У попередній публікації фрагментів з книги Олега Кудріна ми коротко розглянули історію ідеї «русского мира» та термінів, якими він позначався в різний час, – від Герценського «русицизму» до «великодержавного російського шовінізму».

Тепер настав час розглянути трансформацію цієї ідеї та відповідного їй терміну у радянський та пострадянський періоди.

СРСР 1920-Х РОКІВ: «ІМПЕРІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРІВНЮВАННЯ»

Відбитися від імперського центру, захопленого більшовиками, вдалося небагатьом. Здебільшого радянська влада зуміла відновити єдиний контроль над дореволюційними територіями. Ці країни, землі – Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, інші – були фактично завойовані наново. А отже – і на нових умовах порівняно з тими, які вони мали у дореволюційній росії.

Місцевим прихильникам на перших порах, до накопичення Центром більшої сили, як економічної, так і військової, більшовики мали віддавати борги. Тому в 1920-ті роки в СРСР реально велася боротьба з великодержавним російським шовінізмом та існувала своєрідна «Імперія національного вирівнювання» (так переклали в Україні першу частину назви книги гарвардського професора Террі Мартіна «The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the 1923-1939», не дослівно, але добре – за смислом та змістом). У ній більшовики поєднували жорсткі методи управління, придушення з можливістю розвитку національних культур (нехай і в чітко прописаних ідеологічних рамках).

Однак згортання цієї політики почалося вже у 1930-х роках – паралельно зі збільшенням репресивної складової, анулюванням НЕПу та повним одержавленням економіки. Одночасно у більшовицьку ідеологію почали вписувати пом’якшений варіант російського націоналізму. У цій версії прирощення, тобто завоювання земель російської імперії оголошувалося історично прогресивним і добротворчим для захоплених околиць. Що було явною ревізією праць основоположників – Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Вони, відштовхуючись від політики росії, як жандарма Європи, вважали її виключно реакційною силою.

КОЛИ «М’ЯКОГО» РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ СТАЛО ВЖЕ МАЛО

Зрозуміло, що за часів жорсткої диктатури Сталіна, обговорення чи неприйняття затвердженої концепції було неможливе. Але після його смерті й особливо після викриття «культу особистості» беззаперечність централізованого єдиного погляду поступово розмивалася. Відповідно у 1960-1970 роках у СРСР почала формуватися так звана «русская партия». М’який варіант російського націоналізму, який домінував у ВКП(б)-КПРС раніше, здавався їй недостатнім. І це було по суті поверненням до агресивних позицій пізнього слов’янофільства.

Позначення «русская партия» є умовним, оскільки люди та групи, які дотримувалися таких поглядів, не мали чіткого організаційного оформлення. У найзагальніших рисах можна назвати два крила «русской партии» (синонімічно їй – патріоти, «почвенники», прибічники «русской идеи», ідеї «русского мира»). Перше крило – офіційне, представлене у тому числі у радянській еліті – партійній, силовій (включаючи спецслужбістську), інтелектуальній, творчій. Його представники демонстрували лояльність владі та формулювали свої погляди більш-менш акуратно, з огляду на панівну «марксистсько-ленінську» ідеологію. Друге крило – нелегальне, дисидентське. Його представники у формулюваннях себе не стримували, зокрема й у критиці влади.

За такої широти охоплення та відсутності організаційного оформлення розкид поглядів усередині «русской идеи» часів пізнього Радянського Союзу був дуже великим – від цивілізованого російського націоналізму до крайнього, з акцентованим шовінізмом, ксенофобією, включаючи агресивний антисемітизм. Важливо відзначити, що при цьому відбувалася баналізація найрадикальнішої риторики, звикання до неї всіх прихильників «почвеннических» поглядів. Не кажучи вже про те, що вона була для них більш привабливою, як часто відбувається з радикалізмом, який пропонує різкі, швидкі і зрозумілі рішення, «без химер».

РАДЯНСЬКІ СУПЕРЕЧКИ «ЛІБЕРАЛІВ» З «ПАТРІОТАМИ»

Опонентами консерваторів «русской партии» були радянські, російські ліберали – прихильники так званої хрущовської відлиги («оттепели»). Вони ж – «шістдесятники», оскільки розквіт творчої діяльності лідерів громадської думки цієї групи припав на 1960-ті роки, особливо на першу половину. Але й після усунення Хрущова від влади 1964 року група Брежнєва-Косигіна якийсь час зберігала елементи «радянського лібералізму». Вони різко скоротилися після придушення у Чехословаччині «соціалізму з людським обличчям» 1968-го. Відлига закінчилася переходом Брежнєва на позиції акуратного, неявного неосталінізму.

Але «оттепельщики»-шістдесятники, вони ж «ліберали», залишилися. У них теж можна було виділити два крила: офіційне, яке говорило і працювало з огляду на владу, офіційну ідеологію, і більш сміливе – дисидентське.

У грудні 1977 року у московському Центральному будинку літератора (ЦДЛ) відбулася вибухова дискусія між представниками двох названих груп під назвою «Класика і ми». Після неї стався різкий розкол на патріотів-націоналістів та лібералів-«оттепельщиков». Після цього полеміка між ними стала значно жорсткішою, що особливо яскраво виявилося трохи пізніше, у наступному десятилітті, під час перебудови і гласності.

У цій суперечці також бачили відображення дискусій ХІХ століття між слов’янофілами та західниками. У цьому порівнянні, у такій історичній паралелі, досить тривіальній, можна знайти глибокий зміст, на який раніше, до становлення путінського режиму, уваги не звертали. Адже і західники, і слов’янофіли були підданими Імперії, не просто лояльними, а відданими їй. І, скажімо, той самий Олександр Іванович Герцен, який підтримував боротьбу поляків за волю, під час і після придушення польсько-литовського повстання 1863 року став маргіналом серед російських західників. Століття з гаком по тому, пропорція все ж таки змінилася – і готових підтримувати виступи народів проти імперського центру, умовно кажучи, «проукраїнських Герценів XXI століття» побільшало. Але ненабагато, системного «перевертання айсберга» не відбулося.

Відповідно, і серед радянських/російських лібералів нормальним було «патріотичне» підхоплення імперської ноші. Показово, наприклад, що після придушення путчу 1991 року і розпаду СРСР єльцинська Москва не сприяла відновленню територіальної цілісності Молдови та Грузії, але продовжувала підтримувати сепаратистів Придністров’я та Абхазії. Не кажучи вже про спробу захопити Крим ще у 1993-1994 рр.

ПОПУЛЯРНИЙ ЛІБЕРАЛ СОБЧАК – ФУНДАТОР НОВОГО ІМПЕРСТВА

В Україні із цього приводу люблять згадувати давню, банальну приказку, мовляв, «російський ліберал (або демократ) закінчується там, де починається Україна». Не завжди, але часто – це справді так. І ось приклад, який має прямий вихід на сучасність.

Початок 1992 року, пройшло більше місяця після проведення референдуму про незалежність України (01.12.1991). На ньому всі регіони країни, включаючи Крим та Севастополь, висловилися «за». Україна будує свою державність, починає відбудовувати механізми захисту незалежності, включаючи армію, флот, МВС, спецслужбу.

8 січня 1992 року в ефірі РТР (який пізніше став телеканалом «росія») у програмі «Без ретуші» на запитання журналістів відповідає популярний російський ліберал, законник, демократичний мер тоді ще Ленінграда Анатолій Собчак. (У кулуарах на той час подейкували, що в майбутньому добре б йому, а не простоватому, недостатньо інтелектуальному партійцю Єльцину стати президентом росії. Борис Миколайович знав про ці шепітки і ставився до Собчака ревниво).

І що ми тоді почули від світоча російського лібералізму? Собчак назвав приналежність Криму Україні «безглуздістю» і запропонував урізати кордони України до тих, які були при створенні СРСР у 1922 році, а то й за часів Переяславської ради 1654-го.

Тож чи треба дивуватися з того, що коли колишні співробітники собчаківської мерії, очолювані путіним, захопили владу в росії, подібні аргументи стали основою державної політики і приводом для початку великої війни з Україною. Готуючись до неї, превентивно обґрунтовуючи її, у липні 2021 року Путін випустив статтю «Про історичну єдність росіян та українців». І в ній аргументував територіальні претензії до України, зокрема й посиланням на той самий виступ Собчака 1992 року.

РОСІЙСЬКА ПЕРЕМОГА «ЛІБЕРАЛІВ» І ПОРАЗКА ЛІБЕРАЛІЗМУ

Але повернемось до Єльцина. Восени 1993 року Борис Миколайович жорстко розв’язав протистояння з консервативною Верховною Радою росії. У таборі його противників у ході збройної ескалації конфлікту велику силу набрали якраз червоно-коричневі сили, аж до відвертих фашистів.

Що ж після цього? Демократія перемогла? Ну, як сказати… У грудні 1993-го на виборах до першої пострадянської Держдуми за партійними списками виграла Ліберально-демократична партія Жириновського, безмежні популісти з фашистською риторикою – 22,9%.

Для цього самого «господина Ж.» (як сатирично називали його ліберальні публіцисти) захоплення влади, персоналістська диктатура не були реально досяжною метою. ЛДПР стала його сімейним бізнесом, він приторговував місцями до парламенту, збирав на популізмі голоси незадоволених і вигідно продавав їх владі. Водночас Жириновський зіграв визначну роль у фашизації політичного життя росії. Він ставив нові її стандарти: агресивний сексизм – це добре, ксенофобія – чудово, шовінізм – просто прекрасно! Після нього не було ніякої гидоти, яку не можна було б сказати публічно, зокрема, у стінах російського парламенту.

«Русско-идейная» «русская партия» з її передовим червоно-коричневим загоном, начебто б розгромлена восени 1993 року, просто розлупилася на багато частин і зажила окремим життям у багатьох політичних сил країни, у кожному разі підлаштовуючись під умови.

А рік по тому, 1994-го, начебто, ліберальний єльцинський уряд сам почав велику війну. І була вона цілком «патріотичною», імперською. Щоправда, тоді ще не з Україною, але з Чечнею, яка на той час проголосила себе Республікою Ічкерія. Там і тоді, в армії, що обороняється, з’явилося популярне нині і в Україні слово зниженої лексики – «русня», як віддзеркалення топоніму та етноніму «чечня», який не був самоназвою.

СЛОВА ДУДАЄВА ПРО «РУСИЗМ», ЯКІ СТАЛИ ПРОРОЧИМИ

У 1994-1995 роках лідер Ічкерії, що захищалася, Джохар Дудаєв дав кілька інтерв’ю зарубіжним журналістам, в яких використовував інше слово, більше схоже на герценське визначення, – «русизм». (Якщо в «рашизмі» обігрується співзвуччя з фашизмом у сенсі «російського фашизму», то тут інший приклад переосмисленого співзвуччя – «русизм» як «русский расизм»). Тоді слова чеченського лідера не сприйняли достатньо серйозно, аналітично, в тому числі і в Україні, вважаючи їх більшою мірою мотивованими військовою пропагандою. Але зараз, після Другої Чеченської війни, Сирійської кампанії та після повномасштабного вторгнення в Україну, ці слова звучать і сприймаються зовсім інакше – передбачення, яке ґрунтується на власному досвіді. (Нехай і з часткою гіперболи, що природно для лідера народу та головнокомандувача армії, яка обороняються від агресії).

«Звичайний русизм. Страшніше фашизму, нацизму, расизму, всіх людиноненависницьких ідеологій. Введений у вищий ранг державної політики росії. Русизм страшніший за фашизм <…> А тепер, коли русизм знищує цілі народи, змітає з лиця землі, причому, вибираючи найбезпораднішу жертву <…> [йде] на повне фізичне знищення і реалістичне залякування світу: “Ось які ми сильні, потужні, що ми можемо, які підступні, злі, хижі». 

«Лікувати (від русизму, — ред.) потрібно всьому світу, як лікували фашизм <…> Коли побачили небезпеку фашизму, і поширення його, весь цивілізований світ припинив. Тепер – русизм. Все людство має боротися з русизмом <…> І в росії ще є кнопочка, якій зараз загрожують світу, з чорною валізою. Невдовзі час, коли буде запущена ця кнопка (якщо людство не вилікує росію, русизм). І не обов’язково в Чечні – і в Україні, і в Європі насамперед. Там, де слабше, де немає відповіді. Ось туди і піде – спрацьовує чорний ящик із чорною кнопкою. Спрацює, якщо не припинити».

Це все сказано у 1994-1995 роках на Кавказі – українським та естонським журналістам. Але як актуально і впізнавано зараз – 2022-го в Україні…

І в ті ж часи з’явилися слова «нашизм», «рашизм». Тоді ще не такі поширені та не настільки загрозливі.

(далі буде)

Олег Кудрін, Рига