У всі віки війна була продовженням політики. Але в «новий час» почалися і в «новітній історії» продовжилися спроби утвердження «системи міжнародних відносин», тобто їх упорядкування та введення в рамки якихось норм, аби запобігти виникненню конфліктів. Вестфальська система (яка заклала принцип суверенітету) – з XVII століття; Віденська система («Концерт Європи») – ХІХ століття; час Ліги націй – 20-30 роки ХХ століття; все ще актуальний час ООН…

Але, на жаль, у всі періоди актуальним залишалося і право сили. І для її застосування завжди було обґрунтування – «право на агресію».

ЩО ВВАЖАТИ ПОЧАТКОМ РІЗНИХ ДЕРЖАВ. ЧИ ЦЕ ВАЖЛИВО?

Ідеї русицизму-рашизму складалися в XIX столітті як архаїчне милування давниною, яку бажано повернути до життя; і в цій позиції все більше наростав елемент нетерпимості, агресивності. Тим часом, ХІХ століття було часом енергійного поділу світу, коли імперії вчилися одна в одної багато в чому, в тому числі й в обґрунтуванні загарбницької зовнішньої політики. При цьому російське «право на агресію» було, мабуть, найбільш лицемірним, оскільки містило у собі месіанськи витлумачену спадщину «Святої Русі».

Сьогодні аргументація путіна, кремля, роспропу в цілому, в ході агресії, що розгортається проти України, виявляється напрочуд архаїчною, тісно прив’язаною до історії. (Сучасне й істинно новаторське в історії міжнародних відносин у ній лише одне – ядерний шантаж). Це ті самі аргументи, що традиційно висуваються державою під керівництвом москви-Петербурга-москви протягом 650 років.

При цьому поняття «держави» і відповідно її історії виявляється не таким простим, як здається. І не тільки тому, що є різні гуманітарні підходи до його розуміння, а через нечіткі хронологічні точки відліку, розпливчасте розуміння – що вважати початком тієї чи іншої держави? Наприклад, легко з історією США. Війна за незалежність (1775-1783), Декларація незалежності (1776). Решта – передісторія чи передпередісторія різного ступеня давнини.

А ось що, яку дату, чи хоча б який період вважати початком в історії таких сучасних держав, як Франція, Іспанія, Британія, Австрія, etc.? Не кажучи вже про Італію, Німеччину, котрі заново сформувалися після низки воєн лише в XIX столітті. Тут уже можна сперечатися. Але безперечним буде те, що в цьому випадку суперечки істориків і прийняття тієї чи іншої дати не стане приводом для війни. Тому що це, даруйте, нормальні, пристойні держави, які поважають міжнародне право. І загалом – перехворіли на імперські комплекси.

РОСІЯ: «СКЛАДАННЯ – ОСВОЄННЯ – ПРОСУВАННЯ». І БЕЗ ЗАГАРБАНЬ!

Ситуація з росією, путіним – зовсім інша. Оскільки вони, проставляючи час заснування своєї держави, державності так, як їм правильно-вигідно, роблять це однією з найважливіших підстав своїх агресивних планів. Насамперед – щодо України. Такий підхід ріднить путіна з Муссоліні та Гітлером. Перший виправдовував свою експансіоністську «римську традицію» величиною та величчю Римської імперії. Другий при створенні «тисячолітнього третього рейху» апелював до першого рейху та стародавньої Германії.

«Тисячолітня росія» виділяється і в порівнянні з ними – особливим фірмовим лицемірством. Завітаємо на сайт Президентської бібліотеки ім. Б.М. Єльцина в базовий розділ (зветься тут «колекцією») «Територія росії». І ось яку бачимо внутрішню рубрикацію: Формування території росії. Освоєння земель», «Складання Європейської території», «Освоєння Сибіру», «Освоєння Далекого Сходу та Аляски», «Просування в Північне Причорномор’я та на Кавказ», «Просування в Середню Азію»… Яка чудова тріада: «складання – освоєння – просування». Але жодним чином не «завоювання»!

З такою термінологією стає зрозумілішою логіка російської верхівки, включаючи патріарха Кирила: мовляв, росія ніколи не вела завойовницьких воєн, вона лише оборонялася. Ну так – утримувала щось після попередніх «складання», «освоєння» і «просування».

КОСТОМАРОВ ПРО ТЕ, ЯК МОСКВА ЗАМІНИЛА ХАНСЬКУ СТАВКУ

Отже, почнемо з початку. Перше, кореневе обґрунтування агресивної політики москви, московії, пізніше росії – спадщина Русі та династії Рюриковичів.

