Незабаром, за три місяці, у Вільнюсі відбудеться саміт НАТО, дуже важливий і для України. Тож нині до роботи литовського МЗС привернуто особливу увагу. Саме зараз триває напружена робота щодо узгодження найважливіших питань майбутньої зустрічі.

Наша розмова розпочалася з цієї теми. Але згодом діалог вийшов далеко за її межі. Адоменас пропонує дивитися на війну, що триває, широко і системно. Як на подію, що започаткувала глобальні зміни у світі.

2023 РІК – ЦЕ ВИРІШАЛЬНИЙ ПЕРІОД ВІЙНИ

— Що ви, як високопоставлений дипломат литовського МЗС, можете розповісти про майбутній саміт НАТО? У тому числі – про формат участі України?

— Я не можу вам сказати всього, що знаю. Але можу сформулювати для вас нашу позицію. Вона полягає в тому, що саміт НАТО стане успішним, якщо на ньому буде явний поступ на політичному треку з інтеграції України до НАТО. При цьому зрозуміло, що зміст декларації, суть запланованих рішень ще перебувають на стадії обговорення, тож говорити про це зарано. Але ми з нашими партнерами – до речі, їхнє коло розширюється – прагнемо до того, щоби були зроблені конкретні кроки по інтеграції України до Альянсу. Щодо формату участі України, то йдуть переговори про те, щоб вона була представлена на найвищому рівні.

Інша важлива складова майбутнього саміту – зміцнення оборони східного флангу НАТО. Ми бачимо позитивні зміни у Польщі, в інших сусідніх державах. Але турбує те, що ситуація в країнах Балтії, які є своєрідним геополітичним півостровом (нагадаю, нас з’єднує з союзниками по Альянсу лише вузький Сувалкський коридор), така само, як рік тому, як перед початком повномасштабної війни в Україні. Отже, прогрес у цьому напрямку також дуже потрібний.

— А як би ви загалом описали поточний рік?

— Уникаючи фаталізму та віри в буквальне повторення історії, все ж таки можу припустити, що 2023-й буде в чомусь схожий на 1943-й. Тобто ніщо не закінчиться, але дуже багато зміниться. Це вирішальний період війни. При цьому важливо усвідомити, що військові дії, які й далі тривають, давно вже перейшли рамки регіональної війни. Так, звісно, прямі воєнні дії відбуваються в Україні. І Україна бореться за всіх нас. Але це й означає переростання у світову війну гібридного характеру.

Показовим прикладом цього є нещодавній візит до Литви Вселенського патріарха Варфоломія. Все починалося рік тому з того, що п’ятеро священників Литовської єпархії РПЦ відмовилися згадувати у молитвах патріарха Кирила, який підтримав війну в Україні. І це запустило процес змін, що призвів до такої історичної події, як початок відновлення – через три сторіччя! – юрисдикції Константинопольського патріархату у Литві. Це маленький і, можливо, не найлогічніший приклад глобального виміру подій, центр яких зараз перебуває в Україні.

— Чи можете уточнити, на якому організаційному етапі знаходиться відновлення юрисдикції Константинопольського патріархату в Литві?

— Згадані п’ятеро священників уже приєдналися до Константинопольського Патріарха. Таким чином, у Литві вже існує православна громада Вселенського патріархату. До них, до речі, приєдналися ще троє священників. Тепер ми чекаємо на рішення, яке анонсував Патріарх Варфоломій під час перебування у Вільнюсі – що буде формально започатковано юрисдикцію Константинополя у Литві – напевно, екзархат, тобто територіальна одиниця. Тоді в країні з’явиться повноправна альтернатива московському патріархату. Це стане важливим сигналом для литовських православних та для десятків тисяч українців, які перебувають тут, – що вони можуть сповідувати свою віру поза структурою, яка поблажливо дивиться на злочини путінського режиму.

РІШУЧА ДЕМОНСТРАЦІЯ СИЛИ УТИХОМИРЮЄ КРЕМЛЬ

— До речі, про цей режим і його ватажка. Наскільки широко зараз поширений у демократичних країнах настрій save face путіну?

— У нас у Литві, країнах Балтії, є впевненість у тому, що ніякого «збереження обличчя» путіну, жодних поступок, ніяких «закінчити війну дипломатичним шляхом» бути не повинно. Він сприйме це лише як ознаку слабкості. І це стало б нашою спільною поразкою.

