Рішення РНБО щодо звернення до СБУ на предмет відкриття кримінальної справи за держзраду при ратифікації «харківських угод» 27 квітня 2010 року та перевірку 236 депутатів, які підтримали цей документ, в прямому сенсі стало інформаційною бомбою. Це відкрило ворота для російської агресії чотири роки потому. Але зараз – це ще й привід для широких юридичних, політичних та історичних узагальнень. Важливе й принципове – як довести вину парламентарів, якими будуть аргументи, які висновки має зробити увесь політичний клас та суспільство? Це не має стати частиною якоїсь політичної гри, бо звинувачення висунені серйозні та й тема – є однією з поворотних в сучасній історії України. Відтак, забалакати чи просто попіаритися не випадає. Значить, всім треба охолонути та подивитися в корінь.

Трошки нагадування

Що ми пам’ятаємо про «харківські угоди»? В лютому 2010-го президентом України був обраний Віктор Янукович, який, зокрема, йшов на вибори із гаслами нормалізації відносин із РФ. Ці відносини були достатньо складними – і внаслідок економічного тиску Росії, передусім, у питанні постачання енергоносіїв, а також – демонстративного несприйняття Москвою курсу України на євроатлантичну інтеграцію за президентства Віктора Ющенка. За рік до приходу Януковича до влади, в січні 2009-го, наша прем’єрка Юлія Тимошенко погодила із тодішнім головою уряду РФ Володимиром Путіним угоду про постачання «Газпромом» в Україну газу по відверто завищених цінах. Подейкували, що це було зроблено заради підтримки Путіним на президентських виборах 2010 року. Але ж Януковича, який був куди вигідніший для Кремля, РФ підтримувала ще сильніше, і він в результаті переміг. Іншими словами, Україну тоді обдурили – і ціну на газ загнули фантастичну, і президентом поставили того, кого хотіли більше.

Януковичу треба було якось вирішувати питання щодо ціни на газ, ціна на російський газ, що сягала 400-450 доларів за 1 тис. кубометрів, стала зашморгом для української промисловості. Як проросійському політику, Януковичу була потрібна вигідна для росіян тема, відштовхнувшись від якої можна було б почати розмову про зниження ціни на газ. Власне, вона була на поверхні: термін дії угоди про базування Чорноморського флоту в Севастополі та Криму спливав 2017 року, при Ющенку Україна недвозначно давала зрозуміти, що подовжувати його не буде. І от Янукович, скоріше за все відповідаючи на конкретне питання з Москви, й пішов на укладання тих самих угод.

Підписані вони були 21 квітня 2010 року у Харкові, президентом РФ був тоді Дмитро Мєдвєдєв. Флот залишався на території України до 2042 року, а Україна отримувала знижку на газ за хитрою формулою – на 30%, але не більше 100 дол. за 1 тис. кубів. Тобто, враховуючи туманність формулювання, виходило так: флот залишається ще на 25 років без якихось обмежень, а от ця знижка може «плавати», залежно від конкретної ціни газу, та й не будемо забувати, що вартість оренди за базування російського флоту традиційно автоматично зараховувалась саме в оплату російського газу. Тобто, ну і що отримала Україна в економічному сенсі від цієї угоди? Фактично – нічого: знижка все одно не вирішувала проблему вартості газу для промисловості. Цікаво, до речі, що угода про базування флоту вже денонсована самою Росією – в односторонньому порядку після анексії Криму 2014-го, а от Янукович отримав від ДБР наприкінці січня цього року підозру за підписання угоди – як той, хто сприяв посиленню російської військової присутності в Криму, що в свою чергу сприяла анексії через чотири роки. Як кажуть – відчуйте післясмак.

Але – до чого ж тут депутати? А до того, що блискавичною швидкістю, уже 27 квітня 2010 року, менше ніж за тиждень після підписання, у Верховній Раді пройшла ратифікація «харківської угоди». Тоді в країни була інша політична реальність: тільки-но сформувалася нова правляча коаліція – Партія регіонів, КПУ та Блок Литвина, щойно з’явилися ті, яких потім охрестили «тушками», ще тривало формування нової влади Януковича, і тому одні нардепи складали повноваження, інші – ще їх не отримали. Відтак, у Януковича та його адміністрації була проблема із забезпеченням 226 голосів. Тож були мобілізовані всі, в тому числі проголосувати «за» мала частина «прозахідних» фракцій БЮТ та НУ-НС. Врешті-решт, на табло висвітилися 236 голосів «за».

Того дня все проходило в залі на межі, або перетинало її: депутати билися до крові, а майбутній спікер Андрій Парубій та депутат Юрій Гримчак вперше в історії ВР кинули димові шашки прямо у залі. Принциповість голосування доводило те, що проголосували «за» тодішній голова ВР Володимир Литвин (який мав традицію в усіх сумнівних чи дуже проблемних голосуваннях просто не голосувати) та найбагатша людина України Рінат Ахметов (він тоді був депутатом, але всім відомо, що з’явився у залі тільки раз – на складанні присяги). Тобто, ратифікація була конче потрібна тодішній владі. А от саме для чого? Сьогодні з’являються все нові версії.

Привид давнього кнопкодавства…

На що саме СБУ перевірятиме зараз нардепів 6-го скликання? Всі же, дається, вже сказали, що згідно з Конституцією, депутат не несе відповідальності за те, як він голосує. Втім, юрист-конституціоналіст Богдан Бондаренко так оцінює юридичну площину цього питання: «Якщо ж говорити про державну зраду, то вона може полягати у тому, що суб’єкт, який голосує, розуміє, що це буде підривною діяльністю або роботою на користь іншої держави. …і це все доводять слідчі. Тільки тоді можна казати про те, що голосування може бути складом злочину. У такому разі не йдеться про відповідальність безпосередньо за голосування» (цитуємо за сайтом «Обозреватель»).

Але ж довести усвідомлення депутатом негативних наслідків його дій для держави – завдання не просто важке, а майже не підйомне. Чому? Ну, от візьмемо, наприклад, такого тодішнього депутата, як загальновідомий прибічник «русского мира» Олег Царьов, він голосував тоді «за». Чи варто сумніватися, що він ще тоді був переконаний, що, З ЙОГО ТОЧКИ ЗОРУ, ця угода на користь Україні? Звісно, він в цьому переконаний, він ТАК ДУМАЄ, а те, що сталося після – то ж було після. Саме такий хід думки прогнозовано був і в комуністів, і в більшості регіоналів, і за саме таке мислення про користь «харківських угод» покарати буде дуже складно.     

А от секретар РНБО Олексій Данілов в ефірі ток-шоу «Свобода слова Савіка Шустера», пояснив це рішення дещо інакше: розповідаючи про «червоний» від дзвінків екс- та чинних нардепів телефон: «Вони мені дзвонять, кажуть: Мячеславович, ми не голосували. Один каже: я взагалі в залі не був! Тоді у мене питання: як взагалі це відбувалося? Хто ж тоді голосував? І чому тоді нема контролю з боку тих осіб, які повинні це контролювати? Чому це сфальсифіковане рішення призвело до тих наслідків?.. Якщо комусь нема за що хвилюватися – він може за це не хвилюватися. Але якщо у когось після цього голосування з’явився будинок в Кончі-Заспі, з’явилися рахунки або інші речі – ми їх просто допитаємо, звідки ви, хлопці, саме в цей час якраз це взяли».

Ось така, дещо інша логіка оцінки дій екс-нардепів, і дозволяє розслідування цілком конкретного складу злочину, скажімо того, хто закрив очі на порушення при голосуванні. А ще пан Данілов абсолютно точно кваліфікує непорозуміння: як це так, нардепи говорять, що не голосували, а їх голоси досі значаться в системі «Рада» як зараховані «за»? Процедура відкликання голосу не є складною: якщо стався технічний збій, депутат пише заяву та подає її в певний термін після голосування — і вносяться відповідні зміни у системі «Рада». Таких заяв у квітні 2010-го не було… Тобто – НЕ голосували теж свідомо

А може, нардепів тоді могли залякати, шантажувати, погрожувати близьким? То чому екс-народним обранцям сьогодні відверто про це не заявити? Цим підтвердиться недемократичні засади та характер режиму Януковича – маленька, але важлива деталь.

Тут важливий не стільки прецедент, скільки невідворотність відповідальності

Є і інший варіант підтексту тодішніх подій. Повернімося до цифри 236 «за» і погляньмо на розклад політсил тоді – «регіонали», комуністи, «литвинівці» та частина позафракційних разом назбирали тільки 220 необхідних голосів, а от 16 додали їм представники БЮТ та НУ-НС. Без цих голосів не було б ратифікації, а вона була потрібна Януковичу як повітря. І постає ще питання, яке й акцентував Олексій Данілов – чи не було банальних хабарів? Перевірити це, здається, просто, проте слідчі можуть там і заплутатися: паралельно йшов збір так званих «тушок» і відрізнити потенційний хабар за «харківські угоди» від просто плати за перехід до провладної коаліції – це теж треба мати майстерність.

Чого ж чекати далі? Здається, усього потроху – і зізнань у тиску, і викриттів того ж хабарництва. Але схема: незаконне матеріальне збагачення як перший шлях до державної зради — виглядає серйозно не тільки в кримінальному, а й в морально-політичному сенсі. Суспільство має повертатися до подій минулого та щоразу надавати їм нову оцінку, вона може змінюватися, але лінія щодо встановлення істини та усвідомлення наслідків – не змінюється.

Так, не виключено, що в цій справі нас не чекатимуть сенсації. Але всім час зрозуміти, що прийняті рішення – це доля країни відповідальність та її керівництва. Без терміну давності. Аби ніколи більше примара нових «харківських угод» не стала знову актуальною для України.

Віктор Чопа, Київ