Ось вже кілька місяців Україна, а разом з нею вся Європа, демократичний світ знаходяться в тривозі через концентрацію російських військ у безпосередній близькості від українських кордонів. Цього тижня відбулося кілька подій, заяв з кремлівських верхів, які дають привід подивитися на події, що відбуваються, під новим кутом зору.

ВІВТОРОК. ШОЙГУ І ГЛЯЙВИЦЬКО-МАЙНІЛЬСЬКИЙ ІНЦИДЕНТ

У вівторок відбулася щорічна підсумкова колегія міністерства оборони РФ. Чудовий, доречний привід побрязкати перед світом зброєю, забезпечуючи потрібний фон російським ультиматумам, що їх було висунуто напередодні США і НАТО. І заодно повторити ті самі кремлівські «красные линии»: «Невступление Украины в НАТО – это главная гарантия безопасности, которую Россия требует от Альянса».

Але більш важливим стало не сказане самим Путіним, а те, що він виступив у ролі конферансьє, який представив головний виступ дня: «У министра обороны есть и разведданные о готовящихся прямо сейчас провокациях в районе Донбасса».

І от вже Сєргєй Шойгу видав новину: «Достоверно установлено присутствие более 120 сотрудников американских частных военных компаний в населенных пунктах Авдеевка и Приазовское Донецкой области. Они оборудуют огневые позиции в жилых домах и на социально значимых объектах, осуществляют подготовку украинских сил специальных операций и радикальных вооруженных группировок к активным боевым действиям. Для совершения провокации в города Авдеевка и Красный Лиман доставлены резервы неустановленного химического компонента».

Ці заяви, виголошені бадьорим армійським тоном, при перечитуванні виглядають дивно. Чому «сотрудники американских ЧВК» облаштують позиції саме в Авдіївці (північніше Донецька) і Приазовському (північний схід від Маріуполя)? У чому глибокий стратегічний сенс таких дій? І в чому, до речі, суть провокації з хімічним компонентом (хімзброєю, чи що?).

При цьому також не зовсім зрозуміло, а гіпотетична наявність «американских чэвэкашников» (навіщо вони в Україні, хто їх тут бачив???) якось пов’язана з «химическими компонентами» чи це якось випадково в промові Шойгу поруч опинилося? Адже «химия», за його словами, є лише в глибині Донецької області (Авдіївка і [Червоний] Лиман), а на півдні, у Приазовському, її немає…

А вже про необхідність підтвердити сказане хоч якимось фактичним матеріалом — і нагадувати пану (чи товаришеві?) міністру навіть якось незручно. Прізвища, звання радіоперехоплені, аерофотозйомка. Перепрошую, де це все? Навіть на тухлі «переговоры Майка и Ника», як у картопляного диктатора Лукашенка, не сподобилися сили витратити. Щось ляпнули — і все. Хто раніше вірив — і зараз повірить, переконувати ж інших – навіщо?

Тому не дивно, що експерти відразу визначили заяву Шойгу в прямі аналогії Гляйвицькому і Майнільскому інцидентам (приводи для нападу Третього рейху на Польщу, а Радянського Союзу – на Фінляндію у 1939 році). Непереконливо, але як «казус белли» для диктатора згодиться. Або навіть, швидше, заява напоказ — дивіться, привід для війни у нас вже готовий!

СЕРЕДА. ЛАВРОВ ПРО ТРУДНОЩІ ТА ДОВЖИНУ МАЙБУТНІХ ПЕРЕГОВОРІВ

У середу з’явилося інтерв’ю іншого путінського міністра-яструба Сєргєя Лаврова, і не кому-небудь, а такому «авторитетному» телеканалу, як Russia Today.

Він назвав «деловой» реакцію США на пропозиції Росії щодо гарантій безпеки. І далі ось що: «Состоялась серия разговоров на уровне внешнеполитических помощников президентов России и США, и вот по итогам очередного контакта по сути дела согласованы организационные модальности дальнейшей работы».

Настільки ж бадьоро Лавров відзвітував і про переговори з НАТО: «Мы планируем в обозримой перспективе, тоже в январе хотим это сделать, задействовать и переговорную площадку для обсуждения второго документа – проекта соглашения между Россией и странами НАТО». Це все — про гарантії безпеки, які вимагає Кремль — якому — з огляду на наявну під його управлінням ядерну зброю — ніхто не загрожує.

І третя важлива цитата Лаврова (вибачте, що довга): «Конечно, вопрос у многих возникает «а что, если?» (російські погрози-пропозиції не будуть прийняті, взагалі – ред.). Американцы сказали, что целый ряд озабоченностей содержится в наших документах, они готовы [их] обсуждать, целый ряд неприемлем. И, в-третьих, что у них у самих есть тоже свои озабоченности. Мы готовы их рассматривать, но пока еще нам их не представили… При наличии понимания по организационной стороне дела, по содержанию [переговоров] еще предстоит, конечно, огромная работа. Но, как сказал президент, она не может быть бесконечной».

Цікава тональність. Нещодавній оптимізм щодо «согласованных организационных модальностей дальнейшей работы» випарувався. Замість цього розуміння того, яка «огромная работа» ще попереду. І фінальне посилання на авторитет президента виглядає самозаспокоєнням. Так, ця робота не може бути «бесконечной», але дуже довгою – ще й як! Вона практично приречена на це.

ЧЕТВЕР. ПУТІН І ЙОГО УЛЮБЛЕНА ТЕМА НА ПРЕСКОНФЕРЕНЦІЇ

На підсумковій щорічній пресконференції Путін, як завжди, говорив багато і про різне. Особливо багато покашлював (що, на думку психологів, є показником брехливості озвучуваних тез, а на думку лікарів-лорів – показником хронічного захворювання: вибирайте, кому яка версія видається більш достовірною). Але до однієї теми повертався двічі. Причому в обох випадках це не було прямою відповіддю, просто відчувалося, що Путіну приємно говорити про це. Спочатку — під час відповіді на запитання пропагандистки з НТВ Іради Зейналової, а потім – журналіста «Еха Москви» Максима Курнікова.

Путін торочив — з видимим задоволенням — про ті самі переговори з американцями і про те, що це не він, а саме Байден у телефонній розмові «предложил назначить ответственных представителей для того, чтобы вести переговоры по вопросам стратегической стабильности». Про те, що переговірники вже призначені. А самі переговори пройдуть на початку року в Женеві.

Двічі — і майже дослівно! Приблизно так шановні пенсіонери люблять розповідати, яку велику рибу давно зловили.

І ОСЬ ТЕПЕР МОЖНА ПЕРЕХОДИТИ ДО ВИСНОВКІВ

Путін шантажує Україну і Захід загрозою війни, нав’язуючи переговори насамперед Сполученим Штатам. Деякі вбачають у згоді Вашингтона говорити з Кремлем хоч про щось прояв слабкості, потрапляння його в якусь пастку, розставлену Москвою. Але чи так це?

Адже говорити можна, не домовляючись, а лиш нескінченно уточнюючи деталі, пред’являючи свої набори позицій. Але поки Москва про щось говорить, вона не воює. А з’ясовувати позиції, як ми вже зазначали раніше, можна дуже довго. Російське керівництво розуміє це, через що і з’явилися висловлювання, що переговори не можуть бути нескінченними. Розуміє, але протиставити фактично нічого не може. Ну, що сказати, коли опоненти серйозно і уважно розглядають надіслані з Москви папери (якими б завіральними вони не були). Ви хотіли спілкування? Ось воно! Ви просили обговорення? Будь ласка! Що не так?..

При цьому агресивною риторикою, дедалі «беспредельной», Москва переконливо показує на Заході тим, хто ще сумнівався в її намірах, свою мілітаристську суть. І от вже майбутній глава Християнсько-демократичного союзу Німеччини Фрідріх Мерц виступив у четвер за надання Україні летальної зброї – для самооборони на тлі російської агресії.

Ультиматум, що його обговорюють протягом декількох років, перестає бути ультиматумом, натомість стає посміховиськом. А в 2024 році у США будуть нові президентські вибори і досить ймовірно – новий президент. Що тоді, все наново?

Треба визнати, з боку України і Заходу (теж, до речі, позитивний факт – ми тут закріплюємося у порядку денному, у свідомості як сторони, які знаходиться по один бік лінії розмежування) – це досить тонка військово-дипломатична гра. Кремлівську маячню варто вислуховувати з серйозним виразом обличчя і… спокійно робити свою справу. Тобто проводити реформи, зміцнювати оборону.

Чи є тут ризики? Звичайно. Якоїсь миті у кремлівських можуть не витримати нерви, і вони здатні піти на загострення, масштаби якого передбачити складно. Але, якщо маєш під боком такого імперського сусіда, це у будь-якому разі є неминучим. Головне за цих умов — не мати ілюзій з приводу намірів Москви, її категоричного неприйняття України як суверенної держави.

Треба просто і упевнено слідувати гаслам Миколи Хвильового, що їх було висунуто майже 100 років тому: «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!».

Олег Кудрін, Рига