За останні 24 години маємо декілька важливих повідомлень.

Перше. Надвечір 14 лютого Путін, устами свого речника Пєскова, раптом заявив, що готовий вести переговори щодо «гарантій безпеки». Цитуємо: «Путін завжди вимагав переговорів і дипломатії. І фактично він ініціював питання гарантій безпеки для Росії».

Друге. Вранці 15 лютого прийшла відповідь із Вашингтона. Так, спікер Держдепартаменту Нед Прайс заявив, що США та їх союзники не проти такого діалогу, але є конкретна вимога – деескалація ситуація на кордоні з Україною.

Третє. Пізніше того ж дня в Міноборони РФ повідомили, що підрозділи Західного та Південного військового округів розпочинають повернення з навчань до пунктів базування.

Четверте. Держдума таки прийняла звернення до Путіна з проханням визнати «ЛНР/ДНР», причому у «швидкому» варіанті – напряму, без консультацій з МЗС.

П’яте. У Москві відбулися переговори між канцлером Німеччини і президентом РФ. Після їх закінчення герр Шольц (який вчора був у Києві) дозволив собі надто неприємні для українського вуха висловлювання. Зокрема, про те, що поки він і Путін залишаються на своїх посадах, Україна в НАТО не вступить.

Як все це узагальнити? Новини першої половини дня давали надію на принципову нашу перемогу – не остаточну, але важливу. Після обіду – небо над Україною наче посіріло…

Щодо «повернення» військ, то наразі офіційних підтверджень цьому немає – все на словах російського оборонного відомства. Зрештою, переважна більшість військ все одно лишатиметься там, де є зараз. І ми це розуміємо. Тим не менш, наразі уже видніється хоч і дуже обережна, втім, перша ознака певної передишки. Очевидно, зразкова стратегія «м’якої сили» колективного Заходу, яка супроводжувалася надпотужною інформаційною спецоперацією примусила Путіна дати відбій. 

Що далі?

Здавалося б, твердість Вашингтона, давала надію, що переговори щодо «гарантій безпеки» десь близько і можуть бути ефективними. Як могли би звучати умови, нехай, неофіційні. Наприклад:

1. Російські ультиматуми до Альянсу – це не предмет переговорів. Жодних обіцянок всупереч своєму статуту НАТО давати не буде;
2. РФ має зняти напругу, надійно та з верифікацією відвівши війська від українського кордону. Під дулом танків ніхто більше домовлятися не буде. Це не 2014 рік. Це ж саме стосується акваторії Азовського та Чорного морів;
3. Україна має брати участь в переговорах в якості їхнього рівноправного суб’єкта. Адже це її безпека під загрозою, це її території окуповані.

Ну, особисто нам це бачилось десь так. А насправді?

У форматі запитання-відповідь ми поцікавилися у дипломата Вадима Трюхана та міністра закордонних справ України у 2007-2009 рр. Володимира Огризка, як вони оцінюють ситуацію, що її створили події дня 15 лютого 2022 року?

Про проміжну перемогу України ми маємо право говорити?

Трюхан: «Путін і Ко вирішили вдати, що Росія зупинилася і зробила крок назад. Проте це не так. Нинішня Російська держава так влаштована, що від якихось компромісів чи кроків назустріч будь-кому, вона може зруйнуватися. Кремль це прекрасно розуміє. Відтак, перегрупується, перепише сценарій і знову піде в наступ на Колективний Захід. І що характерно, від моменту оголошення про початок відведення військ від кордонів з Україно не минуло й доби, як Росія знову зробила свій агресивний хід, піднявши ще вище ставки у великій геополітичній грі, яку вона веде. Той факт, що Держдума РФ ухвалила звернення до Президента Путіна з пропозицією визнати незалежність так званих ДНР і ЛНР, означає, що у Москві, як і раніше, чхати хотіли на міжнародне право, в тому числі Статут ООН, Гельсінський Акт, Будапештський меморандум тощо. Так що розслаблюватися рано. Попереду складні часи».

Огризко: «Росія починає відповзати. І це, вважаю, великий позитив для всіх – і для України, і для колективного Заходу, і, власне, для самої РФ. Адже якби вона поповзла уперед, то наслідки для неї були б катастрофічні. Благо, в Кремлі порахували, подивилися і зрозуміли, що краще відступити. Звичайно, що зараз все це супроводжуватиметься розмовами в дусі російської пропаганди, мовляв, ми змусили Захід розмовляти з нами, і так далі. Це все очевидно. Але то їхні проблеми. Мені здається, що нам зараз найголовніше не проспати ситуацію, коли росіяни скажуть: От, дивіться, ми відступили, ситуацію деескалували, а тепер… Нехай українці йдуть на поступки, нехай виконують Мінські домовленості в нашій інтерпретації. А якщо відмовляться – ну, то знову підемо їх пресувати». Оце найбільш неприємний варіант, який ми повинні зараз передбачити. І зрозуміти, що так може бути. В цьому ж ключі – Держдума РФ попросила Путіна визнати так звані «ДНР» та «ЛНР». Зараз це буде черговий, вже не військовий, але політичний інструмент тиску на Україну. Тепер Кремль буде цим постійно провокувати і використовувати, і казати: «Якщо Україна до завтра не зробить те, що ми хочемо – визнаємо ці «республіки». І не сумнівайтеся». Це означатиме остаточну відмову Росії від будь-яких спроб врегулювання. Тож, певен, що нікого вони не визнаватимуть, але, безумовно, задля тиску використовуватимуть.

Зараз Україна отримала певну передишка, яку зобов’язана з максимальним позитивом для себе використати. Щонайперше – продовжувати роботу з нашими партнерами для того, щоби отримати всі ті озброєння, які ще не отримала. «Стінгерів» забагато не буває. Крім того, треба не просто продовжити дипломатичну роботу із Заходом, а робити це в тому розумінні, щоби ніяким чином цей відступ агресора не був трактований, як повернення до business as usual із ним. Наші дипломати в жодному разі не повинні цього допустити».

Наскільки реальними на сьогодні видаються переговори щодо «гарантій безпеки»?

Огризко: «Шанс на те, що вони можуть розпочатися є, а от коли – це вже інше питання. Сполучені Штати разом із союзниками раніше пропонували Росії дуже конкретні кроки для зменшення напруги, як от, приміром, розпочати серйозну розмову з питання контролю над озброєнням. Якщо американці і росіяни рухатимуться в цьому напрямку, то, як мені здається, це можу бути корисно, причому всім сторонам, і нам, зокрема. Це тема може стати початком великої розмови. Втім, якщо за цим Захід раптом забуде про свої зобов’язання враховувати інтереси України – передусім те, що ми маємо стати членом Альянсу і так далі, і далі… Дуже сподіваюся, що останні заяви відносно НАТО, наче б то вирвані з контексту, — це була лише спроба в потрібний момент дати сигнал, що ми можемо про щось говорити, але це зовсім не означає, що ми маємо відмовитися від своїх Євроатлантичних прагнень».

Трюхан: «На даний момент не має розуміння де, коли і в якому форматі розпочнуться такі перемовини. Оголошенням про початок відведення від кордону з Україною своїх військ Росія дає пас Заходу, ніби виконуючи вимогу Вашингтона щодо деескалації. Проте знадобиться ще як мінімум 2-3 тижні для того, щоб верифікувати це рішення і пересвідчитися в тому, що воно не було зроблене для відвернення уваги Заходу. Разом з тим, об’єктивно оцінюючи перспективи такого переговорного процесу, слід відзначити, що початкові переговорні позиції обох сторін абсолютно взаємовиключні. Відтак ні у форматі Ради НАТО — РФ, ні у форматі ОБСЄ, ні на двосторонньому рівні по лінії Вашингтон — Москва швидкого прогресу очікувати не доводиться. Водночас, видається перспективною ідеєю скликання міжнародної конференції за участю всіх держав-членів ООН, порядок денний якої був би спрямований на реформування ООН і створення дієвих механізмів попередження воєн та примушення до миру держав агресорів з подальшим притягненням до міжнародної кримінальної відповідальності осіб, винних у розв’язанні воєнної агресії. Тернистий і довгий шлях. Проте раніше чи пізніше його доведеться пройти. І Україна, як держава, яка потерпає від збройної агресії РФ, мала б виступити однією  ініціаторів скликання такої міжнародної конференції. А найближчий зручний майданчик для висунення цієї зовнішньополітичної ініціативи — Мюнхенська безпекова Конференція, в якій збирається взяти участь Президент України».

Чи варто нашим партнерам висувати попередні умови? Зрештою, якими вони мають бути?

Трюхан: «Ситуація розгортається таким чином, що висунення якихось додаткових передумов, окрім деескалації, виглядає абсолютно не реалістично. По-перше, Захід залишається неоднорідним, тому порушити крихкий баланс, який вдалося збити американцям, — це абсолютно недоречна розкіш. А по-друге, й Москва не зможе дозволити собі піти на будь-які серйозні поступки до початку перемовин. Ключове завдання зараз — всадовити за стіл перемовин Путіна і Ко, а далі вже рухатися, відштовхуючись від результатів, які вдасться досягти протягом наступних 2-3-х місяців».

Огризко: «Наші партнери уже висунули РФ конкретні умови. Всі кремлівські хотілки, які стосувалися перекроювання карти світу і створення нових сфер впливу – відкинуті. Причому відкинуті достатньо чітко, недвозначно – без будь-яких натяків на те, що хтось може на щось претендувати в майбутньому. Так само відкинуті спроби відсунути НАТО до 1997 року. Зрештою, Москві доступно пояснили, що Україна є незалежною і суверенною, а отже – вільна в тому, який шлях обирати. Оце і є ті ключові моменти, які зафіксували, що ніхто не йтиме на російські вимоги і що поступок з боку колективного Заходу не буде. І це нас цілком влаштовує».

Очевидно, що не лише РФ та наші партнери, але й Україна має бути активно долучена до процесу перемовин. Чи реально це?

Огризко: «Безпосередньо до перемовин по лінії Вашингтон-Москва або ж до перемовин у форматах НАТО-РФ чи ЄС-РФ – безумовно, що ні. Україна не є членом цих структур. Але ми маємо посольства в цих країнах. І саме через них можемо чітко і ясно доносити вигідну та потрібну інформацію. Втім, є ще інші майданчики. Наприклад, ОБСЄ, де ми можемо на політичному рівні цю тему тримати завжди відкритою, говорити про те, що для нас важливо і що нам потрібно й, у такий спосіб, не давати нікому можливості забувати і про окупований Донбас, і про окупований Крим…

Щодо умов з нашого боку, то, вважаю, ми повинні поставити перед НАТО питання: зараз вдалося, але це зовсім не є гарантією, що це вдасться завтра, бо РФ не надійний партнер, а тому може знову відправити свої війська в сторону наших кордонів. Тому питання НАТО не повинно взагалі не зникати з порядку денного. Ми повинні на всіх рівнях цю тему просувати, попри те, що комусь це може не подобатися. І вимагати від НАТО прискіпливої уваги до того, що відбувається навколо РФ, продовжувати вимагати покарати її за вчинені злочини й, поруч з цим, думати про ще якісь інші варіанти. От зараз намалювалася ця тристороння безпекова конфігурація між Британією, Польщею і Україною. Але її треба наповнювати реальним змістом. Це мають бути справді такі речі, які дають нам можливість сказати, що від цього наша безпека буде сильнішою. Чи можемо зараз так сказати? Чесно, не знаю. Тому що в моєму розумінні це можна зробити лише тоді, коли ядерна держава виступить на нашому боці, якщо на нас нападуть. Поки жодна з них таких зобов’язань на себе не взяла».

Трюхан: «На даний момент сталася парадоксальна ситуація. Україна може брати участь у перемовинах з РФ лише у двох форматах, — Нормандському та в рамках ОБСЄ. При цьому перший вже третій рік фактично заморожений. І той факт, що за останній місяць відбулося два раунди перемовин на рівні радників не має нікого вводити в оману. Адже Росія не робить жодного кроку на зустріч, фактично займаючись окозамилюванням, клеячи дурня. Аналогічна ситуація і в рамках ОБСЄ, де Росія веде себе вкрай агресивно, використовуючи в тому числі своїх маріонеток з ОДКБ. Відтак, станом на даний момент, все, що може робити Україна, працювати на двосторонньому рівні зі своїми партнерами, що протягом останніх декількох тижнів Києву і вдається, доволі успішно, забезпечувати. А на майбутнє можна розраховувати на прориви, за участю України лише у двох випадках. Перший, — якщо вдасться вийти на проведення універсальної міжнародної конференції під егідою ООН. Другий, — якщо вдасться переконати Президента США Байдена виступити посередником і організувати тристоронню зустріч за участю президентів Зеленського і Путіна. Обидва варіанти виглядають не дуже реалістичними станом на сьогодні. Проте все може змінитися вже завтра».

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