Укрінформ публікує серію матеріалів, які базовані на архівних даних, а також – на світлинах з фотоархіву агентства, створених кількома поколіннями наших співробітників.

Читати частину першу

Читати частину другу

Україна роками продавала зброю по усьому світу, сподіваючись на миролюбність реваншистської Росії, загони територіальної оборони на базі козацтва не з’явилися, коли мали — ще на початку 90-х, а низькі ціни на енергоносії заставили в очах попереднього керівництва держави перспективу ймовірної війни.

Укрінформ, на основі архівних світлин зі своїх фондів, розповідає історію українського обеззброєння.

Торгівля зброєю та вибухи на складах

Суттєвих втрат в озброєннях зазнала Україна й від торгівлі зброєю, адже темпи виробництва нової зброї та боєприпасів, поставки їх у війська катастрофічно відставали від темпів продажу як новітніх зразків озброєння, так й розпродажу радянських запасів. Ця тема настільки ж розлога, наскільки й болюча. Україна була серед лідерів світової торгівлі зброєю. Продаж зброї було припинено тільки з початком повномасштабної українсько-російської війни. Ми пишалися числами, записаними у контрактах та кількістю танків та літаків, проданих за кордон. Нажаль, коли настав час застосувати власну зброю за її прямим призначенням – для захисту батьківщини — її виявилося обмаль. Обмаль до такої межі, що і нам, і нашим союзникам довелося створювати коаліцію «Рамштайн», щоб налагодити постачання в Україну необхідної бойової техніки та боєприпасів, відшукуючи їх, іноді, у зовсім екзотичних країнах, за десятки тисяч кілометрів від наших кордонів.

Україна рейтингу SIPRI через зменшення експорту втратила позиції і наразі посідає 12 місце у світі. У період з 2011 по 2015 роки частка України у світовій торгівлі зброєю становила 2,6%, а у 2016-2020 роки вона склала 0,9%. За даними Державної служби експортного контролю, з 2014 року, тобто вже після анексії Криму та гібридної анексії частини Донеччини та Луганщини, Україна продавала на легальних ринках озброєнь, крім значної кількості стрілецької зброї, ще й танки, бойові броньовані машини, бойові літаки та гелікоптери, переносні  протитанкові керовані снаряди та ракетні комплекси.

Географія постачання зброї охоплювала навіть такі сумнівні, з точки зору демократії та дотримання прав людини, країни як М’янма та Ефіопія. Саудівська Аравія закупила в Україні тисячі одиниць переносних керованих протитанкових керованих снарядів. Такі ж снаряди продавалися і у Білорусь, що входила у єдину союзну державу з Росією. За 2015 рік, вже після Іловайська та Дебальцевого —  було поставлено до Нігерії 12 артилерійських систем великого калібру, у Південний Судан – 5 бойових гелікоптерів, до Індонезії – ракетні установки, в Таїланд – 20 ББМ, до Нігерії, Таїланду і Ефіопії – 20 танків.

Значну кількість боєприпасів було утилізовано згідно низки договорів про скорочення озброєнь. «Загадкові» вибухи на складах зберігання боєприпасів мали не тільки ймовірну кримінально-корупційну складову, але й виразний «рускій слєд», адже занадто вчасно вони відбувалися і дуже добре вписувалися в доктрину начальника Генштабу Росії Гєрасімова про «гібридну війну». У період з 2003 по 2019 рік в Україні зафіксовано 14 випадків пожеж та вибухів на складах, де зберігалися боєприпаси. Є певна сумна символіка у тому, що перша така пожежа сталася у місті Бахмут, на складах 52-ї механізованої бригад, де зберігалося близько трьох тисяч тон артилерійських боєприпасів. А останній передвоєнний випадок стався у Балаклії Харківської області.

Наймасштабними, з точки зору втрат, вважаються вибухи на складах у Новобогданівці Запорізької області, Калинівці на Вінниччині та у Балаклії. Внаслідок вибухів на цих складах було знищено боєприпасів відповідно на 3,752 млрд., 5,9 млрд. та 12,1 млрд. гривень. Ворог системно знищував українські військові запаси протягом десятиліть, намагаючись унеможливити українськи спротив у разі нападу.

 Козацтво, яке не стало територіальною обороною

Побічною, але болючою темою роззброєння України є проблема козацьких об’єднань. Для багатьох сторонніх спостерігачів козацькі формування здаються таким собі антуражем -оздобленням різноманітних фольклорних свят, наочним втіленням зневажливого терміну «шароварщина».  Так сталося тому, що від початку козацькі об’єднання не отримали належної підтримки держави. Сенс козацьких об’єднань полягав у створенні системи, подібної до теперішньої територіальної оборони, з додаванням окремих функцій поліції з підтримання громадського порядку.

Навчені люди зі зброєю, які в разі небезпеки для держави могли б відразу суттєво збільшити склад збройних сил, чудово знайомі з місцевою специфікою, здатні до підходу кадрових армійських частин чинити ефективний спротив ворогу– саме таким бачили майбутнє козацтво його ініціатори. Але їхні пропозиції пилилися у шухлядах архівів міністерств та відомств, козаків використовували лише, щоб дошкулити політичним опонентам, організовуючи вручення гетьманської булави «комусь черговому» за  помірного скупчення  фотокореспондентів. Свою роль зіграли й ревнощі армійського керівництва, мовляв, як ще хтось дозволяє собі ходити з шевронами та роздавати спеціальні звання поза міністерством оборони.

Не маючи підтримки держави хоча б для проведення тренувань та зборів, втративши основний смисл для свого існування, козацькі організації перетворилися або на кадровий резерв для охоронних підприємств, або на масовку під час народних свят та всіляких патріотичних фестивалів. Держава в особі її керівництва тривалий час побоювалася дати зброю до рук свідомих громадян, які були готові у будь-який момент стати на захист своєї землі. Лише з початком створення частин територіальної оборони, а потім із випадками роздачі зброї громадянам просто з машин (як це відбувалося у Києві у перші дні російської навали) почала виправлятися ситуація з усвідомленням того, що держава, країна та населення не мають бути розділеними.

Політичні призначення, газ в обмін на території, зброя як атрибут миру

Ще однією темою, вартою окремого висвітлення, є політичні призначення на відповідальні посади у підприємства оборонної промисловості. Немає нічого дивного або поганого у тому, що кожне нове очільництво  держави приходить певною командою, яка займає керівні позиції в усіх галузях державної влади і управління. Проте відданість лідеру та певним політичним програмам не завжди є достатньою для управління, потрібні фаховість та досвід. Бажання зробити якнайкраще та якнайшвидше іноді входить у конфлікт з доцільністю та тяглістю у тому, що ми називаємо захистом державних інтересів. Саме вони мають превалювати при ухваленні рішень, які впливають на міжнародне становище України, на її взаємодію з партнерами, на протистояння ворогу.

Особиста відданість вищому начальству або пієтет до дружніх або родинних зв’язків грає злі жарти з носіями такої культури взаємин у межах державного управління. Наробки та досягнення попередників не завжди є апріорі поганими, формальна діяльність повинна виключати особисті симпатії або антипатії, а керуватися виключно інтересами справи. Тяглість у політиці, дотримання ухвалених доктрин та директив, відданість договорам та угодам важливіша від щирої посмішки або дружнього потиску руки. Усмішка та потиск можуть бути заздалегідь відпрацьовані з тренерами з когнітивної психології, набагато важливіше дотримуватися позиції, яка обстоює державні інтереси.

Ми можемо лише гадати, чому саме була підписана сумнозвісна Харківська угода – ще один етап у роззброєнні Україні. У 2017 році спливав термін перебування російського Чорноморського флоту у Севастополі. Підпис тодішнього президента Януковича продовжив цей термін до 2042 року, з продовженням до 2047-го. Взамін – дуже тимчасово — здешевлювалося постачання російського газу. Після анексії Криму Росія денонсувала цей договір, а тоді, у 2010 році, отримала можливість мати свій військовий плацдарм на українській землі, фактично безконтрольно наповнювати його військовою технікою та особовим складом.

Уроки економічної та політичної недбалості

Є декілька цілком очевидних висновків, які потрібно зробити з історії роззброєння України. Передусім, давня поговірка «хочеш миру – готуйся до війни» може звучати як завгодно банально, але від того не втрачає свою актуальність.  Сподівання на договори про ненапад, вічну дружбу та братні почуття себе не виправдовують, немає жодного страхового полісу від приходу до влади у суміжній країні політичного керівництва, просякнутого імперськими амбіціями, а то й просто ненавистю до інакшості українців. Вигоди від вільної торгівлі, дешеві енергоносії іноді можуть стати пасткою.

Наочним прикладом слугує теперішня ситуація з експортом української продукції сільського господарства. Наявність зброї, яка може вражати військові цілі на значній дальності, є обов’язковим атрибутом незалежності і запорукою миру. Росія б не наважилася на агресію, коли б знала, що Україна здатна вразити цілі принаймні на відстанях до Волги. Зброя є і має бути не лише в руках армії, але й в усіх громадян, які готові відстоювати український суверенітет.

Маленька армія призводить до великих проблем у взаємодії з потенційно агресивними сусідами. Торгівля зброєю та боєприпасами повинна відбуватися без шкоди для боєздатності ЗСУ. Будь-яка майбутня угода з Росією, допоки Росія існує як державне утворення, не надасть Україні жодних реальних гарантій безпеки. У момент підпису під такою угодою має бути підписана й українська програма підготовки до майбутньої оборонної війни. Єдиними гарантами нашої безпеки є ЗСУ, розвинутий ВПК та запаси озброєнь.

І, звісно, та сама лють, що об’єднала нас з першими вибухами 24 лютого 2022 року.

Дмитро Редько, Київ