Наскільки справедливо порівнювати Єльцина, новонаверненого демократа та ліберала, котрий мав напилення авторитаризму, – з диктатором путіним? Певною мірою це перебільшення, але у чомусь цілком коректно. Що добре видно на прикладі встановлення у росії особливого мілітаристського календаря свят.

путін спеціально не ухвалює нового закону на цю тему, а лише регулярно доповнює єльцинське встановлення. Такі в нього ігри у легітимність, парламентаризм.

ЧОМУ ЄЛЬЦИН ЩЕ У 1995-МУ ВСТАНОВИВ «ПЕРЕМОЖНІ ДНІ» РОСІЇ

Єльцинська Конституція 1993 року, що розроблялася в умовах протистояння з Верховною радою росії, і була прийнята після збройного вирішення цього конфлікту, звичайно ж, мала пропрезидентські перекоси. Але в росії все ж таки існував якийсь розподіл влади – були сили, які врівноважували владу лідера країни. Губернатори, мери, рада федерації, державна дума, які обиралися на відносно чесних виборах, сперечалися з Єльциним і часто протистояли йому. У російській олігархічній системі не всі власники грошей були пов’язані з президентом. Відповідно великі медіа, що перебували на їхньому фінансуванні, могли жорстко критикувати владу. Не кажучи вже про решту преси, яка не була під абсолютним контролем.

Але тоді ж, у 1990-х, була думка, що росія може існувати у вигляді «ліберальної імперії». Яка (за відсутності глибоких демократичних перетворень) має свої «законні інтереси» в прилеглих країнах, котрі вона жорстко відстоюватиме. Сам поділ зовнішнього контуру російської політики на «далеке і ближнє зарубіжжя», прийнятий за Єльцина, мав на увазі на перспективу агресивне, суто імперське ставлення до пострадянських країн.

Це все – така собі преамбула до закону, ухваленого державною думою 10 лютого і підписаного Єльциним 13 березня 1995 року. Називався він «Про дні військової слави (переможні дні) росії». Звернімо увагу на слова у дужках: уже тоді – акцент на мілітаризмі та «переможності».

Що тут скажеш? У різних країнах святковий календар має свої особливості. Але, як правило, він складається із загальнодержавних свят (або національних, у сенсі політичної нації), а також пам’ятних дат. Військова тема, перемоги у них теж займають важливе місце. Але не настільки, щоб масово впроваджувати їх у цивільне життя. А в законі Єльцина, котрий ніби будував демократичну росію, акцент був зроблений на переможному мілітаризмі. Це пояснювалося як глибинним імперством, так і конкретною військово-політичною ситуацією, до якої воно призвело.

Вранці 11 грудня 1994 року російська армія розпочала з трьох сторін повномасштабне, а не гібридне, як раніше, вторгнення до Ічкерії. 31 грудня почалися бої за Грозний, під час яких було спалено величезну кількість російської бронетехніки. Імперські війська зазнавали величезних втрат. Преса, правозахисники, комітети солдатських матерів, які тоді працювали відкрито, без перешкод і залякувань, нещадно критикували владу та розв’язану війну.

У цих умовах підготовлений закон був прагматичним рішенням – роздмухування патріотичної військової істерії на тлі кривавої бійні, єднання всіх політичних сил, які її підтримували.

Заради справедливості, треба сказати, що на практиці ухвалення цього закону було більшою мірою символічним жестом, який найсильніше позначився на роботі бібліотек, котрі готували стенди до кожного з 15 зазначених днів. Але й применшувати значення закону «Про дні військової слави (переможні дні) росії» та його наслідків не можна. Це був розігрів публіки до майбутнього путінсько-гундяєвсько-шевкуновського побєдобєсія, історіобєсія.

ЯК ВІЙСЬКОВІ ПАРАДИ СПРИЯЛИ ПЕРЕРОДЖЕННЮ 9 ТРАВНЯ

Тоді ж, 9 травня 1995 року було відновлено традицію (хоч і нестійку) військових парадів на День Перемоги. Причому Єльцин спробував докорінно її переформатувати, заклавши новий пострадянський канон. На Красній площі пройшов парад ветеранів (причому напис «ЛЕНІН» на мавзолеї був сором’язливо прикритий). А парад діючих частин та військової техніки проходив на Поклонній горі, де було урочисто відкрито меморіальний комплекс, у якому давні напрацювання архітектора Полянського доповнили роботами Зураба Церетелі (улюбленця московського мера Лужкова, автора гігантських за величиною пам’ятників). Але вже з 1996 року військовий парад було повернуто на Червону площу (з незадрапірованим мавзолеєм). І, до речі, тільки з того часу він став щорічним, тож словосполучення «9 травня» та «парад Перемоги» стали синонімічними, чого раніше й близько не було.