— Так, у Литві, Латвії, Естонії з їхнім історичним досвідом це добре розуміють. А як в інших країнах, які далі від москви?

— На мою думку, за останні місяці є деяке позитивне зрушення. Про те, щоб забезпечувати «face saving» путіну, ніхто вже особливо не дбає, за винятком маргіналів. Але тепер у вжитку інша теза – «не спровокувати путіна», «не давати приводів для ескалації». Ось ці наративи все ще сильні. У зв’язку із цим хочу привернути увагу до двох таких взаємопов’язаних моментів.

Перший. Усі з деяким здивуванням дивляться на те, що вступ до НАТО Фінляндії не супроводжується бурхливими реакціями з боку росії, путіна. Думаю, це ілюстрація того, що ми завжди говорили. Саме слабкість, саме схильність до компромісу провокують москву, відкривають їй простір для подальших агресивних актів. А жорсткі, рішучі дії не залишають путіну простору для маневрів. І це, на мою думку, дуже чіткий приклад!

Інша історія – протилежна. Це спроби путіна налякати Захід розміщенням ядерної зброї в Білорусі. З військової точки зору, з урахуванням російського ексклаву в Калінінградській області, це нічого не додає до можливостей, які існували раніше. Але все одно пробігла хвиля страху: «Ой, ми спровокували путіна! Ой, із цим треба щось робити!». Але саме на таку реакцію – переляк політичних еліт – все й було розраховано.

Потрібно зрозуміти: якщо ми лякатимемося, це провокуватиме москву на подальші дії. Якщо ми чітко і рішуче показуватимемо нашу силу, це буде утихомирювати кремль. З нашого боку потрібні не компроміси з путіним, а гамівна сорочка для нього.

В УСЬОМУ СВІТІ ВІДБУВАЮТЬСЯ ГЕОПОЛІТИЧНІ ЗРУШЕННЯ

— Так, з цим важко сперечатися… Але давайте повернемося до глобальних вимірів війни, що йде зараз.

— Зараз у всьому світі відбуваються зрушення геополітичних орієнтацій – це також прямі наслідки війни в Україні. І це все формуватиме той світоустрій, у якому нам жити далі… Дуже важливе місце у всьому цьому займає Китай. Потрібно бачити, що він використовує ситуацію, яка складається, на свою користь на глобальному рівні. З його боку здійснюється інструменталізація росії, вбудовування її дій у свої інтереси. І загалом, відбувається згуртування режимів, які піддають ревізії існуючий світовий порядок. Дуже важливим для аналізу, фокусом уваги стає БРІКС. І ми багато побачимо вже дуже скоро – влітку (найближчий саміт БРІКС пройде в серпні 2023 року в ПАР; нещодавно кремль заявив, що саміт БРІКС-2024 відбудеться в Казані — прим. ред.). Також триває боротьба за лояльність та навіть переорієнтацію на себе країн Глобального Півдня.

— А яке місце посідають у цьому «геополітичному зрушенні» Іран; Саудівська Аравія, інші країни ОПЕК?

— Це також важливе питання. Але якщо вже говоримо на цю тему докладніше, то потрібний певний відступ, узагальнення… На Заході часто загострено ставляться до вислову «нова холодна війна»: «Не треба! Не можна допустити нового поділу на блоки!». Але бачимо, що це реальність, це вже відбувається. Наприклад, нещодавно прийнято нову концепцію зовнішньої політики росії. Вона дуже ясна та чітка. У тому числі заявлено протистояння за вплив у «третіх країнах». Серед іншого росія там ставить за мету залучення держав ОПЕК, країн арабського світу, ісламського світу. У глобальному сенсі – для протистояння західним цінностям та Заходу взагалі.

Це все є. Але при цьому хочу звернути увагу і на те, що москва приписує собі більше значення та вплив, ніж є у неї насправді. Вона намагається представити себе як глобальний чинник, хоча за своїми можливостями росія насправді відіграє «роль другого плану» – порівняно з Китаєм. І той, повторюся, інструменталізує росію задля здійснення своїх геополітичних планів. Асиметричність цих взаємин цілком прозора… Взагалі, показовим прикладом вагомості Китаю та його підходу до справи є угода між Саудівською Аравією та Іраном. Процес переговорів був тривалим, там й Ірак грав свою роль. Але останньою фазою займався Китай, який і привласнив собі всі лаври цього договору.

Якщо ж дивитися на ситуацію з погляду таких країн, як Іран, то для них цінне, що новий блок є антизахідним і надає можливість інтеграції в таку альтернативу. Це схвалюється тегеранським режимом. Але не іранським народом, який виявив свою думку під час протестів, що тривали кілька місяців.

Резюмую. Ми повинні не просто дотримуватись свого курсу на захист демократичних цінностей, забезпечення прав людини. Нам потрібно бути набагато уважнішими та реалістичнішими, коли бачимо спроби згуртувати блок, який створює альтернативу демократичному розвитку світу, намагається піддати ревізії світоустрій, створений після Другої світової війни. Цей блок, ця вісь створюються. І ми не повинні щось недомовляти собі, заплющувати очі чи навіть брехати собі в чомусь.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ СВІТ МАЄ УСВІДОМИТИ: ЙДЕ ВІЙНА ПРОТИ НЬОГО

— Тобто ми по суті повернулися до тези, що все, що відбувається, переросло у світову війну гібридного характеру. Яка у зв’язку з цим має бути дія, яке цілепокладання у демократичного світу?

— Здається, Вуді Аллен сказав щось подібне до того, що з’явитися на поєдинок – це вже 80% успіху… Демократичний світ має перемогти. Але насамперед потрібно просто усвідомити, що йде війна. Причому не якась регіональна чи навіть континентальна. Йде війна за майбутній світоустрій. І – за майбутнє демократії. За можливість збереження вільного світу та світового порядку, заснованого на правилах. Для цього потрібна мобілізація. Боб Каган колись написав книгу The World America Made / Світ, створений Америкою (2012). У ній він показав, які риси сучасного світу склалися через те, що світовий порядок після Другої світової війни визначався великою мірою рішеннями США. Зараз цей порядок піддається сумніву, атакується. Щоб зберегти демократичний світ, повторюся, потрібна мобілізація. Насамперед, військова. У даний момент вона в першу чергу включає допомогу Україні. Бажано досягти перемоги якнайшвидше. І вирішальний чинник у цьому – щоб Україна мала вирішальну перевагу в якості зброї.

Але переозброєння, переоснащення потрібні й самому вільному світу, який 30 років думав, ніби має якісь канікули в історії, коли він може відпочити і розслабитися. Це було помилкове розуміння, що глобальних конфліктів більше не буде. Потрібно зрозуміти, що зараз все це кардинально змінюється. Тож ми, демократичні країни, маємо переозброїтися. Ми повинні мобілізуватись у різних сферах, у тому числі – в економічному плані. У тому числі – налагоджуючи військову економіку, удосконалюючи військову логістику.

— Як вам здається, наскільки інтенсивно наразі йде процес переходу економіки демократичних країн до режиму, який враховує загрозу війні?

— На мою думку, процес почався, але він рухається повільно. Я б навіть сказав – надто повільно. І про це треба говорити більше… Що змінилося. Насамперед, прийшло розуміння, що західні країни мають диверсифікувати свої ланцюги постачання енергоресурсів, інших матеріалів (при цьому зараз переважає позиція: «диверсифікувати, але не від’єднатися»). Америка у цьому процесі йде попереду. Великі гравці Європейського Союзу не такі енергійні, вони розраховують перспективу на десятиліття, що може бути надто пізно. У нас же є наочний приклад того, що питання можна вирішувати швидше. Торік Європі довелося відключитися від російського газу протягом кількох місяців.

Крім того, повторюся, поки це все ще концептуалізується як «диверсифікація», «зниження залежності». Немає повного розуміння того, що умови «миру, який дає вигоду всім», закінчилися. А треба готуватися до нової фази міжнародних відносин. Вони характеризуватимуться набагато більшим рівнем агресивності, непередбачуваності та взагалі – присутністю війни або її загрозою. Мейнстрім про це ще не говорить. Тому ми маємо ці тези повторювати та повторювати. І це має сенс: з досвіду ми знаємо, що, зрештою, люди починають усвідомлювати такі важливі речі.

МАЄ БУТИ ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО, А НЕ КРОКУВАННЯ ЗА ОПРОСАМИ

— Повернуся трохи назад, щоб уточнити. Якщо я правильно зрозумів вашу думку, перенастроювання економіки знаходиться на етапі активної диверсифікації. А ось стосовно можливостей більш масштабного виробництва озброєнь роботи очікується набагато більше. Це так?

— Так… І взагалі, якщо говорити про необхідні перетворення, то є кілька небезпек для їх реалізації. Перша – це «втома від війни», я сказав би ширше – «синдром дефіциту уваги», який часто загрожує політиці демократичних країн. Інша небезпека – невміння працювати на кількох напрямках одночасно. Так, видно, що зараз ми швидко та рішуче згуртувалися, аби підтримувати Україну. Але чи зможемо ми так само утримувати увагу на кількох театрах воєнних дій? Наприклад, якщо щось почнеться навколо Тайваню?.. Є побоювання, що якомусь із двох конфліктів уваги не вистачатиме.

Однак головна небезпека – недостатнє усвідомлення серйозності того, що відбувається зараз. Коли люди у вільному світі думають, що це лише якийсь епізод, що всі проблеми якось самі зникнуть, і буде все, як раніше. Ми не повинні допустити, щоб таке розслаблення зберігалося далі.

— Так, але як можна системно пояснити електорату вільного світу, під якою великою загрозою зараз демократія?

— Просто треба працювати у цьому напрямі. Треба йти до людей і пояснювати, які можуть бути наслідки того, що зараз формуються виклики та загрози нинішньому світу. Адже ми сприймаємо його, цей світ, як даність, що нібито не може бути іншою. Може! Альтернатива можлива. Із загрозою поділу на блоки впливу, з постійним переманюванням демократичних урядів на бік авторитаризму, що вже трапляється (зокрема, у Європейському Союзі, що можна побачити на прикладі Угорщини). Усьому тому вигляду сучасного світу, яким ми пишаємось і захоплюємось, є конкретна загроза. Просто треба говорити з людьми, а не лише орієнтуватися на результати опитувань: «Ой, люди вважають, що росія не є загрозою, оскільки до Західної Європи це далеко. Давайте нічого не робити, бо так вважає наш електорат». Політики мають виявляти лідерство, а не просто йти за результатами опитувань, підлаштовувати свою політику під них. Демократичний світ уже бував у такій ситуації у роки «холодної війни». Тоді німецькі політики мали йти на заводи, до навчальних закладів, до установ, говорити зі своїм електоратом про те, що потрібно розміщувати ядерну зброю в Західній Німеччині. Тому що це важливо для захисту від Радянського Союзу. І ми зараз теж маємо йти і переконувати наших людей, які іноді просто не усвідомлюють міру загрози…

ЗАРАЗ ТОЧИТЬСЯ ДУЖЕ ЖОРСТКА БОРОТЬБА ЗА НАРАТИВИ

— Тобто якщо коротко…

— Якщо коротко, то треба братися за конкретну роботу, яку часто забувають, слідуючи за результатами опитувань. При цьому важливо усвідомлювати, що зараз взагалі точиться дуже жорстка боротьба за наративи. Потрібна мобілізація і в цьому пункті – різке посилення наративу демократії! Треба показувати перспективу і переваги демократії країнам, що розвиваються. Потрібне відновлення наративу міжнародного устрою, заснованого на правилах. Якщо зараз неможлива нова ООН, то нам потрібна хоча б нова ОБСЄ…

— А наскільки реальним видається сьогодні оновлення ОБСЄ?

— У такому її складі, де беруть участь і росія, і білорусь, тобто два агресори, воно неможливе – доки війна не закінчиться, доки росія та білорусь не визнають свою вину за її розв’язування. До того часу ця організація не так, щоб безглузда, але безрезультатна.

Оновлення може бути пов’язане із започаткуванням нової політики безпеки в Європі. У даний час я бачу більше сенсу в таких ініціативах, як «European Political Community / Європейська політична спільнота», яка незабаром збереться в Молдові (1-й саміт EPC за участю президентів Європейської Ради та Європейської комісії, а також лідерів 44 країн Європи, тобто практично всіх – за винятком рф і рб, пройшов 6 жовтня 2022 року в Празі, 2-й саміт відбудеться 1 червня 2023-го у Кишиневі, — ред). Ця спільнота була створена на ціннісній основі саме як альтернатива ОБСЄ. Та ж мала одне завдання – запобігти новій війні в Європі, але на це ОБСЄ виявилася не здатною.

— Даруйте, я перервав вас. Ви говорили про важливість наративів.

Так. Потрібно пам’ятати, що наративи створюють образ майбутнього і цим значною мірою сприяють формуванню самого майбутнього. А це дуже важливий момент у боротьбі за вільний світ, за демократію.

Олег Кудрін, Рига-Вільнюс.

Фото – Олег Кудрін; Фейсбук Мантаса Адоменаса