я відчував траур, скорботу. Було таке відчуття, що я з ласки влади святкую це свято в окупованій Україні. У мене зовсім не було враження, що я вільна людина у вільній країні. Дуже сумно.

Володимир Павлів, журналіст

На жаль, у цієї країни не залишилося жодного шансу, окрім традиційного «руського бунту- безсенсовного і безпощадного»

Віталій Портников, журналіст

Лише наступного дня після Дня Незалежності я дізнався із заяви міністра внутрішніх справ, що був серед «хуліганів» — так глава силового відомства назвав не тільки опозиціонерів, а й простих громадян, які прогулюються по головній вулиці української столиці і потрапили під гарячу руку, перегородили Хрещатик спецназівцівцями.

А в чому була моя вина? У тому, що я вирішив показати, як святкують 20-ту річницю проголошення незалежності України своїм московським друзям. І що вони побачили? А те, що завжди бачать в російській столиці, коли збираються «незгодні» — нескінченна кількість міліції в захисних шоломах, що перекрили Хрещатик, автозаки на прилеглих вуличках, здивованих громадян, аж ніяк не всі з яких були опозиціонерами, але всі виявилися «хуліганами».

Але побачили ми і те, чого ніколи при цьому не бачили в російській столиці — цей досвід я пропоную запозичити. Водночас тривав концерт! Буквально в декількох метрах, де скупчилися спецназівці хтось відтворював спортивні змагання, хтось співав і танцював, хтось радів тому, що може ощасливити, прорватися через ланцюг міліціонерів і вразити публіку новим твором.

Це був справжній бенкет під час війни — на одній половині Хрещатика готувалися до воєнних дій, до бійки, до стримування власних громадян, які в 20-ту річницю незалежності хотіли пройти по вулицях своєї столиці з прапорами — а на іншій натужно раділи. Звичайно, я ще пам’ятаю по телевізійних концертах зірок радянської естради у пасхальну ніч, але одна справа — телевізор, а інше – реальність. Одна справа — відволікти громадян від походу до церкви, інше — перешкоджати їх мирній прогулянці. Не знаю, чи чули коли-небудь в українському МВС або президентській адміністрації про афоризм «планували танці, потім арешти, потім вирішили поєднати» (не могли не чути, зовсім недавно цей афоризм згадувала Юлія Тимошенко), але провели святковий день в точній відповідності з нею.

Було соромно.