Під час татаро-монгольського ярма на далекому північному сході Русі, який спочатку і Руссю не вважався, а називався Заліссям, зійшла зірка молодого міста – москви, котра тільки-но з’явилася та нещодавно стала центром удільного князівства. А в ці часи, період Золотої Орди, змінилися основи легітимності правління в тій частині Русі, що залишилася під монголами. Збереження та посилення князівської влади тепер залежало не тільки і не стільки від сили зібраної дружини, від настроїв міського віча, як було на Русі, а від ярлика на князювання, виданого верховним східним правителем. Князі московські виявилися кращими в умінні добиватися довіри Орди, отримувати право утихомирювати інших і збирати з них данину. Таким чином, була переформатована сама колишня система правління, влади. Раніше було узгодження інтересів кількох сторін, у тому числі з використанням військової сили, внаслідок чого князь/конунг на чолі дружини займав княжий стіл у якомусь граді. А починаючи зі сходження москви, це була сувора єдиноначальність у дусі ординського правління, коли «государю в єго государствє» належить усе.

Видатний історик ХІХ століття, українець за походженням Микола Костомаров був одним із учасників Кирило-Мефодіївського братства, через це пізнав ув’язнення та заслання. Мабуть, це позначилося на його поглядах і на суті важливої книги – «Початок єдинодержавства в Стародавній Русі» (1870). Костомаров розкритикував уявлення, котрі панують серед російських істориків, ніби самодержавство – споконвічний принцип, який іде з давньої Русі, і татаро-монгольське завоювання тут ні до чого. Він пояснив, що насправді – все навпаки, і так коротко виклав «великий переворот російської історії», який відбувся:

«Період поневолення Русі під владою монголів розбивається на дві половини: у першій утворюються з колишніх земель князівські володіння – ряд князів і государів з найстарішим князем на чолі їх, у безумовній залежності від верховного государя – татарського хана, справжнього власника російської землі; у другій половині – посилюється влада найстаршого князя, а влада хана слабшає, і, нарешті, найстарший князь замінює собою хана з його атрибутами верховного государя і власника російської землі».

(Потрібно лише уточнити, що під «найстаршим князем» мається на увазі головний, і саме в цьому сенсі «старший» серед інших правителів).

Цей короткий опис добре розкриває лукавство традиційного імперського визначення «збирання російських земель москвою». Ні, у XIV-XVI століттях московські князі не «збирали російські землі», наче гриби чи ягоди, а заново їх підкорювали, завойовували. Що найголовніше – на зовсім інших засадах влади. Тому цілком природно, що найжорстокішим, найбільш руйнівним, воістину нищівним стало завоювання москвою республіканського Новгорода. Адже саме він був найважливішим із давніх міст північної Русі, найдемократичнішим і за історичним значенням пропорційним великокняжому Києву. Новій ханській столиці, москві, було важливо знищити спогади й саму думку про можливість іншого способу правління – вічового.

«ЗМІЙ ТУГАРИН» ТОЛСТОГО – ДОТЕПНЕ ПЕРЕДУВАННЯ КОСТОМАРОВУ

Точка зору, подібна до костомаровської, в росії XIX століття була не дуже популярною, та все ж мала ходіння. Тому корисно ознайомитись із її сильним художнім втіленням.

Російський письменник Олексій Костянтинович Толстой (1817-1875), правнук останнього гетьмана України Кирила Розумовського, 1867 року написав билину-баладу «Змій Тугарин», яка, по суті, передувала костомаровській праці. Сюжет її такий – київський князь Володимир на бенкеті попросив заспівати. Співаком виявився Змій Тугарин, який і розкрив бенкетуючим їхнє сумне майбутнє.

«Певец продолжает: «И время придет, / Уступит наш хан христианам, / И снова подымется русский народ, / И землю единый из вас соберет, / Но сам же над ней станет ханом. / И в тереме будет сидеть он своем, / Подобен кумиру средь храма, / И будет он спины вам бить батожьем, / А вы ему стукать да стукать челом — / Ой срама, ой горького срама!».

Співака по черзі переривають богатирі Ілля Муромець, Олешко Попович. Щоправда, до певного часу це не зупиняє викладу гидкого сюжету:

«Но тот продолжает, осклабивши пасть: / «Обычай вы наш переймете, / На честь вы поруху научитесь класть, / И вот, наглотавшись татарщины всласть, / Вы Русью ее назовете! / И с честной поссоритесь вы стариной, / И, предкам великим на сором, / Не слушая голоса крови родной, / Вы скажете: „Станем к варягам спиной, / Лицом повернемся к обдорам!”» (Обдор – північно-західна околиця Західного Сибіру).

Тільки після таких слів Добриня Микитич розлютився і послав стрілу в співака. Але на те той і був Змієм, що обернувся на земноводного гада і кинувся у Дніпро, яким поплив. У фіналі Володимир підіймає чашу, щоб спростувати все напророчене та проголосити здравицю: «За древнее русское вече! / За вольный, за честный славянский народ». Але читач знає, що все наспіване непроханим гостем виявиться правдою. Від цього патетика поета стає одним із елементів гіркої сатири.

Билина-балада, а по суті – сатирична поема Толстого настільки прозора, що особливих пояснень не потребує. Але все ж таки корисно дізнатися деякі акценти – з приватних листів Олексія Костянтиновича:

«Мета моя була <…> заявити нашу спільність на той час (домосковської Русі, – ред.) з рештою Європи, на зло московським русопєтам, які обрали найпідліший з наших періодів, період московський представляти російський дух і російський елемент. «И вот, наглотавшись татарщины всласть, / Вы Русью ее назовете!». (Лист М.М. Стасюлевичу від 10.03.1869).

«Мною опановує злість і лють, коли я порівнюю міську та княжу росію (тобто Новгородську і Київську Русь, – ред.) з московською, новгородські та київські звичаї з московськими, і я не розумію, як може Аксаков (один із лідерів слов’янофілів, – ред.) дивитися на зіпсовану отатарщену москву, як на представника давньої Русі. Не в москві треба шукати росію (тоді синонімічну Русі, – ред.), а в Новгороді та в Києві». (Лист Н.А.Чаєву від 05.11.1870).

(До речі слід зауважити, що слова «татарщина», «отатарщена» тут не зовсім коректні, не треба сприймати їх строго етнічно. У нинішньому розумінні – це синонім ординства загалом).

МАРКС ПРО «КРИВАВЕ БОЛОТО МОНГОЛЬСЬКОГО РАБСТВА» І МОСКВУ

Така думка на походження того, що в XIX столітті стало росією, за її межами була більш поширеною. Ось робота обдарованого журналіста та публіциста Карла Маркса «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» (1856-1857). В Україні її треба читати та перечитувати (при всій огиді до більшовицьких наслідків поширення в нашій країні марксизму).

«Колискою московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів. А сучасна росія є не що інше, як преображена московія».

І трохи далі там же (вибачте за довгу цитату):

«Між політикою Івана III та політикою сучасної росії існує не подібність, а тотожність – це доведе проста заміна імен та дат. Іван III, своєю чергою, лише удосконалив традиційну політику московії, заповідану йому Іваном I Калитою. Іван Калита, раб монголів, досяг величі, маючи в руках силу найбільшого свого ворога – татар, яку він використовував проти дрібніших своїх ворогів – руських князів. Він міг використати силу татар лише під вигаданими приводами. Вимушений приховувати від своїх панів силу, яку насправді накопичив, він разом з тим мав засліплювати своїх побратимів-рабів владою, якої не мав. Щоб вирішити цю проблему, він повинен був перетворити на систему всі хитрощі найнижчого рабства і застосовувати цю систему з терплячою завзятістю раба. Відкрита сила сама могла входити до системи інтриг, підкупу та прихованих узурпацій лише як інтрига. Він не міг ударити, не давши попередньо отрути. Ціль у нього була одна, а шляхи її досягнення численні».

Вражає… Коли Маркс пише про «політику сучасної росії», то здається, що це не про 1850-ті, а про 2000-ні, аж до згадки про отрути, які використовуються і нинішніми правителями кремля, шанувальниками «Новічка» та полонію. У цьому сенсі описувана автором скритність методів Калити, як «раба монголів» дивним чином римується зі спецслужбістською скритністю путіна з поплічниками (тільки-но всі – вже китайська прислуга). Ну й ще одна цитата:

«Підіб’ємо підсумок. Московія була вихована і виросла в жахливій та мерзенній школі монгольського рабства. Вона посилилася лише завдяки тому, що стала virtuoso у мистецтві рабства. Навіть після свого звільнення московія продовжувала відігравати свою традиційну роль раба, який став паном. Згодом Петро Великий поєднував політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингісхан заповів здійснити свій план завоювання світу».

Ну, це ми з Марксом уже забігли наперед, описуючи політику Петра та спадщину Чингісхана. (Про це поговоримо пізніше, у наступних подачах).

«ЗАПРОШЕННЯ РЮРИКА НА КНЯЗЮВАННЯ» ЯК ОСНОВА ІМПЕРСТВА

А поки що повернемося до міркувань про те, від якого часу правильніше, точніше відраховувати початок держави, державності росії. Якщо не ховатися за хитрими формулюваннями про «збирання / складання російських земель», то здається природним – з появи москви (1147), з того, як у ній встановився «княжий стіл» зі своїм Рюриковичем, котрий постійно знаходився тут (1263). І далі – з усіма етапами піднесення москви, завоювання нею нових територій. У такому разі можна системно простежити витоки традицій і характеристик, їхню безперервну спадкоємність. У цієї держави також буде і не менш очевидна передісторія: Велике князівство Володимирське, до того – Суздальське князівство, Ростовська земля, як колонізовані околиці власне Русі.

Але ні, москва, росія ведуть виток – від самої Русі, від легендарного покликання Рюрика на князювання. І зокрема – від Києва з його великокняжим статусом. (Незважаючи на те, що порядкове рахування монарших імен велося саме від московських князів, без урахування київських. Так Олександр (Романов) правив як Олександр I, попри те, що до нього був Олександр Невський, який мав і титули князя Київського, Новгородського, Володимирського, але не Московського!).

З урахуванням агресивної специфіки кремля, що й у XXI столітті збереглася у всій красі, це перестає бути науковим питанням чи суто символічним жестом. А стає обґрунтуванням для агресії, приводом чи навіть причиною для неї.

Точкою відліку російської, тобто московської/петербурзької державності називається 862 рік, коли нібито відбулося літописне запрошення на князювання Рюрика. Традицію цю бюрократично закріпили ще у ХІХ столітті. У 1852 році, на 990-річчя напівміфічної дати Микола I видав найвищий указ, відповідно до якого 862-й рік отримав офіційний статус «початкової події російської державності». Указ було прийнято до виконання Міністерством народної освіти, після чого росіяни почали з дитинства засвоювати саме таку версію утворення росії.

У 1862 році, вже за Олександра II в колись розореному, пограбованому, зґвалтованому москвою республіканському Новгороді, відтепер званому «колискою держави російської» було встановлено пам’ятник «Тисячоліттю росії». Він багато в чому символічний. Можна розгледіти в ньому і такий сенс – величезна кругла держава (як символ абсолютної влади московського самодержця) придавила, прибила до землі традиційний новгородський вічовий дзвін. (Деякі історики, етнографи вважають, що якби не жорстокі руйнування та переселення, влаштовані москвою, новгородці могли б скласти ядро четвертої великої східнослов’янської національності. Просто подивіться на карту Східної Європи. На сході – Залісся, з його ядром-трикутником Ростов-Володимир-москва. А на заході, з півдня на північ, вздовж «шляху із варягів у греки» і пропорційно території: українці, білоруси та… новгородці-псковитяни).

ПУТІНСЬКА ПРОМОВА В НОВГОРОДІ – НА ПІДТРИМКУ АГРЕСІЇ

За більшовиків історичний міф про «тисячолітню росію» був якийсь час не популярний (хоча й роботи Маркса, що так переконливо розвінчували його, урізалися, як не цілком об’єктивні). Але потім він повернувся на своє місце. У березні 2011-го Дмитро Медведєв, який тоді тимчасово грів президентське крісло, підписав Указ «Про відзначення 1150-річчя зародження російської державності».

Але 2012-го через придушення «болотної революції» це було трохи не на часі. Власне, не на часі було й у вересні 2022-го, коли українська армія розвивала наступ на Харківщині. Але путін все ж таки поїхав до Новгорода на урочистості з нагоди «1160-річчя зародження російської державності». І там сказав промову, яка безпосередньо стосується розв’язаної ним війни: «Великий Новгород, Рюрикове городище, Стара Ладога, Ізборськ – все це колиска Русі, джерело нашої цивілізації та нашої держави, нашої культури, освіти». І далі: «Русь – найбільша держава Європи того часу, яка об’єднала слов’янські, фінно-угорські, тюркські та інші племена, що зібрала їх під свої крила від Ладоги та Балтики, Новгорода та Пскова, до Києва та Чернігова, Азова, Чорного моря, Криму».

Зафіксуємо. Зараз, у третьому тисячолітті, правитель росії на підтвердження обґрунтованості спроб завоювати сусідню державу – апелює до подій ІХ століття. Це так же безглуздо, якби Австрія заявила зараз про претензії на території Габсбурзької монархії (імперії). Або ж Франція почала претендувати на західну Німеччину і північну Італію, киваючи на карти Франкського королівства (імперії), що існувало до кінця того ж IX століття, та ще на співзвуччя Франція – Франкія (як Русь – росія).

Але, на жаль, у самій росії (та й десь у світі) право москви на агресію, яке виправдовується династією Рюрика та історією Стародавньої/Київської Русі, божевіллям не здається.

Наступного разу ми почнемо розглядати так само «логічне» право москви на агресію, що йде від візантійських/римських імператорів і від Чингісхана.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига