Іван Гвать

Словаччина – Понад 150 років тому Тарас Григорович Шевченко запитував: «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?»… Надія, що «діждемось-таки колись!», звісно, не вмре. Зокрема, якщо належним чином для тих, про кого печалився Тарас Шевченко, – про народ! – у першу чергу, працюватимуть законодавці держави Україна, вони ж – слуги народу. А ми – реалісти.
Тому доречно зауважити, що і до Вашингтонів, і до багатьох праведних законів, які б запрацювали на благо людей і які беззастережно виконуватимуть насамперед політики, даючи приклад низам, Україні ще далеченько.

Та залишмо давні часи президента Джорджа Вашингтона і згадаймо новітню заокеанську подію, щоб порівняти з аналогічною – п’ятирічної давності в Україні.

Після минулорічних президентських виборів у США переможений кандидат, представник республіканців Джон МакКейн привітав свого політичного супротивника з перемогою і на його адресу привселюдно заявив: Барак Обама – і мій президент! Відтак американські демократи та республіканці сіли разом, щоб виробити спільну антикризову програму – запобігати руйнації держави від фінансової кризи.

Після повторного («третього») туру президентських виборів в Україні в грудні 2004 року той, хто програв, демонстративно відмовився привітати переможця – новообраного Президента. Відчуваєте різницю? Ну, хоча б у площині політичної культури.

Біда сучасної України – не лише у відсутності політичної культури серед політиків. Як висловився недавно академік НАНУ Ярослав Яцьків, нещастям України є відсутність правди і деформація моралі.

«У нас сьогодні вже практично все продається й купується: диплом, робота, земля… А протистояти цьому можуть все менше й менше людей, тому що втрачаємо фільтр – мораль. Я можу по пальцях перерахувати тих людей в Україні, яких я знаю і які не продаються – всі решта продаються», – констатував відомий учений («День», 24.10.2009).

Пригальмувати цю вакханалію на законодавчому рівні повина б Верховна Рада України. На жаль, нардепи також продаються і купуються. Частина з них, не безкоштовно, кочує від однієї партії до іншої, від коаліції до опозиції чи навпаки.

Продажність верхів в Україні має глибокі традиції ще з часів доби Руїни. Як писав автор визначної письмової пам’ятки «Історії Русів», тоді серед провідної верстви на першому місці опинилася «охота к чинам, паче же к жалованию», і ця пристрасть перемагала всі інші чесноти. На жаль, ця пристрасть дається взнаки й нині на велику шкоду рідним «гречкосіям».

Ось така «дрібниця»: якщо пам’ять мені не зраджує, Верховна Рада й досі не ухвалила закон, наприклад, про обов’язкове збагачення виробником харчової солі йодом! І це в країні, де сталася найстрашніша катастрофа «мирного атому» в історії людства, в країні, де сотні тисяч громадян мають проблеми зі щитовидною залозою, де бракує відповідних засобів лікування або ціною вони багатьом недоступні.

Виникає враження, що законодавці не мають часу цим займатися, бо треба блокувати парламентську трибуну, вести перманентну боротьбу – хто кого – за збереження або захоплення влади.

Невмируща тьотя Мотя

Нещодавно ми були свідками «коментарів» деяких кандидатів на посаду Президента України з приводу так званого відеопослання російського керманича Дмитра Медведєва, в якому він у непристойний спосіб дозволив собі критикувати й повчати Президента сусідньої держави України Віктора Ющенка. Слизьким і роздвоєним виявився язик декого з цих кандидатів.

Коментували це так, щоб вийшло «і вашим, і нашим» – замість того, аби громадою стати й заявити: це наш всенароднообраний Президент, і наш народ сам розбереться, чого він вартий. Не ображайте народ України через особу Президента!

Цього не сталося. В державах, котрі себе поважають, реагували б саме так!

Іще один приклад варто пригадати. На початку листопада на третій Асамблеї «Російського світу» у Москві виступав також гість із України, голова Луганської облради Валерій Голенко. Зібраним у «білокам’яній» він розповідав про жахи начебто організованого структурами влади розпалювання ворожнечі й ненависті до росіян в Україні й скиглив, що північний сусід занедбує «гуманітарну сферу» в Україні, читай – замало виділяє грошей для всіляких п’ятих колон, – та глибокодумно щось натякнув: «Надавати адекватний опір можна, лише спираючись на адекватну силу. А вона, на жаль, поки що не проглядається» (novynar.com.ua, 09.11.2009).

Чи не нагадує виступ регіонала з Луганська у Москві відому рішучість знаменитого персонажа з п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» тьоті Моті: «лучче быть изнасилованой, чем украинизированой»?

Пошкоджений національний хребет

Чималого розголосу набула спільна прес-конференція в Ялті Прем’єр-міністрів Росії та України з нагоди саміту найвищих представників країн-членів СНД 20 листопада цього року. Російський гість Володимир Путін «пожартував» на адресу Президента Грузії Міхеїла Саакашвілі, котрий саме в той час перебував з візитом в Україні, та Президента Віктора Ющенка. Перефразовуючи вірш Михайла Лермонтова «Бородіно», в якому є слова «Бойцы вспоминают минувшие дни/И битвы, где вместе рубились они», російський прем’єр замість слова «рубились» сказав «продули», натякаючи на поразку Грузії у російсько-грузинській війні торік у серпні та на міфічну військову допомогу в цьому конфлікті Віктора Ющенка. Всі щиренько посміялися.

Відразу спадають на думку слова іншого відомого російського письменника: «Над кем смеётесь? Над собой смеётесь!»

І ще. Сидячи поруч із російським колегою під час прес-конференції в Ялті, пані Прем’єр-міністр України повинна була, на мою думку, присмирити свого гостя делікатним способом, нагадавши йому Олександра Пушкіна, який висловився приблизно так: «…Я часто лаю Росію, але не люблю, коли про неї погано говорять чужинці». Тим більше, що пан Путін дозволив собі завуальовану іронію супроти Президентів двох сусідніх із Росією держав, перебуваючи на території України.

Може московський гість хотів цим підкреслити воєнну велич Росії й нагадати про те, що вичитав він у спогадах царського генерала Денікіна: «…Проблема «Малоросії» – це справа Росії»?..

Якщо хтось сподівається, що після зустрічі в Ялті, після поладнання у Москві російсько-українських газових непорозумінь російський газ до України почне надходити пахучим, наче французький одеколон, і що в майбутньому від слів політиків північного сусіда на адресу України вже не відгонитиме, то це – ілюзія!

Існує в медицині діагноз: fractura vertebrum compressiva – компресійний перелом хребця, в нашому випадку – національного хребця.

На протязі тривалого часу цим займалися верховоди й погоничі Російської та Радянської імперій. Прагненням було – переламати українцям національний хребет як такий і остаточно.

На щастя, цього не вдалося зробити, але хребці організму нації таки було пошкоджено, і це проявляється. Ще не виплекано на належному рівні національну самоповагу. Немає політичної культури, як про це свідчать численні випадки поведінки народних депутатів та й деяких чільних політиків держави.

Можна лише повторити за Шевченком: «Чи діждемося Вашингтона…» в сенсі – коли в Україні нарешті ефективно і хоча б трішечки гармонійно запрацюють усі три гілки влади.

(Джерело: http://www.radiosvoboda.org)