У минулих матеріалах ми розглядали прояви імперської теми на прикладах літературної творчості найвідоміших російських класиків ХІХ століття – Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя та Михайла Лермонтова,  Федора Достоєвського та Льва Толстого. Сьогодні ж почнемо розгляд літератури ХХ століття. У ньому Російська імперія пройшла кілька етапів розпаду. Відповідно імперська ідея в період Радянської Росії видозмінювалася. 

Це все складні процеси, тим паче в літературному віддзеркаленні. Тому, вивчаючи сюжети російської літератури ХХ століття, ми поміняємо кут розгляду. Розберемо лише ставлення метрополії до України, українців, української культури та ідентичності. Причому почнемо з постатей, на перший погляд, несподіваних – Антон Чехов, Володимир Маяковський. Обидва мали українське коріння, ставилися до українства із симпатією. Але, як кажуть, є одне «але». Точніше – кілька.

ЧИ МОЖНА ВВАЖАТИ ЧЕХОВА «УКРАЇНСЬКИМ ПИСЬМЕННИКОМ»?

Так, Антон Павлович Чехов (1860–1904) – літературний геній, реформатор світового театру. Він починав писати, зокрема шедеври, у ХIХ столітті, але розквіт його таланту припав на стик віків. А в ХХ столітті, у якому він прожив так недовго, Чехов став «золотим стандартом» світової драматургії. Зіграти в будь-якій з його п’яти великих п’єс мала за честь будь-яка світова зірка.

Фігура величезного масштабу… І що сказати, втішно мати таку «зірку» з-поміж «своїх». Тому останніми десятиліттями в українському інформаційному полі з’явилося багато матеріалів із «новим поглядом» на Чехова. У них звеличують елементи українського походження письменника, його слова про себе як українця, українізми в текстах молодого Антоші, слова з листів – про любов до України…

Та й за політичними поглядами Антон Павлович був людиною гідною. Раніше ми говорили про його знамениті антишовіністичні рядки в повісті «Степ» (1888). Доречно також згадати й інші його хрестоматійні слова з епістолярної спадщини – про необхідність «по краплі вичавлювати із себе раба» (1889).

У результаті після таких міркувань, у разі крайньої ажитації, деякі автори взагалі пропонують вважати Чехова «українським письменником, який творив російською мовою». Гм-м … «А чому б і ні?». Щире, захопливе викладення подібних аргументів, зібране разом, здається переконливим.

Однак за спокійного розгляду – усе не так. У спадщині Чехова взагалі є одна особливість, яка вкрай негативно позначилася на ставленні до українців у ХХ столітті. Він мало коли вживав слова «українець», «малорос», натомість дуже любив – «хохол». Гарячі прихильники внесення Чехова до реєстру українських авторів переконують, що в цьому нема нічого страшного, мовляв, на той час усі так казали. Так, але не так. Говорив багато хто. Але ці слова, повторені не аби ким, а літературним генієм, багаторазово збільшували значущість мовленого. У своїй спадщині Антон Павлович дав повний набір зниженої лексики щодо українців: хохол, хохлушка, хохлята, хохлацький, Хохландія. Тобто як класик рівня «небесних вершин» він не просто створив прецедент, але зробив це природною нормою російської літературної мови.

ЖАРТІВЛИВЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ: Я – ЛІНИВИЙ ХОХОЛ. НУ ТАКЕ…

Згадаймо ту ж чудову повість «Степ». З одного боку, автор називає «самою дурістю» шовіністичний рядок зі старовинної пісні «Наша матінка Росія всьому світу га-ла-ва!». Але з іншого – у цій повісті взагалі нема «українців», а є, на жаль, лише «хохли».

І, здається, з цього ж твору можна зрозуміти, чому Чехов не любить слова «малорос», для нас менш приємного, але все ж таки більш пристойного. У «Степу» є кілька героїв, описаних «малорослими». І автор, який саме переходив зі стадії «Чехонте» в стадію «Чехова», уникав навіть натяку на простенький каламбур малорос-малорослий. З іншого боку, слово «українець» здавалося йому надто політизованим, «українофільським». А ось «хохол», «хохли» – саме те: тепло, по-домашньому. І, нібито, нікому не прикро.

Своєю чергою вагомість такої думки («нікому не прикро») додатково підкріплювалася тим, що у спілкуванні, у листах Чехов часто називав себе хохлом. Причому нібито в самоіронічному, але за погляду збоку – образливому контексті. Ось – із трьох листів різних років різним людям:

«Я хохол і став уже лінуватися» (1890, видавцеві Олександру Суворіну);

«Я теж лінивий хохол» (1897, письменниці Лідії Авіловій);

«Я хохол і страшно лінивий» (1899, колезі Максимові Горькому).

Зауважимо, що стереотип про якісь народи як про «ліниві / ледачі» широко відомий у постколоніальних студіях (дивись – «ледачий негр»; відповідно титульний народ метрополії не може вважатися таким, інакше він не створив би імперію). Українські етнічні стереотипи з комічним відтінком Чехов використовував не лише в листах, а й у прозі, у видатних творах: «Я помітив, що хохлушки тільки плачуть чи регочуть, середнього ж настрою у них не буває» («Людина у футлярі», 1898).

Отже, виходила вражаюче парадоксальна ситуація – тонкий письменник, людина з ідеальним, здавалося б, літературним смаком у своїй творчості міцно закріплював принизливе імперське прізвисько щодо народу, до якого сам частково належав. Навіть більше – нормалізував стереотипно іронічне ставлення до народу з таким прізвиськом-ярликом.

Водночас важливо наголосити, що Чехов не заперечував особливості, окремішності українського народу, української мови. І, на відміну від Горького, не висловлював сумнівів у тому, що його твори можна перекладати українською. Відомий лист Чехова до Агатангела Кримського, у якому він просить передати слова подяки Марії Грушевській, що займалася такими перекладами. (Принагідно зазначимо, що інший лист Чехова до Кримського, у якому Антон Павлович багатослівно і солоденько освідчується в любові до всього українського, відомий лише у переказі та вважається недостовірним).

ЗА ЧЕХОВИМ УКРАЇНОФІЛЬСТВО МОЖЛИВЕ, АЛЕ В ПЕВНИХ РАМКАХ

Але й у цьому разі не треба переоцінювати схильність Чехова до українства. Корисно почитати його листування. Ось він обговорює з досвідченим письменником, критиком Олексієм Плещеєвим (1825–1893) рукопис свого оповідання «Іменини» (1888). Плещеєв пише:

«У Вашій розповіді Ви смієтеся з українофіла, «який бажає звільнити Малоросію від російського ярма», <…> за що власне? Ви самі додаєте, що він щирий і що поганого він нічого не каже. Інша річ, якби він напускав на себе ці ідеї – не будучи переконаний у їхній справедливості чи якби, прикриваючись ними, він робив бридкості? Таких справді бичувати слід… Українофіла особливо я б викинув <…> (Мені здається, що Ви, зображуючи цього українофіла, мали перед собою Павла Линтварьова, який – хоч і без бороди – але все більше мовчить і думає… може бути, справді думає про звільнення Малоросії)».

Показовий фрагмент – ось Плещеєв якось обходиться без слова «хохол». І про українофільство аж до повного відділення розмірковує без глузування, нейтрально – аналітично. Дивимося на відповідь Чехова:

«Украйнофіл не може бути доказом <…> Я не мав на увазі Павла Линтварьова, Христос з Вами! Павло Михайлович розумний, скромний хлопець, який думає про себе, нікому не нав’язує своїх думок. Украйнофільство Линтварьових – це любов до тепла, костюма, мови, рідної землі. Воно симпатичне та зворушливе. Я ж мав на увазі тих глибокодумних ідіотів, які лають Гоголя за те, що він писав не хохлацькою, які, будучи дерев’яними, бездарними та блідими неробами, нічого не маючи ні в голові, ні в серці, тим не менш намагаються здаватися вищими за середній рівень і грати роль, для чого і начіплюють на свої лоби ярлики».

Починаючи з «украйнофіл» замість «українофіл», лист видається грубіянським. Так, можна припустити, що Чехов за часів жорсткого русифікатора Олександра ІІІ так захищає Линтварьова від поліцейських причіпок. Але робить це надто гаряче – аж до обзивання «глибокодумними ідіотами» всіх, хто журився, що Гоголь не писав українською, як Шевченко.

Для уточнення ставлення Чехова до українофільства корисним буде уривок із його листа того ж року до Олександра Суворіна. Прозаїк так описує 25-річну Наталю із сімейства Линтварьових:

«Третя дщерь, що закінчила курс у Бестужівці <…> Пристрасна хохломанка. Збудувала у себе в садибі на свій рахунок школу і вчить хохлят байок Крилова в малоросійському перекладі. Їздить на могилу Шевченка, як турок до Мекки».

І ось тут уже елемент імперської зарозумілості більш очевидний. Хохломанка. Знущальне «байки Крилова в малоросійському перекладі» (як я розумію, це іронічні стріли в бік байок Леоніда Глібова (1827–1893)). Ну і «як турок до Мекки» – без слів. Хоча… Теж «ха-ха», дякую, любий Антошо Чехонте.

Цілком очевидно, що сам Чехов у жодному разі – не українофіл, хоч і називає себе «хохлом» (а може, саме тому). Він готовий це терпіти лише в малих дозах – костюм, мова (насамперед – фольклор), милий краєвид.

Складається враження, що «хохлацтво» – це ті краплі раба, які справжній інтелігент, геніальний літератор Чехов із себе так і не вичавив…

НАМАГАННЯ МАЯКОВСЬКОГО СПЛАТИТИ «БОРГ УКРАЇНІ». ЧЕРВОНІЙ!

Випадок «хохла Чехова» корисний для розуміння загальної атмосфери на стику століть – так би мовити, рівня нормальності щодо ставлення в Росії до України й українців.

Саме тому так вражав – і вражає! – вірш Володимира Маяковського (1893–1930) «Борг Україні» (1926). Дехто умовно називає його «Імперський борг Україні» і це, по суті, правильно, оскільки поет перевертає всю імперську піраміду. Якщо Чехов представлявся «хохлом», то Маяковський визначає себе «москалем», водночас сам також має українське коріння. Але тут потрібно якраз так, щоб російські читачі «Боргу» асоціювали себе із цим твердженням:

«Говорю себе: / товарищ москаль, // на Украину / шуток не скаль».

А перед цим поет стирає в порохниння шовіністичну зарозумілість титульного народу імперії, до якого (тут) він долучає і себе. Поставивши запитання «А що ми знаємо про лице України?» Маяковський видає блискучу сатиру, яка за 97 років, що відтоді минули, зовсім не застаріла:

«Знаний груз / у русского / тощ – // тем, кто рядом, / почёта мало. // Знают вот / украинский борщ, // Знают вот / украинское сало. // И с культуры / поснимали пенку: // кроме / двух / прославленных Тарасов – // Бульбы / и известного Шевченка, – // ничего не выжмешь, / сколько ни старайся. // А если прижмут – / зардеется розой // и выдвинет / аргумент новый: // возьмёт и расскажет / пару курьёзов – // анекдотов / украинской мовы».

Повторюся, «Борг Україні» справляє сильне враження. Але річ у тому, яке в цьому творі співвідношення трьох складників: щирості, українського походження автора та… правильної партійної лінії, більшовицької ідеї, якій узявся служити поет. У середині 1920-х було прийнято шмагати великоросійський шовінізм, зарозумілих столичних держиморд. І фінал «Боргу Україні» саме про це:

«Трудно / людей / в одно истолочь, // собой / кичись не очень. // Знаем ли мы украинскую ночь? / Нет, / мы не знаем украинской ночи».

Що важливо, Маяковський із самого початку підкреслено оспівує Україну якраз радянську. І для фінального її вихваляння переходить на такий високий стиль:

«Разучите / эту мову / на знамёнах – / лексиконах алых, – // эта мова / величава и проста: // “Чуешь, сурмы заграли, // час расплаты настав…”».

Тобто рядки українською для Маяковського такі прекрасні не самі собою, а передусім тому, що це слова з українського варіанта «Інтернаціоналу».

І далі, щоб знову опустити постшовіністичну російськість та підняти комуністичну українськість, Маяковський навертає ще певну кількість поезії:

«Разве может быть / затрёпанней / да тише // слова / поистасканного / “Слышишь”?! // Я / немало слов придумал вам, // взвешивая их, / одно хочу лишь, – // чтобы стали / всех / моих / стихов слова // полновесными, / как слово “чуешь”».

«ГЕТЬ ВІД МОСКВИ»? О НІ, ПОТРІБЕН «ПОГЛЯД – НА МОСКВУ»!

Після таких багатослівних дифірамбів чи можна уявити, що наступного року поет розлюбить оспіване геніальне дієслово? На жаль…

Ось вірш «Нашому юнацтву» (1927), який б’є в лоб «Боргу Україні». Хоча інтонація начебто та ж, широкоіронічна, от і знижена лексика щодо титульного народу імперії на місці:

«Три / разных истока / во мне / речевых. // Я не из кацапов-разинь. / Я – /  дедом казак, другим – / сечевик, // а по рожденью / грузин».

Але це вже мішура, обманка, оскільки перед тим – розвінчання цього самого «чуєш», яке раптом стало символом величезної проблеми для столичної Москви:

«По-своему / всякий / зубрит азы, // аж цифры по своему снятся им. // У каждого третьего – / свой язык // и собственная нация. // Однажды, / забросив в гостиницу хлам, // забыл, где я ночую. // Я / адрес / по-русски / спросил у хохла, // хохол отвечал: / – Нэ чую».

Що ми тут бачимо? Це вже неприховане роздратування через те, що «в кожного третього – своя мова і власна нація». Більшовики загралися у «право націй на самовизначення». І дорогому гостеві з Москви сміють зарозуміло сказати: «Не чую». Тобто це вже протилежне недавньому «Важко людей в одне стовкти». Водночас лише українці позначені у вірші маркером зниженої лексики – нарівні з росіянами. Це показник того, що саме «хохол», який не чує Москву і не слухає її, – найнебезпечніший для «кацапів-роззяв»… Але це ще й загальна проблема для всього Союзу:

«Когда ж переходят / к научной теме, // им / рамки русского / у́зки, // с Тифлисской / Казанская академия // переписывается по-французски».

О, які ж гострі стріли сатири! Ти диви, провінціали – і «французькою», як у Пушкіна чи Толстого. Що ж тепер робити, де вихід? Неважко здогадатися, де:

«Но нету места / злобы мазку, // не мажьте красные души! // Товарищи юноши, / взгляд – на Москву, // на русский вострите уши!».

Ось це «погляд – на Москву» у вірші 1927 року не здається випадковим. Адже гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» з’явилося під час української літературної дискусії напередодні, у середині 1926-го. Отже, Маяковський, по суті, дає відповідь хохлові, що зарвався, який «не чує». І слідом у поета, який «всю свою дзвінку силу» віддав ВКП(б), йде пояснення, що в нас тут, звичайно, не імперія, але… треба і міру знати у своїй особливості:

«Да будь я / и негром преклонных годов, // и то, / без унынья и лени, // я русский бы выучил / только за то, // что им / разговаривал Ленин. // Когда / Октябрь орудийных бурь // по улицам / кровью ли́лся, // я знаю, / в Москве решали судьбу // и Киевов / и Тифлисов. // Москва / для нас / не державный аркан, / ведущий земли за нами, / Москва / не как русскому мне дорога, / а как огневое знамя!»

Тобто якщо використовувати слова з іншого вірша Маяковського, то життя, звичайно, очікується, «без Росій, без Латвій, єдиним людським гуртожитком», але з вухами, нагостреними на російську мову, і з Москвою, яка вирішує долю всіх.

У ПОРІВНЯННІ УКРАЇНСЬКИХ СТОЛИЦЬ ПОЕТ НА БОЦІ ХАРКОВА

І ще – просто вражаюче, як актуально, по-імперськи в Маяковського-1927 об’єднані «Києви й Тифліси», ніби йдеться не про 1921 рік, а пророчо – про 2008-й і 2022-й, коли армія, керована з Москви, стояла біля стін цих столиць.

Тож корисно буде подивитися, що і як Маяковський пише про українську столицю. Вірш «Київ» (1924):

«Лапы елок, / лапки, / лапушки… // Все в снегу, / а теплые какие! // “Будто в гости / к старой, / старой бабушке // я / вчера / приехал в Киев. // Вот стою / на горке / на Владимирской, // Ширь во-всю – / не вымчать и перу! // Так / когда-то, / рассиявшись в выморозки, / Киевскую / Русь / оглядывал Перун».

Начебто ніжно й мило, але якось абсолютно безнадійно. Схоже на опис бабусі, любої, у якої, проте, нині постарів розум.

А ось поруч – інше місто у вірші «Три тисячі та три сестри» (1928):

«Где во́роны / вились, / над падалью каркав, // в полотна / железных дорог забинтованный, // столицей / гудит / украинский Харьков, // живой, / трудовой / и железобетонный».

Так це ж інша справа. Ось де життя! Ось за ким майбутнє!.. Таке протиставлення «буржуазно-націоналістичної» столиці Києва та радянської столиці Харкова було традиційним сюжетом 1920-х років. Москва, у якій «вирішували долю Києвів і Тифлісів», боялася робити столицею України Київ. Доти, доки Україна не була приборкана колективізацією та голодомором з мільйонними жертвами. Утім, до того часу (1934) поет Маяковський не дожив. Він просто надірвався у своєму служінні злочинній ідеї.

І наведений вище вірш показує, що за всієї своєї партійності фрондер Маяковський був усе ж таки несумісний зі сталінським СРСР. «Три тисячі і три сестри» – це ж алюзія на чеховське «В Москви! В Москву!». Через рік Маяковський тут – децентралізатор, який пом’якшує враження від «Москви, що все вирішує». Він оспівує радянські столиці другого рангу (Харків, Баку, Казань). І так визначає принцип їхньої взаємодії з центром:

«Москве взгрустнулось. / Старушка, што ты?! // Смотри / и радуйся, простолицая: // вылупливаются, / во все Советские Штаты, / новорожденные столицы».

Залишимо осторонь визначення «новонароджена столиця», застосоване до Казані, ровесниці Москви та її давнього суперника. Головне, що після таких правильних віршів, як «Нашому юнацтву», поет, виявляється, усе ж таки вірить у якусь федеративність. І навіть сміє порівнювати СРСР із країною «фальшивої буржуазної демократії» США. Одне слово – плутаник, який хитався набагато далі, ніж дозволяла «лінія партії».

ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ, ЯКА ЧІТКО ОБМЕЖЕНА ПОГЛЯДОМ ІЗ МОСКВИ

Але повернемося до власне українського сюжету. У підсумку ми бачимо, що, як і у випадку з Чеховим, любов Маяковського до України, українства має характер обмежений, ситуативний. Вони приймають їхню своєрідність. Але лише до якоїсь межі – поки це не починає суперечити більш передовій Москві.

Ну а хто вам / нам, власне, казав, що Чехов і Маяковський мають любити Україну й українство віддано й самозабутньо, за рецептами Володимира Сосюри?.. Проблема не в них, а в нас. Ми довго вивчали та читали їх як своїх авторів своєї літератури. А це дуже добрі автори, проте іншої літератури, сусідньої – російської, яка завжди мала і тепер має свої комплекси та упередження щодо нас, українців. Тож давнє гасло літературної дискусії «Геть від Москви! Дайош Європу!» є напрочуд свіжим, правильним і не тільки літературним.

Наступного разу ми розглянемо сюжети «метрополія – Україна» на прикладі творчості Анни Ахматової, Михайла Булгакова та Валентина Катаєва.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига