У першій частині цього матеріалу ми розглянули текст близькокремлівського політтехнолога Тімофєя Сєргєйцева річної давності під назвою «Яка Україна нам не потрібна». Судячи з нього вже тоді, 2021-го, за березнево-квітневого накопичення російських військ по периметру наших кордонів, плани кремлівської верхівки щодо повномасштабного вторгнення в Україну були визначені.

Але в широкому колі цей матеріал виявився практично непоміченим. І це зрозуміло — складно було повірити в такий рівень цивілізаційного здичавіння російської влади, в такий ступінь неправового, антиправового, криміналізованого світогляду політичних «еліт» рф.

КОНСТРУКЦІЯ «ФАШИСТСЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ХУНТИ» СВОЄ ВІДЖИЛА

І тепер, після шести тижнів повномасштабної війни в Україні, розв’язаної ерефією, ми бачимо у сєргєйцевскому матеріалі-2021 не абстрактні міркування політфантазера, а чернетки загарбницького підходу кремля до нашої країни.

Аби виправдати його всередині країни, для російського населення були потрібні сильнодіючі словесно-психотропні засоби. Таким стало визначення «український нацизм», «укронацизм», який дістав розвитку у матеріалі-2022 «Що Росія має зробити з Україною». І це стало продовженням колишньої «фашистської» концепції російських пропагандистів, які зводять свій варіант «кривавого наклепу» на український народ.

Під час першої фази російського вторгнення в 2014-2015 роках, тоді ще локального, гібридного, ключовими були слова-наклепи, слова-маркери про «київську хунту», «українських фашистів», «фашистських загарбників». Тоді, в умовах «кримнашистського» консенсусу в Росії і потужного пропагандистського опромінення вони спрацювали. Особливо успішно – на внутрішньоросійському інформаційному ринку, меншою мірою, хоча мали певний успіх, й у інформполі за межами Росії, зокрема, у західних країнах.

Але до 2021 року пропагандистська кремлівська конструкція, що будувалася на тезах про «фашистську українську хунту», обшарпалася і почала набувати самопародійного вигляду, здається, навіть для путіноїдів. Тому при плануванні нової агресії було потрібне велике потрясіння, оновлення концепту, причому з урахуванням нових завдань, які ставив перед собою кремль. А це вже був принципово інший масштаб – силове захоплення усієї України.

Адже у 2014 році при розгортанні «російської весни», яка обґрунтовувалася боротьбою з «фашизмом», завданням-максимумом для Москви була окупація та анексія Криму, а також відрив від України восьми областей сходу та півдня, для чого пожвавлювалася історична конструкція-химера. «Новоросія». (Від взяття Києва тоді, у 2014-му кремль теж не відмовився б, але це було, так би мовити, надзавданням. За умови звичного перебігу московських планів це був наступний етап – дестабілізація та захоплення залишкової «обрубаної України», без восьми областей південного сходу, без виходу до моря, з кровоточивою розірваною економікою і частково – з іміджем «фашистської країни» не тільки для росіян, а й перед Заходом). Проте Україна продемонструвала більшу стійкість. Тому гібридними методами кремлю вдалося досягти лише анексії Криму та окупації обрубків Луганської та Донецької областей.

НЕСПРАВДЖЕНІ НАДІЇ КРЕМЛЯ – «ERROR 2019»

Москва робила велику ставку на президентські та парламентські вибори-2019, сподіваючись отримати в Києві лояльніше, угодовське керівництво. Але з цим помилилася. В умовах суто електоральної, у правовому полі зміни влади в 2019 році наша країна наочно продемонструвала – демократичний механізм в Україні працює. При цьому – що не менш важливо – спадкоємність європейського, прозахідного вибору в цілому зберігається, причому з чималим запасом міцності.

У таких умовах щороку, а рік у рік — кожне десятиліття, робили московські надії на повернення України в євразійсько-російське стійло, конюшню, де шмагають кріпаків, дедалі більш фантомними. Адже покоління, що жили у спільній країні, СРСР, йдуть і на зміну їм вступають у життя ті, для кого жовто-блакитний прапор, тризуб, «Ще не вмерла Україна», українська мова, комплексно вся українська гуманітарна парадигма – щось апріорі природне, безальтернативне.

Півтора роки у путіна з товаріщамі пішли на те, щоб переконатися, що їхня ставка на угоду, компроміс, аж до зради оновлених українських еліт, не працює. Тому до 2021 року вони вирішили, що ламати український європейський вектор, розпочинаючи «остаточне вирішення українського питання», потрібно будь-яким шляхом – аж до відкритого та повномасштабного військового вторгнення. Причому терміново, бо «якщо не тепер, то вже ніколи».

ЧОМУ РОСПРОП ПЕРЕЙШОВ ВІД «УКРОФАШИЗМУ» ДО «УКРОНАЦИЗМУ»

При цьому перехід від концепту «українського фашизму» до концепції «українського нацизму» давав змогу вирішити одразу три завдання.

По-перше – зробити пропагандистський апгрейд обшарпаної «хунто-фашистської» конструкції. Причому оновлення всередині своєї брехливої пропагандистської логіки є цілком природним: нацизм – як найвища стадія фашизму.

(Саме так, на жаль, але тільки зараз, заднім числом і після початку війни, стають зрозумілі зміни, що відбувалися в роспропівській машині. Вони полягали у збільшених частотах і децибелах вересків «Ви – нацистська сволота!..». Якби знайшовся ретельний аналітик, що займається тільки цим, він міг би, переглядаючи старі телепрограми, за допомогою вимірів частотності зафіксувати зміни і якісний перехід роспропа від «укрофашистської» конструкції до «укронацистської», але тоді, перебуваючи всередині цього словесного потоку, аналітики цього не фіксували, вважаючи згадуваний вереск лише «кризою жанру» у пропагандистів, який не має особливого значення).

По-друге, плани захоплення всієї України, встановлення на її території тривалого та жорсткого окупаційного режиму вимагали відповідного потужного пропагандистського бекграунду. А термін «денацифікація» не тільки більш яскравий і поширений, ніж «дефашизація», а й має вагоме смислове наповнення. За «денацифікацією» стоїть історичний досвід окупації великої країни, Німеччини, та проведення в ній союзниками-переможцями масштабних суспільно-політичних змін, що тривали не рік, не два, але десятиліття. Тому в російській пропаганді ділова та технологічна «денацифікація 2021-2022» прийшла на зміну дещо розпливчастій «боротьбі з фашизмом 2014-2015».

По-третє, до денацифікації Німеччини історично впізнавано прилипає «демілітаризація Німеччини та Японії». А за наявності планів захоплення та фактичної руйнації Української держави та української ідентичності «демілітаризація», тобто позбавлення української політичної нації можливості чинити опір, стала для окупантів найважливішим чинником.

Із таких складових у російської пропаганди та кремлівської політики виникла конструкція: «Денацифікація та демілітаризація України». З одного боку, за рахунок історичних рим, що виправдовує захоплення нашої держави, її руйнацію, з другого – і одночасно – дає формулу змін, які планували зробити окупанти. Денацифікація та демілітаризація, тобто ідеологічне проімперське переформатування, повернення до статусу колонії з позбавленням будь-якої можливості зараз і в майбутньому перешкодити цьому зі зброєю в руках.

ДЛЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ «УКРАЇНЕЦЬ = НАЦИСТ»

Сєргєйцевскій матеріал-2022 «Що Росія має зробити з Україною» за кілька днів було розглянуто багатьма та по-різному. Рівень обурення ним зрозумілий та виправданий. Зміст цього тексту підпадає під Статтю II (визначення поняття «геноцид») та Статтю III (встановлення відповідальності за підбурювання до нього) оонівської «Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього» (1948). Політтехнолог Сєргєйцев «прямо і публічно» закликає до безсудного масового вбивства значної частини українців, як у сенсі етносу, так і в сенсі політичної нації, а також – до створення для них (для нас усіх) як покарання тяжких життєвих умов у реаліях зруйнованої країни та економіки (як спокутування якоїсь «провини перед Росією»).

З радістю для себе констатуючи, що «сьогодні питання денацифікації перейшло в практичну площину», автор далі докладніше, ніж у першому матеріалі, розписує «практичні» заходи щодо знищення України та українців, як ідеологічного, світоглядного, так і фізичного. Скажімо, пропонується максимально можливе знищення на полі бою всіх українців (у термінології автора – «нацистів, які взяли до рук зброю», хоча за всіма міжнародними законами захист своєї держави злочином не є). При цьому можливість взяття українців у полон не згадується в принципі (що саме собою – також злочин та порушення Женевської конвенції).

Окупаційний режим, який планувалося (і планується) встановити в Україні, описується у вкрай жорстких тонах. Окремо і доволі відверто зазначено, що «денацифікація неминуче буде деукраїнізацією», а також «деєвропеїзацією». І це найважливіша теза розглянутої писанини, яка доповнює плутані, брехливі пояснення щодо «українського нацизму» (вони у Сєргєйцева грунтуються на якомусь абсолютно фантастичному в нинішніх умовах «європейському та американському расизмі»).

Оскільки у автора «денацифікація» = «деукраїнізація»», то з цього абсолютно однозначно випливає, що в його картині світу і його текстах «український нацизм» = «українська ідентичність»; «нацифікація України» = «зростання національної самосвідомості». І головне: «український нацист» = «українець», причому українець як в етнічному розумінні, так і щодо приналежності до української політичної нації. Відповідно «законною мішенню» для російських окупантів стають усі громадяни України (та загалом і інших країн теж, тобто всі, до кого рашисти зможуть дотягнутися), які визнають існування окремої української мови, культури, держави.

ТЕХНОЛОГІЯ КРЕМЛІВСЬКОГО ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ

І в цьому докорінна відмінність сучасних російських людиноненависницьких теорій від їхніх німецьких нацистських попередників. Ті, проголошуючи «остаточне вирішення єврейського питання», проводили селекцію призначених для знищення біологічно, генетично, антропологічно. Рашисти ж при «остаточному вирішенні українського питання» на чільне місце висувають не біологію, але соціологію, самосвідомість, культуру, українську, в найширшому сенсі слова, ідентичність.

За планами окупантів на смітник потрібно викинути весь накопичений століттями масив української культури, мови, мистецтва, науки, традицій, фольклору, історії (що, як і в будь-якій культурі, створювалося, зокрема, і представниками різного походження, етносів, які побажали приєднатися до української ідентичності). Окупанти пропонують під загрозою руйнувань, репресій, смерті забути про це, вважати все це неіснуючим. Після чого чекати від російських загарбників їх вельможно затвердженого варіанта української культури як природної та невіддільної частини російської цивілізації.

Втім, чи «української»? Як передбачає Сєргєйцев, сама «назва «Україна», мабуть, не може бути збережена як титул ніякого повністю денацифікованого (тобто «деукраїнізованого», — ред.) державного утворення». А якщо не буде України, то не буде нічого «українського». Або як каже з цього приводу автор, розкриваючи суть «деукраїнізації», вона полягає у заміні «масштабного штучного роздмухування етнічного компонента» (тобто в нормальній людській системі координат – української ідентичності) на «самоідентифікацію населення територій історичних Малоросії та Новоросії». Іншими словами – перетворення українського народу, який реально існує, української політичної нації в малоросійсько-новоросійське населення, залякане і забите повоєнними злиднями, жорсткими репресіями аж до відновленої і застосовуваної смертної кари.

І це – головне в писаннях Сєргєйцева, судячи з усього, що досить точно передає ставлення до українського питання, що панує сьогодні в російській владі. Решта – технологічні деталі «кремлівських мрійників». Термін денацифікації – 25-50 років. Дроблення української території областями на «народні республіки», доля яких цілком залежала б від волі кремля. Можливість створення фінляндизованої «Католицької провінції», яка «навряд чи увійде до складу проросійських територій». Така у складі п’яти областей – Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Рівненської. Та й то – обіцяно, що тут «лінію відчуження буде знайдено дослідним шляхом». Інакше кажучи – після кровопролитного, як і 1940-1950 роках, опору російським загарбникам.

Це все більш-менш вже розглянуто у пресі та соцмережах. Але, здається, практично не відрефлексованим залишилося питання – а чому саме такий матеріал, відвертий, жорсткий, геноцидно-кровожерний, з’явився саме 3 квітня? Для державного пропагандистського РІА «Новости» випуск такого концептуального тексту не може бути випадковістю, це вирішується на рівні керівництва.

ЧОМУ ЛЮДИНОНЕНАВИСНИЦЬКИЙ ТЕКСТ ВИШОВ 3 КВІТНЯ

Пояснення є і воно просте.

Спочатку рашисти думали захопити Київ протягом 2-3 діб, Україну загалом – за 3-4 дні, придушити основні осередки опору на західній Україні – за тиждень чи трохи більше. Але «не так сталося, як гадалося». В результаті рішучих та умілих дій ЗСУ, Національної гвардії, загонів територіальної оборони армія загарбників зазнала величезних втрат як у живій силі, так і в техніці. Вона надірвалася і просто фізично втратила можливість діяти на багатьох заявлених напрямках вторгнення. Тому росіяни були змушені відступити від Миколаєва і просто тікати із Київської та Чернігівської областей.

У свою чергу, це, а також більш-менш примирлива риторика російського переговорника Мединського, викликали шалене виття пропагандистів на московських телеболотах. Спрацював ефект «несправджених очікувань». І подібно до того, як російська армія з кінця березня – початку квітня відводить розбиті підрозділи, перегруповується, виникла потреба перегрупуватися і на інформаційному, пропагандистському фронті – «виструнчитися» та «вселити впевненість».

Але кремлівські пропагандисти за останні 22 роки звикли, що найнадійніший спосіб перегрупування та коригування лінії – це ще більша жорсткість. Хай би як парадоксально, але страшний і огидний текст Сєргєйцева насправді є насамперед наслідком розгубленості та образи. Вони ж до нас ішли з усією душею, такі гарні мундири, шоломи та кийки готували для параду Хрещатиком. А українці так їх зустріли, невдячні.

Колись талановитий режисер, а нині жалюгідний пропагандист Нікіта Міхалков із приводу результатів знімального кінодня приказував: «Як вийшло, так і хотіли». Подібний принцип зараз наслідує роспроп і російська влада. Вони тепер намагаються, щоб початкові плани бліцкригу та їх супутня благодушна балаканина про Україну, яка розвалиться за 96 годин, були забуті. Або як казали в пітерських дворах, а тепер кажуть у кремлівських підворіттях: «Не хотів по-доброму, то буде по-поганому».

Подібним текстом кремлівці не лише намагаються підтягнути свої лави, а й намагаються також залякати Україну та українців. І в цьому їхній великий прорахунок! Оскільки раніше у когось, найнаївнішого, ще могли залишатися якісь сумніви щодо того, що відбувається («Товариш Сталін/путін, трапилася жахлива помилка!»), ну ось, російська розвідка наплутала і накрала, російські генерали накрали і набрехали, але зараз ще не пізно і все можна повернути назад, до стану на 23 лютого. Га?.. Тепер же після подібних україножерських текстів останніх ілюзій слід позбутися. Стає очевидним: «Як вийшло, так і хотіли». З російського боку – це війна на знищення України та українців. Скрізь, куди зможе дотягнутися російський рейх, буде руйнація, смерть, тортури, пограбування, зґвалтування.

РОСІЙСЬКИЙ РЕЙХ – ЗАГРОЗА НЕ ТІЛЬКИ УКРАЇНІ, АЛЕ ВСЬОМУ СВІТУ

При цьому людиноненависницьке, людожерське єство «руського міра» і похідна від нього загальна загроза –дякувати подібним матеріалам – стає дедалі очевиднішою і для решти світу. Кадри Бучі та Маріуполя, калькою прикладені до доглянутих європейських, американських, австралійських, японських міст – аргумент неймовірної сили. При цьому обґрунтування агресії, винайдення приводу для кремля – марна справа. Та чого довго думати – хоча б та сама боротьба з нацизмом (нагадаю, що згідно з Сєргєйцевим сьогодні місця зразкового расизму – це Європа і особливо США).

Тобто, оголошуючи війну на знищення Україні, намагаючись потопити її в крові, кремль фактично сам засуджує себе до ізоляції та подальшої самоліквідації, «вочевидь» шляхом утоплення у власному лайні. Що природно для будь-якого замкненого простору.

Олег Кудрін, Рига.