19 вересня 1941 року гітлерівські війська увійшли до Києва. Окупація тривала 778 днів. Це був період максимальної руйнації, експлуатації та масових убивств. Насильницька смерть стала буденністю, небезпека чатувала на кожному кроці: постійні облави, тотальні перевірки, страти, голод і холод. А ще – незрідка – несподівана підлість ближнього, яка багатьом вартувала життя. Хоча, була й взаємодопомога, унікальні випадки солідаризації, але страх за власне життя і життя найрідніших, інстинкт самозбереження все ж превалювали. Набутий киянами за радянського режиму досвід виживання і пристосування згодився і за нацистів. Щоправда, не всім велося погано – хтось зміг непогано прилаштуватися. Все як завжди, за будь-яких історичних розкладів і режимів. Але таких була меншість. Війна – передусім сльози і горе, хоча спочатку й буває, що окупантів зустрічають хлібом-сіллю…

Історія вчить, але тих лише, хто хоче вчитися. Не забуваймо про це.

Спалюючи мости, або Відхід на схід – в оточення

Київ здали 19 вересня, але новина про те, що радянські війська відступили, з’явилася тільки у вечірньому зведенні Інформбюро від 21 вересня 1941 року. У місті вже були німці, а по радіоприймачу (у кого вони залишилися) можна було почути «об успешных оборонительных боях». Кияни гірко всміхалися: не звикати.

«З балкону ми бачили загін червоноармійців, що відступав до Дніпра. «Прощавай, дочечко! Ми йдемо!», — гукнув один із солдатів Аллі, помітивши її заплакане личко. Алла кинула йому квітку з балкону і заридала. Багато хто махав нам руками. Дехто низько опускав голови, а дехто нервово сміявся…» Таким запам’ятав відступ радянських військ 18 вересня 1941 року київський 15-річний підліток Еразм Штепа (син Костянтина Штепи, тогочасного ректора Київського університету), який разом зі своєю 17-річною сестрою спостерігали з балкону квартири на вулиці Короленка (нині Володимирська), 37.

Залишаючи українську столицю, радянські війська знищили все, що тільки можна було знищити. 18 вересня були підірвані мости через Дніпро. Останнім підірвали ланцюговий міст імені Євгенії Бош (нині там міст Метро). Під час підриву Наводницького дерев’яного пішохідного мосту загинуло чимало людей. Його підривали, коли по ньому ще рухалися люди – йшли і йшли нескінченним потоком на лівий беріг Дніпра… Радянські сапери підірвали всі військові склади, вокзали, баржі, катери; все обладнання з київських заводів і фабрик, промислових об’єктів, яке не можна було евакуювати, було знищено або зіпсовано. Це стосувалося і продовольства. Наприклад, борошно з декількох хлібзаводів затопили у Дніпрі, а увесь спирт з горілчаного заводу вилляли.

Мародерство: всюди, завжди, багато

Одночасно Київ грабували свої, кияни. Мародерство було тотальне. Цьому сприяло короткочасне безвладдя. Багатьма тоді заволодів дух вседозволеності. «…Від базару бігли в усі боки, як таргани, люди з набитими мішками, і обличчя в усіх були жадібно-збуджені. Зрозумівши, що мене там явно не вистачає, я кинувся до базару. Там грабували великий взуттєвий магазин. Вітрина була вщент розбита, в неї, діловито штовхаючись ліктями, хрустячи склом, лізли дядьки й тітки. Я кинувся вслід за ними, встиг побачити, як хапають калоші – Боже мій, яке казкове добро на ті часи! Але поки я пробився, полиці спорожніли, наче вітром заметені…», — пише в своєму документальному романі «Бабин Яр» Анатолій Кузнецов, мешканець Куренівки, якому на ту пору було 12 років.

Люди не гребували нічим: ні ґудзиками, ні шнурками, ні керосиновими лампами, ні цвяхами… «Билися величезні вітрини, висаджувалися під натиском натовпу двері магазинів під сміх і улюлюкання молоді. Були і… поодинокі заклики до громадянської совісті, але їх або не чули, або висміювали…», — згадує інший свідок тих подій.

Посередині: Нетривке затишшя перед горем

Згадує Лев Дудін, на ту пору 31-річний філолог, викладач Київського університету:  «Вранці 19 вересня Київ був порожній. По місту ще моталися в різних напрямках декілька автівок з розгубленими громадянами, які не знали, як вибратися за Дніпро, але до 9 години і ці останні машини щезли. Вулиці були порожні – всі війська пішли на лівий беріг Дніпра. Київ перестав бути радянським. Ми залишилися на «нічийній» землі. Населення причаїлося по домівках, і тільки окремі сміливці довершували вчорашній грабунок».

А це вже знову знаменитий роман Анатолія Кузнецова: «Я побачив, як вони біжать, і зрозумів, що це кінець. Червоноармійці – в своїй захисній формі, одні зі скатками, інші вже й без рушниць – (…) побігли через двори, по городах, перестрибуючи паркани. Говорили потім, що вони забігали в будинки, вмовляли дати їм цивільний одяг, і баби давали швидко якесь ганчір’я, вони переодягалися, сподіваючись сховатися, і баби топили у вигрібних ямах непотрібну зброю і гімнастерки… Стало дуже тихо. Багато днів поспіль йшли бої, гриміла канонада, вили сирени, бомбардування були одне за одним, по ночах усе видноколо освітлювалося зірницями і сяйвом, ми спали на вузлах в окопі, земля тряслася і сипалася нам на голови. І ось усе стихло – та тиша, яка здається гіршою за будь-яку стрілянину. І було незрозуміло, де ми: ще під Сталіним, вже під Гітлером, чи на вузькій смужці посередині?»

В очікуванні «не варварів»

Чимало киян пам’ятало німецьку окупацію 1918 року за гетьманату. Тодішнє життя в Києві, у порівнянні з голодуючою Москвою, яка захлиналася у хвилі «червоного терору», видавалося майже райським. Але невдовзі владу захопили більшовики, і почалися «радощі» нового життя: надзвичайки з розстрілами без суду і слідства; потім був Голодомор, а затим і повальні репресії 30-х. Тому, зовсім не дивно, що чимало киян сприймали нацистів ледве не як визволителів. Наприклад, дід Анатолія Кузнецова Федір Іванович Семерик казав: «аби не той Сталінюга, швець проклятий, грузин недорізаний, убивця вусатий з його босячнею!..»

Тотожні думки висловлював не те що дід з Куренівки, але й, наприклад, деякі професори Київського університету. І навіть їхня лексика не надто відрізнялася від дідової. Втім, були й ті, хто сприймав гітлерівців однозначно як ворогів і окупантів, адже величезна кількість людей, яка не змогла евакуюватися, брала участь у народному ополченні, рила окопи, фактично захищаючи місто нарівні з армією під час кровопролитних боїв; чимало були учасниками радянського підпілля, або й просто – «віруючими» не в Бога, а у «світле майбутнє»  комуністами й комсомольцями, щирими сталіністами.

Тобто, тодішня київська спільнота теж розділилася мінімум на три категорії: ті, хто очікував приходу німців і вважав це визволенням від радянського тоталітарного режиму; більшість, які до зміни влади завжди ставиться, як до даності, з якою треба жити, оскільки вміє прилаштуватися до будь-яких умов і обставин; а також ті, хто в майбутнє дивився з острахом, передчуваючи лихо. 

Зустріч: визволителі чи загарбники?

По обіді сонячної й доволі теплої п’ятниці 19 вересня 1941 в Київ увійшли частини з’єднання 6-ї армії Вермахту (ХХІХ армійський корпус) генерал-фельдмаршала Вальтера фон Рейхенау. Першими вступили передові підрозділи 296-ї та 95-ї піхотних, 99 — ї єгерської дивізій.

Анатолій Кузнецов, «Бабин яр»: «Німці визирали з машин, прогулювалися по Кирилівській вулиці – чисто виголені, свіжі та дуже веселі. Будеш свіжим і веселим, якщо в них піхота, виявляється, не йшла, а їхала! Вони сміялися з будь-якого приводу, щось жартівливо кричали першим мешканцям, що виповзали на вулицю. Між фурами зі снарядами і мішками хвацько вихляли мужні мотоциклісти в касках, з укріпленими на кермі кулеметами… В сліпучо білих і чорних лімузинах їхали, весело розмовляючи, офіцери у високих картузах зі сріблом… Тротуар швидко наповнювався, люди бігли зі всіх сторін, і всі вони, як і ми, дивилися на цю армаду у потрясінні, починали усміхатися німцям у відповідь і пробували розмовляти з ними. А у німців, майже у всіх, були книжечки-розмовники, вони листали їх і кричали дівчатам на тротуарі: — Паненка, девушка! Болшовик – конец. Украйна! – Україна, — сміючись виправили дівчата. – Я, Я! У-край-іна! Ходіт гулят шпацірен бітте!

Дівчата захихотіли, знітившись, і всі навколо посміювалися…» Незабаром з’явилася делегація: чоловіки й жінки поважного віку, які вручили німцям хліб-сіль на українському вишитому рушнику.

Тотожне спостереження зробив і Лев Дудін: «Німці вразили нас гарним виглядом, дисципліною, простотою, безтурботністю. За описами радянських газет ми очікували побачити напівголодних, обірваних і змучених важкими боями солдатів. Натомість побачили добре одягнутих, виголених, підтягнутих абсолютно свіжих людей… Війська їхали на машинах, мотоциклах і велосипедах… Німці розміщувалися швидко, спокійно і нікого не чіпали… Майже у кожного шофера був детальний план Києва і його околиць… Це нас теж здивувало. У нас усі плани міст ще в мирний час вважалися секретними і фотографування багатьох районів було заборонено, але німці одначе все знали…»

А такі спогади про 19 вересня залишив Еразм Штепа: «…Містяни спочатку доволі несміливо і недовірливо, але щораз сміливіше, підходили все ближче і ближче до узбіччя тротуару. Поки ми дійшли до рогу Хрещатика, там вже відбувалося справжнісіньке братання. Люди дарували прибулим солдатам тільки-но награбовані дитячі іграшки, квіти, пістряві косинки… Багато хто хрестився… По багатьох обличчях текли сльози. Це були сльози розрядки змучених постійним страхом людей. Декотрі, особливо похилого віку селянки, намагалися обійняти ноги переможців, котрі проходили повз – визволителів? Загарбників? Я дивився на все це і сам переймався загальним настроєм: хотілося сміятися, співати і радіти… Дехто недовірливо мотав головами, кажучи, що радість недоречна…»

Спроба українського відродження: слабший приречений на смерть

Перше, що зробили українські націоналісти, вступивши разом з німецькими частинами в Київ 19 вересня 1941 року – вивішали український жовто-блакитний прапор на дзвіниці Софійського собору.

Поряд з окупаційною адміністрацією, німецьке командування дало дозвіл на функціонування українських самоврядних органів. Цим займалися українські націоналісти, які в складі похідних груп ОУН прийшли в Київ разом із німцями. Першого міського голову обирали на нараді таємно, вночі з 19-го на 20 вересня 1941 року під опікою оунівців (мельниківців). Ним став відомий історик професор Олександр Оглоблин. Як згадував член ОУН (м) Степан Сулятицький, «Він нерадо погодився на перебрання цього, в той час невдячного громадського обов’язку». Саме завдяки роботі міської управи вдалося досить швидко налагодити водопостачання, електроосвітлення, організацію трамвайного руху. У Києві за активної участі оунівців було не тільки сформовано міську управу, але й створено культурне товариство «Просвіта», український Червоний Хрест, почали виходити друком українські ЗМІ, була створена ціла низка профспілкових організацій. У жовтні була відроджена Українська Національна Рада – своєрідний прообраз парламенту. Німці спочатку доволі поблажливо дивилися на діяльність ОУН(м), використовуючи організацію в якості противаги до ОУН(б), але згодом, побачивши спроможність оунівців до ефективної  самоорганізації та посилення їхнього політичного впливу, розпочали акції фізичної ліквідації. За часів гітлерівської окупації в Києві було розстріляно понад 600 українських націоналістів. Так нацистський чобіт затоптав ідею української незалежності, ледве її кволий пагін виткнувся…

А восени 1941 Київ ряснів прапорами – навіть київські трамваї їздили з жовто-блакитними прапорцями. «Справа прапорів дуже важна, бо бандерівці в Галичині змагаються завести синьо-жовті прапори, хоч правильно з історичного боку має бути жовто-блакитний»,  – писав у жовтні 1941 року журналіст Федір Гайович. Навіть у цьому питанні бандерівці та мельниківці були антагоністами.

«Радощі» від нового режиму. Хто насправді однаковий, то це окупанти

У Києві повсюдно з’явилися плакати-портрети Гітлера з написом: «Гітлер-визволитель». Прикметно, що портрети Сталіна після війни ніколи не підписували як «Сталін-визволитель» – надто прямою була аналогія. Згодом, навесні, на день народження фюрера, містянам могли видавати якісь мізерні харчові пайки (тоді вже діяла жорстка карткова продовольча система) – люди з ночі займали велетенські черги, мало не билися, але можна було простояти цілісінький день, утім, так і не отримати заповітні дві пригоршні муки.

Не лише все доросле населення, але й діти, мали працювати. Хто відмовлявся – потрапляв у концтабір. Всі відновлені руками киян підприємства Києва працювали на Німеччину. Влаштуватися на більш-менш пристойну роботу було дуже важко. Для цього потрібно було мати якісь знайомства, або дати доброго хабара (зазвичай продуктами, наприклад салом) в управі – своїм же, українцям, які могли підшукати більш легшу, або хлібну роботу. Наприклад – сортувати речі вбитих, або на консервному заводі (там можна було вимастити чан від повидла). Абсолютно всі підприємства, заводи і фабрики охоронялися німецькими солдатами і українськими поліцаями. Будь-яке порушення суворо каралося. За непослух могли відправити на рабську працю до Німеччини або навіть і розстріляти. Наприклад, Надія Іващенко (Мартиненко) згадує, як під час окупації вона прибирала в квартирі німецького високопосадового офіцера, який жив в одному з елітних будинків, де до війни мешкало радянське військове керівництво. Була холодна зима 1943 року, а денщик примушував жінку мити величезні мармурові сходи. Надія захворіла і відмовилася виконувати наказ, зауваживши російською мовою, що якщо хоче, то нехай той офіцер сам візьме і помиє… Виявилося, що денщик знав російську, то за ці слова її мало не вивезли до Німеччини. Лише завдяки знайомим, а також заступництву іншого німецького офіцера, її перевели на іншу роботу.

Вже взимку 1941-1942 була запроваджена карткова система. 800 г хліба на тиждень отримували робітники. Всі інші – по 200 гр. Буханка хліба на базарі коштувала 120 руб. Склянка пшона – 20 руб., фунт (409 гр.) сала – 700 руб., 10 бульб – 35 руб. Сірники – навесні 1942 року – 10 рублів. Сало і масло продавалося розміром не більше сірникової коробочки, а хліб – скибками товщиною в палець. І така скибка коштувала 8-10 рублів. Середньостатистичний киянин, який працював, отримував зарплатню приблизно 500-600 рублів.

Особливо важко і голодно доводилося тим, хто перебував у таборах – Дарницькому і Сирецькому. Наприклад, для табору з 10 тис. чоловік потрібно було щодня 5 т картоплі, 3 т хліба і паливо, хоча б для кухні. Для підвозу продовольства – не менше 30 підвод на день. Німці на таке витрачатися не хотіли, тож полонених тримали на буряковій баланді.

Дарницький табір для військовополонених – «предтеча» Сирецького табору

Уже 21 вересня 1941 року, німецька окупаційна влада створила Дарницький табір для військовополонених – один із найбільших на територій України. Через нього пройшло майже 300 тисяч військовополонених солдат і офіцерів Червоної армії, а також місцевих мешканців. Там загинуло понад 60 000 людей. Це було ще одна страшна київська локація абсолютного насилля і смерті. Перших в’язнів не годували і не давали води впродовж п’яти днів. Люди з’їли всю кору, траву і все, що тільки можна було з’їсти; пили дощову воду. Чимало померло від виснаження, інфекційних хвороб; збожеволіло від голоду. Нацисти піддавали полонених тортурам і знущанням.

Тут варто зробити ремарку. Багато хто каже, що німці, так нелюдськи поводячись з військовополоненими, порушували Гаазьку («Про закони і звичаї сухопутної війни»; 1907) та Женевську («Про поводження з військовополоненими», 1929) конвенції. Але СРСР відмовився визнавати першу конвенцію, яку підписувала (і розробляла) царська Росія, а також не підписав другу – Женевську. Ленін казав: «Гаагское постановление создает шкурническую психологию у солдат» (між іншим, у царській Росії полон враховувався в стаж служби). Ще в 1920 році, після закінчення польсько-радянської війни, у польських таборах загинуло понад 15 000 радянських військовополонених, кинутих більшовицькою Росією напризволяще… Німці приєдналися до Женевської конвенції в 1934 році. Неприєднання СРСР до цих конвенцій давало Гітлеру формальні підстави для жорстокого поводження і навіть масових убивств радянських військовополонених, мотивуючи це тим, що «росіяни не визнають міжнародних конвенцій». Не факт, що вони б не катували і не вбивали тих, хто потрапив у полон, але те, що масштаби були б меншими – однозначно.

На Дарницькому фільтраційному таборі нацисти не зупинилися. У червні 1942 року вони створили новий табір – Сирецький – безпосередньо поруч з Бабиним яром. І там теж загинула величезна кількість людей.

Вибух Хрещатика: злочин сталінського НКВС, що прискорив злочини нацистів

24 вересня 1941 року, близько 16 години дня, в центрі Києва, на Хрещатику почалася серія потужних вибухів, які тривали всю ніч. «Німці, які так урочисто сюди увійшли, так зручно розташувалися, тепер металися по Хрещатику, наче у мишоловці. Вони нічого не розуміли, не знали, куди кидатися, що рятувати…», – згадував сучасник. Було багато обгорілих, поранених. Скільки людей загинуло у вогні та під завалами – ніхто не знає. Німці виділили команди, які займалися евакуацією з усіх прилеглих до центру вулиць. Їздив автомобіль, по гучномовцю попереджали про необхідність залишити власні помешкання. Хто позбавився власного житла – переселяли в квартири тих, хто евакуювався.

Вибухи тривали до 28 вересня, а пожежі – до перших чисел жовтня. Тушити їх було важко. Пожежні частини Києва були знищені при відступі Червоної армії, зі Львова літаком німці доставили пожежні шланги, воду качали з Дніпра. Шланги декілька разів перерізали. Спіймали п’ятьох. Розстріляли перед входом у Царський сад і залишили тіла.

Загалом понад 10 київських вулиць було повністю, або частково зруйновано. Згодом німці знайшли і знешкодили ще 670 мін. Операція готувалася і з розмахом була проведена співробітниками НКВС, але, ймовірно, що цим займалося чимало людей і не одне відомство – надто великим був масштаб руйнувань. «Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, оставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів…», — зауважив у Щоденнику Олександр Довженко. І додав: «Але я про се нікому в житті не скажу, бо слідує говорити, що поруйнували наш «прекрасный, милый Киев фашистские изверги» і що Лавру… висадили в повітря теж вони» (Успенський собор Києво-Печерської лаври висадили в повітря 3 листопада 1941).

Підрив Хрещатика викликав неймовірну лють у нацистів. Про це згадують у своїх спогадах декілька мемуаристів. Звісно, стверджувати, що саме підрив Хрещатика спонукав нацистську окупаційну владу розстріляти у Бабиному Яру за два останні дні вересня понад 30 000 євреїв (а такі спроби робляться. Ред), не можна. Гітлерівський злочин щодо «остаточного вирішення єврейського питання» уже був запущений і на українських землях, які були окуповані до Києва; вже повсюдно йшло тотальне знищення євреїв – дітей, жінок, старців. Радше, підрив Хрещатика був одним із чинників, що прискорив початок масових розстрілів у Києві.

Чого ще добився більшовицький режим, організувавши вибух київського центру: з 24-го вересня в Києві фактично встановлюється дуже жорсткий окупаційний режим – з тотальними перевірками, постійними облавами і полюванням на тих, кого нацисти вважали «ворогами». Тільки в період з 22 жовтня до 29 листопада 1941 року за офіційними даними окупаційної влади у відповідь на акти саботажу і диверсій з боку радянського підпілля у Києві було розстріляно 800 киян-заручників.

Кияни, приголомшені руїнами Хрещатика, розстрілами євреїв у Бабиному Яру, масовими стратами і репресіями, а потім насильницькими депортаціями на працю в Німеччину, досить скоро побачили справжнє обличчя окупантів, а зовсім не  «визволителів». Із приблизно 400 000 містян, які залишалися в Києві на момент німецької окупації, восени 1943 залишилося близько 180 000.

 5 листопада 1943 року, коли радянські війська входили в місто, воно було майже безлюдне. Пустка й руїна були навкруги вражаючі. Лише гіркий дими від згарищ і гулка луна від власних кроків. Здійснилися слова Лесі Українки: «Хто тебе визволить, в неволю візьме»…

Світлана Шевцова, Київ

P.S. До 29 вересня – 80-ї річниці нацистського злочину в Бабиному яру – Укрінформ готує окремі публікації.