У попередньому матеріалі ми розпочали нову велику тему – роль російської культури, російського мистецтва, літератури у становленні, закріпленні та відтворенні агресивного імперства. Зокрема, розглянули зміст формули «Поет у Росії – більше, ніж поет», також взяли пробу на імперство у творі, у якому вона прозвучала, – це поема «Братська ГЕС» Євгенія Євтушенка. Знайшли його сліди та встановили прямий смисловий зв’язок між цим твором і євтушенківським віршем часів гібридної війни Росії проти України – «Медсестра з Макіївки».

Сьогодні продовжимо цю розмову, розглянемо імперську тему, передусім у двох популярних сучасних російських авторів – Захара Прилєпіна та Дмитра Бикова. Такий підбір не випадковий – це протилежно різні сторони політичного спектра: зразково-показовий шовініст, мілітарист Прилєпін та ліберал Биков. Можна сказати, вони в парі описують рамку явища.

ПОКАЗОВИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРИКЛАД ВОЄННОЇ МОБІЛІЗАЦІЇ

Як літератор Прилєпін – плідний і надто переоцінений. Багато в чому – завдяки тому, що успішний у сенсі піару. Але в межах питання, яке розглядаємо, у нас немає потреби перегортати багато його томів. Досить зазирнути в один – книжку «Взвод. Офіцери й ополченці російської літератури» (2017). Слово «ополченці» у ній випадкове, точніше – ідеологічне, абияк прив’язане. Прилєпін вставив його, щоб пряміше вивести на порівняння із гарячою сучасністю, «ополченцями Донбасу», російською війною проти України.

«Взвод. Офіцери й ополченці…» – перша в новітній історії Росії книжка, яка мобілізує класику і класиків на імперські війни. Ось останній розділ – «”Від перших літ шанувальник бранної слави”. Олександр Пушкін, або Запрошення до подорожі в Золоту добу». Лише тут для годиться Прилєпін коротко, скоромовкою вимовляє: «Війна – зло». Але відразу ж стає адвокатом цього зла: «Тільки не завжди зрозуміло, хто тут має право винести їй вердикт. Війна давніша за мистецтво, вона сама собою мистецтво».

Війна – мистецтво. І Прилєпін стає завзятим його служителем. Уже тоді, 2017-го, у передчутті, що зовсім скоро Росії не вистачатиме гарматного м’яса, він оспівує війну як справу не просто нормальну, а шляхетну, піднесену. Причому війну, у разі Росії, за визначенням – імперську. Про що, до речі, він сам говорить тут цілком відверто: ту територію «анексували», цю «відвоювали», відстоювали «імперські інтереси».

«Золоту добу» російської літератури Прилєпін тлумачить у вузькому розумінні – як першу половину ХІХ століття. І невипадково, оскільки той період, до Кримської (Східної) війни 1853–1856 рр., гучно програної, був часом найбільшого впливу Російської імперії в Європі, світі. І це для автора найголовніше: «Золота доба стояла на тому, що Росія не просто говоритиме з Європою на рівних, а й час від часу нав’язуватиме їй свою волю. Нові ”шістдесятники” усі ці позиції, розмахуючи зірваними прапорами, здали».

Ну ось ми, до речі, і дізналися, хто ще перешкодив відродженню «Золотої доби» російської літератури, яка, за прилєпінською версією, ледве почала відновлюватися в сталінські часи. Це – «шістдесятники», поети та письменники часів «відлиги», які протестували проти придушення Празької весни 1968-го.

І знову повернемося до прилєпінського оспівування цього явища:

«То була у всіх сенсах Золота доба.

Доба, що дала нам ту Росію, у якій ми живемо й досі, і є головним героєм цієї книжки.

Перед нами література, де кожні три роки народжувався ще один офіцер, ополченець, солдат.

Саме вона й була воістину гуманістичною, сповненою сердечної, синівської любові до Вітчизни, спонукань до добрих і суворих справ.

Потім Золота доба закінчилася».

ПУШКІН ЯК ВЗВОДНИЙ РОСІЙСЬКОЇ КЛАСИКИ «ЗОЛОТОЇ ДОБИ»

Вимірювання якості літературного періоду, його «золотистості» тим, як часто в ньому народжувалися офіцери, військові, – дуже показове. Але ще важливіше – речення, яке далі. От саме така література була, за Прилєпіним, «воістину гуманістичною», що означає – спонукання до «добрих і суворих справ». Ну, сувора така гуманістичність – імперсько-російська.

Вибравши десять російських літераторів-офіцерів (Державін, Чаадаєв, Батюшков та інші), автор не додав до них Лермонтова. Чому? Напевно, не з руки через «Прощавай, немита Росіє». Щоправда, патріоти-імперці затято заперечують авторство Лермонтова, але підозри залишаються… Не менш важливе для Прилєпіна й інше. Лермонтов надто відомий. Популярний і як літератор, і як офіцер. Авторові ж важливо витягнути менш очевидне офіцерське минуле менш відомих поетів та письменників.

І саме на такому тлі особливо яскраво виглядатиме фігура командира прилєпінського «Взводу»:

«Наш Пушкін – автор “Полтави”, “Полководця” та “Бородінської річниці”; він написав ”Наклепникам Росії” і ”Війну”: там сказано все.

Отже, й у цьому, військовому, сенсі постать його виявляється всеохопною, невідмінною, визначальною.

Прочитайте принаймні ті вірші, які ми назвали, або «Подорож в Арзрум» – бездоганний зразок військового нарису. Стане очевидним, що й цьому взводові потрібен взводний, тобто Пушкін.

Рівняння на сонце.

Час залишити Бронзову добу й повертатися до Золотої».

Пушкін як взводний – чудово! І це не просто варіація, причому всерйоз, старого анекдоту: «А якщо ви такі розумні, то чому строєм не ходите?» Якщо «Сонце російської поезії» – її ж взводний, то, мабуть, у кожному взводному, навіть непоетичному, можна побачити якусь сонячність. До того ж, за Прилєпіним, заклик «повертатися в Золоту добу» – це ще й клич повернутися до того «воістину гуманістичного» часу, коли Росія диктувала свою волю Європі. Про це ж в Ерефії кажуть тепер голосно та часто.

Узагалі прилєпінська книжка схожа на давню мілітаристську роботу Карема Раша, під час розбирання якої вперше прозвучав неологізм «рашизм». Назва тієї – «Армія та культура» (1989), цю можна було б назвати «Класики та офіцери». І вона є одним із яскравих проявів рашизму в сучасному розумінні.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ НІБИТО ПОШИРЮЄТЬСЯ М’ЯКОЮ СИЛОЮ

Можливо, і не варто було б стільки говорити про пропагандистську книжку письменника та за сумісництвом військового злочинця. Якби вона не підсвічувала так добре й переконливо інших тверджень, – з ліберального боку. І тут ми маємо звернутися до ще одного, мабуть, так само сильно переоціненого через піар, автора. – Це Дмитро Биков. Він плодоносний аж так, що й Прилєпіну не снилося, причому в багатьох жанрах.

Але й у цьому разі необов’язково ритися в його томах – більш-менш об’ємних романах, публіцистиці, літературній критиці, віршах, політичних фейлетонах тощо. Блискуче начитаний та ерудований Биков часто читає лекції. І ось навесні цього року він подарував світові лекцію «Російська класика та імперство». У ній автор обґрунтовує своє розуміння терміна «імперство / імперськість» стосовно Росії.

З огляду на те, що «імперія – це розширення», Биков виділяє два варіанти поширення імперії: «Або військова сила, або м’яка експансія». «Ми звикли думати і звикли каятися в тому, що Російська імперія, головним чином, розширюється завдяки військовій силі, – обурюється Биков і категорично стверджує: – Але це не так!»

Далі Дмитро Львович називає книжку «Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії» Олександра Еткінда «лише однією, проте ключовою та фундаментальною роботою про російську колонізацію» (інших, мабуть, не читав). Ми дотепер уже розглядали та критикували цю книжку. Биков ще більше випрямляє та спрощує її, кажучи, що Російська імперія підпорядковує і колонізує власний народ (тобто росіян), причому не серед інших (як у Еткінда), а «насамперед».

Тут сміливість польоту авторської думки така різка і, вибачте, нахабна, що навіть незручно згадувати численні історичні приклади, які свідчать про протилежне: придушення національно-визвольних повстань, обмеження у розвиткові місцевих культур, русифікацію. Та ось, до речі, у книжці Прилєпіна, яку ми цитували вище, дещо з цього теж описано, причому з гордістю.

ОТЖЕ, ЛЕКЦІЯ ПРО РОСІЙСЬКЕ ІМПЕРСТВО – БЕЗ… ІМПЕРСТВА

Але ж ні, Бикова його ідея-осяяння веде далі: «Головний спосіб російської колонізації – це вичавлювання всіх пасіонаріїв за кордони. І в результаті світ завойовують російські емігранти». Як? А ось так. У биковській реальності, далекій від справжньої, «консенсусний представник» росіянина в «міжнародній літературній ієрархії» – це «російський емігрант»: «Росія уже з XIX століття подібна до величезної матки, яка виштовхує з себе кожні 40–50 років чергову хвилю немовлят».

Ну, ви зрозуміли: світ, точніше, якусь його частину, завойовує не російська армія, а російські емігранти. Але хтось все ж таки залишається в Росії. Так – і ось до чого це призводить. За Биковим, «імперськість – це особливе становище творця, що дає право говорити безпосередньо з владою». А інших проявів російської імперськості немає? Є, – і тут Биков об’єднує обидва варіанти, «внутрішню імперськість» і зовнішню, що для нього – мирне завоювання світу через емігрантство:

«Який тип поведінки та яку філософію поширює Росія? Хіба що вміння зберігати своє “я” за абсолютного рабства. Анекдот і блатна пісня – ось внесок російської культури у світову. Зовнішня покірність та внутрішнє усунення від ухвалення рішень. Ресентимент – одна з головних якостей російського емігранта. Люди, які їдуть із Росії, несуть на собі вроджені плями імперської людини: високоадаптивної, яка бунтує потай і легко усувається від вирішення своєї долі».

Тут купу всього змішано так щільно, що важко відокремити одне від одного, щоб далі проаналізувати. Але от що головне в цьому – набір ефектних фраз закріплює ключові початкові биковські тези: 1) у Росії, Російській імперії, від «внутрішньої колонізації» найбільше страждає сам російський народ; 2) Росія завойовує світ не армією, військовою силою, а емігрантами; 3) росіянам, у сенсі свого імперства / імперськості, каятися нема в чому.

Схоже, навіть навпаки – це весь світ, облагодіяний російською еміграцією, має жаліти росіян, які страждають від «внутрішньої колонізації», – «насамперед». А також, мабуть, захоплюватися тими росіянами, які так спритно й талановито вміють «зберігати своє “я” за абсолютного рабства».

ВИСНОВКИ З ПОРІВНЯННЯ ПРИЛЄПІНА ТА БИКОВА. ПЛЮС АКУНІН

Розгляд поруч, без щілини, войовничого, наполегливого імперця Прилєпіна й сором’язливого імперця Бикова в їхньому ставленні до російської літератури, класики, є, як на мене, дуже виразним, об’ємним.

Прилєпін захоплюється взаємозв’язком російської літератури та російської армії, наголошує на ньому, гіперболізує його та вимагає повернення до такої «золотої доби»… Ось одна з типових похвал цього письменника й військового злочинця: «Це один із найгучніших, імперських (оцініть розмах географічний) та мілітаристських віршів у російській поезії». Є в нього й коротший варіант компліменту віршам із російської класики – «мілітаристський шедевр».

Биков же всього цього – армії, мілітаризму, «імперських інтересів», шовінізму – у російській літературі, класиці не помічає чи вдає, що не помічає, виносячи за дужки. Далі він намагається перекодувати поняття «імперства / імперськості» у додатку до Росії, її представників, її класики. Так, щоб їх сприймали як набір психологічно цікавих, парадоксальних якостей. І без жодної агресивності, мілітаризму – узагалі!

Про ці крайні погляди корисно знати, розпочинаючи розгляд імперськості в російській літературі, класиці. Але, мабуть, важливо доповнити їх ще одним, яким повертає нас до терміна «ліберальна імперія». Пам’ятаю, ще до початку великої війни в Україні багато хто обурювався обмеженнями, що накладали на ввезення книжок Бориса Акуніна / Георгія Чхартишвілі: «Як? Навіщо? Він же ліберал!»

Але тепер стає очевидним, що за умов гібридної війни це було правильне рішення, оскільки в його творах м’яко, у захопливій формі «воскресала й відновлювалася в правах імперська ідея». Історик культури Ілля Калінін, запрошений дослідник Принстонського університету (США), каже про це так.

«Якщо поглянемо з висоти пташиного лету на такі різні проєкти Акуніна, як цикл про Ераста Фандоріна й багатотомна «Історія Російської держави», то побачимо багато ідей і конструкцій, що переплітаються, накладаються одна на одну, у яких одночасно затверджуються й цінності, закріплені за класичним лібералізмом, і також ідея безперервності історії російської держави – у тому вигляді, що сформувалася й у націонал-романтичній історіографічній концепції в Карамзіна, й у доцентровій, державно орієнтованій, історії Соловйова, й у історіографічній традиції юридичної школи Василя Ключевського».

Потрібно уточнити, що тут «ідея безперервності історії російської держави» має на увазі повну приватизацію Москвою історії Русі, Києва, і в цьому сенсі, на тлі війни, що триває, вона дуже небезпечна.

ПЕРЕСІЧНЕ РОСІЙСЬКЕ ІМПЕРСТВО ЗА АКУНІНИМ – ЛІБЕРАЛЬНЕ

Так, Акунін має багато проєктів. В одному з них героєм є нащадок Ераста Фандоріна, житель Британії, який, проте, зберіг російську ідентичність, – Ніколас Фандорін. І тут події відбуваються в сучасності. Ось як описує її, зокрема Латвію та латишів, Акунін на початку першого роману цього циклу «Алтин Толобас» (2001):

«Коли поїзд від’їхав від останньої латвійської станції з немелодійною назвою “Зелупе” і, прогуркотівши залізним мостом, став наближатися до російського кордону, Ніколас присунувся до вікна купе й перестав слухати недорікувату балаканину попутника».

По-перше, насправді станція називається «Зілупе» / «Zilupe» (із наголосом на першому складі), але автор дає саме таке написання, через «е», щоби зблизити «немелодійну назву» із нецензурним / просторічним російським словом. – Зарозумілий жарт на кшталт «міжнародної пилорами» авторства Кеосаян-Симоньян… Читаємо далі:

«Айвар Калінкінс, фахівець з експорту сметани, так пишався своїм знанням англійської, що переходити з ним на російську було б просто жорстоко, та й, судячи з того, як латвійський комерсант відгукувався про своїх недавніх співвітчизників, він навряд чи забажав би розмовляти мовою Пушкіна та Достоєвського. Зі самої Риги бізнесмен вправлявся на лагідному британці у використанні ідіоматичних зборотів і паст перфект континьюес, називаючи співрозмовника “містер Фендорайн”».

Далі – розгорнуте протиставлення гидкого Айварса, що втратив російську ідентичність, і гідного Ніколаса, який її зберіг, тим паче що Калінкінс почне ще розповідати неприємне про «нових росіян» та й просто росіян. У результаті, щоб не слухати цієї «русофобської балаканини», Ніколас Фандорін начепить навушники та ввімкне плеєр із піснею «Еду я на Родину» Юрія Шевчука. (Цікаво, що сказав би з приводу Айварса Калінкінса Ілля Калінін).

І далі весь роман, по суті, – це розгорнуте та забезпечене детективним сюжетом підтвердження головної тези пісні Шевчука. Мовляв, Росія-Батьківщина «хоть и не красавица», і «к сволочи доверчива», та все ж «она нам нравится». Водночас, заграючи з імперськими комплексами читача, Акунін намагається вкласти в нього якісь ліберальні ідеї. У результаті книжка є саме такою, як було сказано вище, – ліберально-імперською. Після цього вицвілий плакат «із зображенням вусатого радянського солдата в пілотці» та написом «50 ЛЕТ ВЕЛИКОЙ ПОБЕДЫ. МЫ ПРОШЛИ С ТОБОЙ ПОЛСВЕТА, ЕСЛИ НАДО – ПОВТОРИМ!» після знайомства з неприємним Калінкінсом протесту в читача, на жаль, не викликає…

Таким чином, Акунін дає нам середнє арифметичне між шовінізмом Прилєпіна та прекраснодушністю Бикова. Адже що маємо? – Добрий, патріотичний російський емігрант (славний представник «русского мира», хоч завтра – працювати в «Россотрудничество») та його милування своєю (недосконалою) Батьківщиною, її розмірами, історичною величчю, силою, внутрішньою та зовнішньою.

Три таких позиції: «захоплення імперством», «заперечення імперства», «прийняття ліберального імперства» корисно тримати в голові, беручись до розгляду російської класики, що робитимемо наступного разу.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига