НАСПРАВДІ, «вагнерівська спецоперація по дешойгузації Росії» одразу була переведена в ранг «заколоту проти особисто Путіна». І це лише підкреслює усю крихкість його так званої жорсткої вертикалі влади. І доводить, що саме Росія (а не Україна, як в цьому намагається переконати Путін) і є failed state.

Лише один приклад. Вже о сьомій ранку 24 лютого 2022 року (попри масовані ракетні удари по Києву, загрозу десантування в урядовий квартал і «ударів по центрах прийняття рішень»), Верховна Рада зібралася на екстрене засідання і конституційною більшістю проголосувала за впровадження воєнного стану.

Рівно через 16 місяців, 24 червня 2023 року, на другий день фактичного захоплення російського обласного центру з мільйонним населенням, «безпосереднього центру прийняття рішень» у вигляді штабу Південного військового округу ЗС РФ нелегальним збройним формуванням, і практично безперешкодного маршу на Москву, Державна Дума навіть не ворухнулася. Уся путінська вертикаль вичікувала. У цьому режимі перебували й провідні пропагандисти. Наприклад:

Володимир Соловйов ще до «заколоту» записував спільне відео з Пригожиним, в якому закликав записуватися до «вагнерів» та публікував їхні рекламні ролики. Під час заколоту: видалив пост із анонсом обговорення «провокації Пригожина» та замінив його на День Молоді.

Антон Красовський, який писав «Пригожин, звичайно, — неймовірний красунчик! Так і повинен поводитися командувач!», лише скиглив «Боже, бережи нашу Росію!».

Захар Прилєпін, який підтримував Пригожина, не зробив жодної публічної заяви, обмежившись публікацією вірша Анни Ахматової.

Маргарита Симоньян, яка буквально захоплювалася «ввічливістю Пригожина»: «Найдивовижніше в ньому — це те, що він прямо винятково ввічлива людина. А хто приніс нам весну? Правильно, ввічливі люди», – так і не зробила в ті години/дні жодної публічної заяви.

Натомість, ось як відреагувала «західна пропаганда, що знаходиться під контролем Вашингтону».

–   «15 місяців тому армія Путіна знаходилася на околиці Києва. Зараз російський лідер щосили намагається зберегти контроль у Москві», — пише Financial Times у матеріалі із заголовком «Путін сам створив свій найстрашніший кошмар». В ньому згадуються страхи Путіна перед «кольоровими революціями» та зазначається: «заколот Пригожина підтверджує те, наскільки неправильно для Кремля йде війна в Україні».

–   The Wall Street Journal наполягає на тому, що «Путін зіштовхнувся з найсерйознішою загрозою з моменту його приходу до влади 2000 року».

–   Схожий висновок робить The Guardian: «Президентство Путіна ніколи не виглядало таким слабким».

–   Bloomberg вважає, що «заколот «Вагнера» віщує поразку Росії. Пригожин, швидше за все, програє, але все це є явною ознакою того, що Росія не перемагає в Україні. Вторгнення до неї все більше схоже на таку саму авантюру, як і цей «марш справедливості».

Що ж, якщо виходити з нового російського наративу, що «у Багдаді все спокійно, а заколот ПВК «Вагнер» – це операція західних спецслужб», то насправді, вона вдалася. Путін ніколи не був настільки приженим.

Що довів «комплімент від шефа»

В Росії наказано вдавати, що цю «західну операцію», яка призвела до чергового «русского бунта бессмысленного и беспощадного», вдалося вгамувати по-західному – через переговори.

Що, мовляв, і довело: «головної загрози для Росії через громадянську війну вдалося уникнути, вона пройшла тест на зрілість тому її єдність непохитна».

НАСПРАВДІ, символом цієї «єдності та зрілості» стала жалюгідна посмішка Пригожина на цій, можливо, останній, його прижиттєвій фотографії.

Що ми побачили? Танки у ростовському цирку, втілення в життя мему «бомбити Воронеж», збиті літаки та гелікоптери (за добу ЗС РФ втратили їх більше, ніж за весь травень в Україні), чергових знищених пілотів (яких повбивав, за словами Пригожина, «наш ППОшник-дурень»), судомно розкопані-закопані федеральні траси на шляху до Москви.

І зрештою долю Росії (за офіційною версією) вирішив Лукашенко, якому в самій РФ ледь не в очі відмовляють в будь-якій суб’єктності.

Про що це свідчить? Про повний провал усієї політики Путіна, який за надуманим приводом спочатку розпочинає так звану «спецоперацію». Потім, замість визнання її провалу, влаштовує війну – вже із техногенними катастрофами на Каховській ГЕС і ядерними погрозами: від брудних бомб до мінування АЕС.

Паралельно озброює приватну зек-армію Пригожина. Коли вона бунтує, кидає на неї іншу приватну армію – кадирівську. Добре, що та, перелякана, завбачливо «застряла у заторах» дорогою до Ростова. 

А якби ні? Чого хотів досягти таким чином Путін – нової російсько-чеченської війни, але вже на вулицях Ростова? Адже в цій ситуації цілком зрозуміло, на чиєму боці були б місцеві мешканці. І до чого б це зрештою призвело.

Усе це та багато іншого є свідченням того, що Путін просто поплив. Одна його помилка послідовно призводила до інших. 

Таким чином, глобальний провал на зовнішньо-політичному фронті переріс для нього вже й у внутрішньополітичний. Путін, який ще недавно кидав виклик США, сьогодні принизливо просить переговорів зі звичайною бандою власних головорізів. 

Що це довело:

– більш-менш підготовлені збройні формування легко можуть зайняти великі російські міста, а силові структури на оборону – не те що російського народу, а самого Путіна – не вийдуть;

 – Шойгу та Герасимов (з приводу яких начебто і почалася колотнеча) так і не повели героїчно за собою в Ростові бодай взвод. (Хай би як кумедно це не виглядало, але бодай як генерал Лапін у Бєлгородській області);

– так само вони демонстративно не подали у відставку, задля хоча б декларативного «збереження єдності Росії»; 

– реакція серед інших путінських еліт (проявлена у втечі з Москви на власних «джетах») також була відверто панічна;

 – менш заможний путінський електорат судомно купував квитки на літаки до закордонних міст, куди їх ще пускають;

 – останній прошарок звично мовчав. Цим було наказано вважати все «західною спецоперацією»; 

– але й тут запізно: лише вранці проти Пригожина порушили кримінальну справу, а вже ввечері її закрили. Усе –  заради примарної  стабільності;

– дуже показовий момент: майже всі дисиденти –  «хорошие русские» виступили проти пригожинського заколоту й підтримали єдність Росії, нехай і поки що під путінським правлінням.

Так протягом лише двох днів відбулася фактична десакралізація Путіна. І це яскравий підсумок його 16-ти місячної «деукраїнізації України».

З Сєвєродонецька втікають путінські бригади

А те, що Путін, крім цілком очевидних оргвисновків, закручуватиме гайки (але вже серед «своїх»), цілком очевидно.

Що далі? У публічному полі на тлі рефрену «СВО йде за планом і на звільнених територіях радіють приходу Росії», просуватиметься наратив «24 червня 2023 року в Росії нічого не відбувалося»