Останній день російської весни для Шебекіно: дайджест пропаганди за 31 травня 2023 року
Панічна атака в Росії перед українським контрнаступом вже вибухає в етерах, на дорогах та в урядових рішеннях.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи пропаганди за 31 травня.
- У Москві вже пропонують бомбити росіян
- Символічний підрив на перехресті «Трьох сестер»
- Як Великий договір перетворився на велику війну
- За снарядним голодом в Росії настав патронний
У Москві вже пропонують бомбити росіян
Депутат Держдуми РФ, генерал-лейтенант Гурульов 31 травня в етері пропагандиста Соловйова запропонував бомбити з повітря російське місто Шебекіно. Мовляв, тому що події там відволікають від бойових дій в Україні.
«Треба точково душити і довбати Шебекіно плануючими бомбами, авіація розбереться», – заявив він.
НАСПРАВДІ, те, що прихильники «солов’їних співів» вже давно перетворилися у гурток маргіналів, – відомо вже давно і в самій Росії.
Але те, що запропонував депутат Держдуми (який мав би хоча б за статусом видавати з себе «народного захисника»), пролунало сенсаційно навіть для завзятих «Z-патріотів».
Хоча, якщо прибрати в бік емоції, то генерал-депутат сказав правду. Російська військова наука з усіма її військовими академіями (імені Фрунзе та Генштабу, які, наприклад, закінчив Гурульов) нічого іншого так і не вигадала, крім як авіацією та далекобійною артилерією стирати міста з лиця землі.
Так було у 2000-му в російському Грозному. Так було у 2016-му з сирійським Алеппо, потім з українськими Маріуполем і Бахмутом. І ось тепер кільце замкнулося – на російському Шебекіно.
Фактично, гурульовська пропозиція вчергове доводить ідеологічно-цинічне: Москві байдуже на решту Росії. І як випливає з розпачливого спітчу Соловйова після атаки дронів по елітним підмосковним поселенням, ця байдужість взаємна.
Чи стане 31 травня останнім днем російської весни для майже 40-тисячного Шебекіно (назву якого у Москві й вимовити правильно не можуть), покаже час і «таланти» путінських генералів, які подібними заявами вчергове підтверджують власний повний провал «бєлгородської оборонної операції».
Символічний підрив на перехресті «Трьох сестер»
З тієї ж низки наочних ознак панічної атаки перед українським контрнаступом – підрив дороги на стику кордонів України, Білорусі та РФ.
Дорогу до пам’ятника «Три сестри», який колись був символом дружби трьох народів, назвали «танконебезпечним маршрутом, який могли використати українці для нападу на російську територію».
НАСПРАВДІ, цей вибух, як дотепно зауважили у ДПСУ, яскраво ілюструє переможний маршрут окупантів від «Київ за три дні» до «Підриваємо дороги, щоб нас не захопили».
«Але Україна не агресор. Наша держава виключно обороняється і Брянськ нам не треба. Однак нам потрібне падіння центру ухвалення рішення, де було прийнято розв’язати війну проти України, тож нехай краще підірвуть його», — заявив представник ДПСУ Демченко.
У цих істеричних вибухах та пропозиціях бомбити Шебекіно лежить і відповідь про причину російської поразки, що стрімко наближається. Вона у самих росіянах, яким пропаганда створила образ ні на що не здатних українців, які за першої нагоди зрадять «київському режиму» і покірно впадуть в обійми «великої Росії».
Так, легендарний свого часу прогноз Маргарити Симоньян: «У гарячій війні ми Україну переможемо за два дні! Чого її перемагати, господи? Це ж Україна!» тепер перетворився на пояснення «всім керує НАТО, бо ж не можуть самі українці так воювати».
І саме продовження зневажливого ставлення до українців (наприклад, регулярними тезами про «президента-коміка») і стало головною дорогою до російської поразки. І жодний підрив на перехресті, де стоять «Три сестри», це не зупинить.
Як Великий договір перетворився на велику війну
Дуже символічно, що відбулося це на 26 річницю підписання «Великого договору» між Україною та Росією, або як він офіційно називався: Договору про дружбу, співробітництво і партнерство.
31 травня 1997 року його підписали тодішні президенти РФ Борис Єльцин та України Леонід Кучма.
Про те, що цей договір вже тоді розглядався Москвою як проміжний етап на шляху поглинання України, каже відомий публіцист Віталій Портніков.
«Коли Кучма переміг на виборах, у Москві у шовіністичній газеті «Завтра» (головним редактором якої й досі залишається пропагандист Проханов. Ред.), на першій шпальті з’являється портрет Кучми поруч з портретом нового (тоді) білоруського президента Олександра Лукашенка і велика назва статті: «Наші». У Москві були впевнені, що до влади за підтримки Кремля приходять люди, які забезпечать поглинання Києва та Мінська. Вже тоді (а минуло лише 3 роки з проголошення української незалежності), росіяни сприймали її як тимчасову».
1 квітня 2019 року Київ припинив дію Договору. Тоді у Кремлі, реагуючи на це, заявили, що «двосторонні відносини України та Росії вже перебувають у ситуації, яку буде важко чимось зіпсувати, але навіть в умовах цієї глибокої кризи було б нерозумно робити кроки, які завдадуть додаткової шкоди народам двох країн».
Що ж тоді була за «глибока криза»? Ось про що у 1997-му домовилися обидві країни:
Скоротити кількість збройних сил і озброєнь.
НАСПРАВДІ, у 2014-му, на початку окупації Криму та агресії на Донбасі, в армії РФ офіційно служили близько 800 тисяч військових. Україна, починаючи з 1993-го за 10 років скоротила чисельність своєї армії: з 455 до 163 тисяч. Після 2014 року країна почала нарощувала оборонний потенціал.
Гарантувати громадянам іншої країни права і свободи на тих же підставах і в такому ж обсязі, що й власним громадянам.
НАСПРАВДІ, Росія заарештувала і незаконно утримувала у місцях позбавлення волі багатьох українських громадян. Серед них 24 українські в’язні, яких правозахисники у 2018 році визнають політичними. 25 листопада того року російські силовики поблизу Керченської протоки відкрили вогонь по трьох українських кораблях, які намагалися пройти з Чорного в Азовське море, силою захопили їх, а також узяли в полон 24 моряків.
Забезпечувати захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території і створювати умови для заохочення цієї самобутності.
НАСПРАВДІ: за час окупації Криму кількість україномовних класів на півострові зменшилася у 30 разів. А на окупованій частині Донбасу на українську мову і літературу відвели одну годину на тиждень або на 2 тижні.
Поважати територіальну цілісність одне одного і непорушність кордонів.
НАСПРАВДІ: 20 лютого 2014 року Росія розпочала окупацію Криму і 18 березня, після так званого «референдуму», незаконно анексувала півострів, а з наступного місяця почалася гібридна окупація частини Донбасу.
І це ще не рахуючи газові, продовольчі та решту «воєн» проти України, поразка Росії в яких наближала велику війну. В якій Москва також програє.
За снарядним голодом в Росії настав патронний
Свідченням цього стала інформаційна бомба, яку 31 травня підірвав Уряд РФ, заборонивши до кінця року вивозити з Росії патрони та гільзи.
НАСПРАВДІ, це вже офіційний сигнал про те, що Росія «попливла». До тривалої війни ані російська армія, ані ВПК РФ не були готові. Насамперед, структурно.
Так, різноманітні гурульови у різноманітних соловйових ще погрожують ось-ось розгорнути потужності та наситити війська чим завгодно. Але потужностей немає.
Для звичайного росіянина усе це виглядає наступним чином: ще напередодні дрони атакували Москву, а тепер Уряд повідомляє про те, що в Росії закінчуються патрони.
До цього Пригожин (і не тільки) волав про снарядний голод. Старі танки знімаються з довготривалого збереження, ракети закінчуються, безпілотники купуються в Ірані, про засоби ППО (на тлі останніх московських подій) взагалі нема чого говорити, а про нестачу вояків краще за все свідчить масштабна гібридна мобілізаційна кампанія.
І все це на хвилиночку – в активній фазі «телевізійної війни з НАТО».
За таких умов навіть цікаво було б подивитися, якби НАТО дійсно повоювало з Росією. Хоч би трішки. На більше у неї просто патронів не вистачить.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
