Росію від поразки врятує тільки Конашенков: дайджест пропаганди за 16 травня 2023 року
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи пропаганди за 16 травня.
У зведенні за 16 травня МО РФ після потужної «кинджальної» атаки на Київ відрапортувало у звичному режимі: «спецоперація йде за планом демілітаризації»: ворог розбитий, західна зброя знищена, наша – найкраща, перемога буде за нами.
НАСПРАВДІ, те, що відбулося в ніч на 16 травня можна назвати історичною подією.
По-перше, з боку росіян ракетна атака дійсно виглядала як стрес-тест ППО ЗСУ. Загалом 18 ракет з різних напрямків було запущено таким чином, щоб одночасно вдарити по столиці України. Після нещодавно збитого самотнього «Кинжалу» росіяни хотіли перевірити, чи впорається Київ зі значно більшою їх кількістю. Перевірили. Впорався.
«Калібри» – не вразили. Shahedи також вже не «змінюють правила гри». То ж залишилися лише «Кинжали». Запустили їх одразу шість штук (разом із 9-ма «Калібрами», трьома «Іскандерами» та С-400). Жодного підтвердження оголошених успіхів (хоча б на рівні фото чи відео пожежі) надано не було. Запропонували вірити на слово. Ніхто, звісно, не повірив.
Саме тому для того, щоб приховати свою поразку з розгромним рахунком 0:18, була негайно вигадана хоч якась «переможка» у вигляді нібито знищення ЗРК «Patriot» та перехоплення ракет «Storm Shadow».
По-друге, «Кинжали», нагадаємо, є носіями ядерної зброї, які мали б не тільки проривати ПРО будь-якої країни, а й уражати авіаносці. З огляду на це, київський розгром московського «аналоговнет» взагалі виглядає ганебним. У тому числі на світовому ринку озброєнь.
По-третє, крім чергового розвінчання путінського мультиплікаційного міфу, Росії доведеться розпрощатися з мріями про переговори. Багато експертів припускають, що цей удар був спрямований також для того, аби справити враження на Китай, чий спецпредставник Лі Хуей мав приїхати до Києва. Мовляв, «міць російської зброї» мала б спонукати Пекін примусити Україну стати більш поступливою у питанні мирних переговорів. І тут така халепа.
По-четверте, на тлі зухвалої атаки двох жалюгідних дронів по Кремлю (із подальшою видовищною пожежею над куполом Сенатського палацу), москвичі зі своїми «чотирма кільцями ППО» вже тихо заздрять киянам.
Тому у Міноборони України відреагували на цю «переможку» дуже дотепно, назвавши «пресслужбу МО РФ потужнішою, ніж армії багатьох країн. Росії навіть не потрібна армія, щоб завоювати весь світ; її державних ЗМІ та спікера Міноборони Конашенкова більш ніж достатньо».
Кого лякає Путін виходом із ДЗЗСЄ
Що залишається Кремлю? Тільки надувати худі щоки. Саме так можна розцінити ухвалення Держдумою закону про денонсацію Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).
Експрезидент РФ Медвєдєв прокоментував це в тому дусі, що тепер «нам ніщо не заважає розміщувати нашу зброю там, де ми хочемо, для захисту національних інтересів. Включно з нашою російською частиною Європи».
НАСПРАВДІ, вихід з договору був лише питанням часу. Путін ще 10 травня дав відповідне розпорядження.
Навіть не зрозуміло, чим і кого зібрався лякати Путін одразу після найжахливішого параду Перемоги, коли світові явили єдиний танк Т-34. У ситуації, коли РФ нові танки може виробляти хіба що поштучно, а втрачати в Україні десятками – це виглядає щонайменше дивно.
Відзначимо, цей договір встановлює обмеження на кількість звичайних озброєнь та бойової техніки для країн-учасниць. ДЗЗСЄ був підписаний країнами НАТО і державами, які ще входили в Організацію Варшавського договору (ОВД). Насамперед СРСР.
Відповідно до договору, обом блокам дозволялося мати однакову кількість озброєнь. Їхня сумарна кількість (для кожного) не повинна була перевищувати: 40 тисяч танків, 60 тисяч бойових броньованих машин, 40 тисяч артилерійських одиниць калібру 100 мм та вище, 13,6 тисячі бойових літаків, 4 тисячі ударних гелікоптерів.
Договір набрав чинності 9 листопада 1992 року — вже після розпаду СРСР та розпуску ОВД. Щоб врахувати нові реалії, учасники ДЗЗСЄ ухвалили перед тим кілька десятків додаткових документів. Цікаво, що відбулося це рівно 31 рік тому, у травні 1992-го. Тоді Росія (крім інших держав) уклала відповідні угоди з Україною.
У травні 1996-го у Відні учасники ДЗЗСЄ підписали так званий «Фланговий документ», який робив для Москви виключення (послаблення) у зв’язку з тим, що РФ і так вийшла за рамки обмежень під час Першої Чеченської війни.
З тих пір Москву договір влаштовував. До речі, Росія була однією лише з чотирьох країн-учасниць Стамбульського саміту ОБСЄ (з 30 тих, хто підписав ДЗЗСЄ), які ратифікували нову редакцію договору.
Натомість від ратифікації тоді відмовилися Грузія та Молдова. Вони вимагали, щоб Москва вивела свої війська з їхньої території. Кремль у 1999-му взяв на себе такі зобов’язання, але, звісно, не виконав. Країни НАТО саме цим і мотивували свою відмову від ратифікації нової версії ДЗЗСЄ.
У червні 2007 року (незабаром після «Мюнхенської промови» Путіна) Росія скликала у Відні надзвичайну конференцію учасників ДЗЗСЄ. На ній вона зажадала, щоб до договору приєдналися країни Балтії (російські дипломати назвали їх «сірою зоною, де можна було розмістити необмежену кількість озброєнь»). Домовитись не вдалося. І вже 13 липня 2007 року Путін підписав указ про призупинення участі РФ у ДЗЗСЄ. У 2015-му МЗС РФ оголосило, що часткове призупинення договору стало повним.
Тому рішення від 16 травня 2023 року – просто символічний крок, який через нестачу інших, більш дієвих, Москва й намагається видати за підвищення ставок.
Якщо світ не помітив фактичний вихід Росії з цього договору у 2015-му, то нинішній – офіційний – це привід хіба що для «войовничого» посту Медведєва і чергового крінж-шоу у Соловйова. Інших способів залякування у Путіна вже просто не лишилося.
Чи варто боятися ядерного шантажу Москви?
Крім одного – погроз застосування ядерної зброї. Те, що Путін і його оточення вже давно розмахують «атомною палицею», відомо давно. Але те, що російське суспільство досить спокійно до цього ставиться – стало певною мірою сюрпризом.
Відповідно до нещодавно оприлюднених результатів дослідження, майже кожний третій мешканець РФ вважає прийнятним застосування Росією ядерної зброї в Україні.
НАСПРАВДІ, ці цифри – страшні. Кисельов так довго і яскраво розповідав про ядерний попіл, що росіяни, як з’ясувалося, в принципі не проти подати його на десерт у цьому кривавому бенкеті.
Пояснювати російському обивателю, чому Кремль може, але не хоче застосувати ядерну зброю, аби відразу покінчити з труднощами в Україні і принести перемогу Росії, буде дедалі важче.
За словами ексдиректора лабораторії в Лос-Аламосі (де було створено першу американську атомну бомбу) Зігфріда Хекера, світовий ядерний порядок десятиліттями ґрунтувався на чотирьох принципах: табу на застосування ядерної зброї, табу на її поширення, недопущення ядерного тероризму, мирне використання ядерної енергії.
Ці принципи, у свою чергу, трималися на довірі між ядерними державами – насамперед РФ та західними. Путін порушив усі ці принципи і зробив усе, щоб довіра була зруйнована, звинувативши в цьому саме Захід. На це й купився російський обиватель.
Але, чи потрібно решті людству вірити у ядерні погрози Росії?
Історик Тімоті Снайдер вважає, що ядерний шантаж Москви сам по собі є зброєю: «Російська ядерна пропаганда виходить із того, що завжди перемагає хуліган. Але хуліган не завжди перемагає. Пропагандисти хочуть, щоб ми думали, що ядерні держави ніколи не можуть програти, якщо вони можуть застосувати ядерну зброю і перемогти. Але це антиісторична фантазія. Ядерна зброя не принесла французам перемоги в Алжирі та не зберегла Британську імперію. СРСР програв війну в Афганістані, США – у В’єтнамі, Іраку та Афганістані. Ізраїлю не вдалося перемогти у Лівані».
Снайдер дає рецепт, як зупинити ядерного шантажиста: «ми повинні зрозуміти, що розмови Росії про ядерну зброю – це спосіб відчути себе могутніми, не вдаючись до реального її застосування. Найбезпечнішою відповіддю на ядерні заяви Москви є забезпечення її поразки в Україні на звичайному військовому рівні. Це дозволить зберегти ідею ядерного стримування, водночас мінімізуючи ризик ядерної війни».
Що, власне, і робить зараз світова антипутінська коаліція. І робитиме надалі. Та ж Велика Британія влітку розпочне навчання українських пілотів, і вже працює з іншими країнами над можливим постачанням F-16 Україні. Нагадаємо, літо вже за два тижні.
Дружня втеча з «прекрасного майбутнього» Росії
Саме шантажем офіційні представники РФ продовжують (як їм здається) «кошмарити» Захід. З будь-якого приводу. Останнім таким стала фраза президента Франції Емануеля Макрона про те, що «Росія геополітично програла війну з Україною».
За словами Медведєва, «програла якраз примітивна політика НАТО з претензією на винятковість. Рік тому НАТО ліниво посилала Москву з гарантіями безпеки, а зараз альянс засинає та прокидається з думкою про Росію». Речник Держдуми Володін заявив, що «Макрона, Шольца та Зеленського не буде в майбутньому прекрасному світі».
НАСПРАВДІ, казати про «майбутній прекрасний світ» на тлі війни за Бахмут (а не Париж) дещо дивно. Але до цих дивацтв світ вже звикнув від часу, коли наступ на столицю Франції перетворився на невдалу оборону Лиману.
Вже дуже скоро після 24 лютого, коли стало остаточно зрозуміло, що «цілі спецоперації у вигляді денацифікації та демілітаризації» провалені, почалася примітивна тяганина з «девестернізації України», яка з вуст кремлівських старців триває й донині.
Цю тяганину не зупиняє навіть те, що дана мета також вже провалена через безпрецедентне наближення НАТО до російських кордонів і західну зброю в Україні, якої ніколи не було у такій кількості та якості до 24 лютого минулого року.
16 травня досить знакову заяву зробив заступник міністра закордонних справ РФ Михайло Галузін: «В умовах протистояння Росії з колективним Заходом, наші друзі з центральноазіатських республік не хочуть брати на себе відповідні ризики, і дали зрозуміти про готовність наслідувати західні санкції».
Офіційно казати про це вже за тиждень після того, як Путін особисто зумів умовити лідерів цих країн приїхати на нещодавній парад перемоги – це, звісно, ще один приклад «прекрасного світу майбутнього», в якому у Росії не буде вже не тільки Шольца чи Байдена, а й взагалі останніх друзів.
І саме тому Макрон, безумовно, правий – геополітична поразка Росії вже відбулася. І жодна армія її вже не врятує. Хіба що Конашенков.