За радянської влади військові паради на Красній площі традиційно проходили в інші дні, у свята комуністичної утопії – 1 травня та 7 листопада. Паради 9 травня призначалися у виняткових випадках до деяких ювілеїв. Наприклад, 1965-го він був важливим для зміцнення влади групи Брежнєва, яка нещодавно повалила Хрущова. (Того ж року було закладено традицію «хвилини мовчання», також – вперше було пронесено так званий Прапор Перемоги, що стало початком його окремого культу). Пізніше парад на Красній площі був необхідний задля підтримки популярності Горбачова – в ювілейні 1985 і 1990 рр.

Щодо першотравневого військового параду, то він останній раз пройшов у 1968 році – й крапка. Від масштабного, всебічного у перші роки радянської влади свята залишилися лише «демонстрації трудящих». Після цього військовий парад довгі роки асоціювався виключно із «Днем Великої Жовтневої соціалістичної революції», тобто 7 листопада.

Але для Єльцина, який під овації сказав в американському конгресі «комуністичний ідол упав назавжди» (1992) і будував вибори-1996 на викритті злочинів комунізму, ця дата була категорично неприйнятною. Показово, що він спробував переформатувати її вже у законі «Про дні військової слави (переможні дні) росії». У нього вона була внесена з принципово іншим, нереволюційним обґрунтуванням: «День визволення Москви від польських інтервентів (1612 року)».

Тому Єльцин переніс всю державну пиху, демонстрацію військової сили з 7 листопада, як дня революції, на 9 травня. Що згодом стало моральною катастрофою для Дня Перемоги. Раніше це було «свято зі сльозами на очах», камерна особистісна дата, головний сенс якої – у скорботі за загиблими та повазі до живих ветеранів, усвідомленні жаху війни та цінності миру. Після того, ставши щорічним, військовий парад 9 травня перейняв від радянського 7 листопада агресивну сутність, спрямовану назовні. Через що відбулося повне переродження Дня Перемоги: зі свята миру та скорботи – в оспівування війни та агресії.

ЄЛЬЦИН: ДНІ ВІЙСЬКОВОЇ СЛАВИ РОСІЇ НА… ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

У путінські часи закон, прийнятий за Єльцина, неодноразово доповнювався і коригувався. Головна зміна стосувалася самої його назви. При тому, що путін і його оточення роздмухали в країні побєдобєсну істерію, згадка про «переможні дні» із заголовка була прибрана, натомість у нього додали, і через «та», а не в дужках – «пам’ятні дати». Після цього хоча б назва закону стала виглядати більш пристойно: «Про дні військової слави та пам’ятні дати росії».

Що ж до самих «днів військової слави», то тут принципових відмінностей не було. У єльцинському законі з 15 дат рівно третина стосувалися «Великої Вітчизняної війни». Після оновлень, зроблених за путіна, та ж пропорція загалом збереглася.

Коротко пройдемося по датах із початкового варіанту закону 1995 року.

Три дати допетровського періоду: Льодове побоїще (1242), Куликовська битва (1380) та закінчення Смути ополченням Мініна та Пожарського (1612).

Дві дати петровського часу: Полтавська битва (1709) та флотська битва біля мису Гангут (1714).

Дві – катерининського часу: взяття Ізмаїла суворовськими військами (1790), перемога Ушакова біля мису Тендра (1790).

Дві з ХІХ століття – Бородіно (1812), розгром турецької ескадри біля Синопа (1853).

Варто звернути увагу, що остання битва для тих, хто знає історію, виглядає двозначно. Оскільки саме вона вивела з рівноваги західних союзників, що попереджали про небажаність таких дій, і стала прологом ганебної для росії Кримської війни (1853-1856), яка об’єднала проти росії всю Європу. Також варто зазначити, що ще три дати «днів військової слави» росії до ХХ століття безпосередньо стосуються України: Полтава, Ізмаїл, бій між Тендрою та Хаджибеєм (нинішньою Одесою). Тобто, скажімо так: 3,5 дати «російської слави» з 9 стосуються української історії та території! Раніше це не здавалося приводом для занепокоєння. Але тепер зрозуміло, як потужно впливає подібний мілітаристський календар на становлення в росії імперських поглядів щодо України.

Переходимо до ХХ століття. Тут найцікавіше – визначення, дане 23 лютого: «День перемоги Червоної армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918) – День захисників Вітчизни». Це було повторенням старих міфів, оскільки добре відомо, що жодної перемоги того дня не сталося. Але сама офіційна заміна старої назви «День Радянської армії та ВМФ» була неминуча.

(На жаль, український президент Леонід Кучма 1999 року видав указ, яким також запроваджував 23 лютого святкування «Дня захисника Вітчизни». Це було шкідливо для України. Але робилося з тієї ж причини, з якої й єльцинські рішення 1995 року. Вибори-1999 Кучма також вів під гаслом боротьби з комуністичним реваншем – з ураганною критикою більшовицьких злочинів. За умови виходу до другого туру комуніста Петра Симоненка, це гарантувало йому перемогу (що й сталося). А такий указ дозволяв загравати з лівим, прорадянським електоратом).

Інші дати ХХ століття були очікуваними і навіть неминучими: початок контрнаступу під Москвою (1941); Перемога під Сталінградом та Курська битва (1943); зняття блокади Ленінграда (1944) та власне День Перемоги (1945).

ТОЧКОВІ ДОДАВАННЯ ПУТІНА В КАЛЕНДАРНЕ ПОБЄДОБЄСІЄ

До «календарного закону» за путіна було внесено ще 4 зміни, внаслідок чого кількість днів військової слави відчутно зросла – з 15 до 19.

Найпомітніше коригування – це рокіровка, проведена з «листопадовими святами». На 7 листопада встановили абсурдно разючий «день військової слави»: на честь «проведення військового параду на Красній площі в місті москві на ознаменування 24-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції (1941)». Це був дуже спритний прийом: провести над 7 листопада обряд історичного екзорцизму, очистивши його від більшовицьких гріхів за допомогою параду, з якого солдати йшли одразу на фронт. Окрім того, це була ще й потаємна реабілітація Сталіна: адже це саме він так усе добре придумав і провів.

Натомість на 4 листопада встановили нове свято «День народної єдності». Його обґрунтовували також походом ополчення Мініна та Пожарського, закінченням Смути. Однак і тут (як і 7 листопада) з датами подій 1612 це не узгоджувалося. А прив’язувати державний святковий день до дати вшанування Казанської ікони Божої Матері у багатоконфесійній країні було дивно. Тому залишили лише назву свята без пояснень: «4 листопада – День народної єдності».

З давніх подій встановили ще поминання перемоги в Чесменській битві (1770), яка відбувалася в Егейському морі. У такому рішенні містився особливий натяк – росія мілітарно повертається на міжнародну арену, зокрема у Середземне море.

І ще дві дати стосувалися 1940-х років. По-перше, встановлювався «День розгрому радянськими військами німецько-фашистських військ у битві за Кавказ (1943)». Схоже, тут путіну сподобалася перекличка з сучасністю – його власною роллю в упокоренні Кавказу, Чечні. Також було встановлено День закінчення Другої світової війни (1945 рік). Схоже, його основна мета полягала в даті – 3 вересня, а не 2-е, як у всьому світі. Дуже логічне завершення сюжету: якщо всі відзначають закінчення Другої світової війни в Європі 8 травня, то росія (срср) – 9-го. Так і тут.

Але головним було не так кількісне розширення списку «днів слави», як якісне наповнення. Президент путін перевів їх, особливо дати 1941-1945 років, з розряду умовних свят на не просто діючі, а й масштабні. Особливо в ювілейні роки (тобто з кроком у 5 років). Щоб переконатись у цьому, досить згадати нещодавні урочистості на честь 80-річчя Сталінградської битви (2 лютого). Це було помпезно, побєдобєсно, агресивно. І тепер – з відкритим прославленням Сталіна.

«ПАМ’ЯТНІ ДАТИ» РОСІЇ – ТЕЖ, В ОСНОВНОМУ, МІЛІТАРИСТСЬКІ

Корисно розглянути і список «Пам’ятних дат росії», повністю складений і законодавчо затверджений за путіна. З 15 дат, що містяться в ньому, 9 так чи інакше стосуються анексії, військової теми чи силових структур (включаючи МНС). І це вражаюча пропорція, особливо, якщо згадати, що перед ним був власне реєстр «Днів військової слави», що складається з 19 пунктів.

У такому оточенні й безневинні мирні свята набувають відтінку кольору хакі. Скажімо, День космонавтики нагадує про те, що російські ВПС у 2015 році переформатовано на Повітряно-космічні сили.

Кумедно, на кшталт отця Звєздонія (героя сатиричного роману Володимира Войновича «москва. 2042»), перегукується «День Жовтневої революції 1917 року» – з «Днем хрещення Русі». А одразу дві дати, присвячені демократичній процедурі, «День російського парламентаризму» та «День Конституції», виглядають витонченим ґебістським знущанням з демократії, як такої. За цим чітко бачиться усмішка людини, якій «після смерті Махатми Ганді поговорити нема з ким».

Таким чином, путінський календар, акцентовано побєдобєсний, агресивний, силовий, є, з одного боку, адекватним відображенням створеного ним режиму, з іншого – його підпорою. Але важливо пам’ятати, що основи цього було закладено за «демократа» Єльцина.

З наступної подачі ми почнемо розглядати інфраструктуру побєдобєсія, його простір – заходи, атрибути, так би мовити, предмети культу. Почнемо з найголовнішого – георгіївської стрічки, по-дружньому прозваної у нас колорадською.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига