Олекcандр Мотиль, Тарас Кузьо 

Затримання та загроза депортації Ніко Ланґе, директора українського представництва Фонду Аденауера, та цілий спектр нових заходів, спрямованих проти журналістів та опозиції, засвідчили повернення до тактики КДБ, яка застосовувалася до серпня 1991 року. Ці сигнали є дуже загрозливими, адже вони показують, наскільки серйозно українській молодій демократії загрожує повернення до неорадянського напівавторитаризму.
Єдиний випадок, коли іноземцеві було відмовлено у в’їзді до України під час президентства Леоніда Кучми, стався в 2000 році, коли Джад Санден, власник «Kyiv Post», «Кореспондента» та інших видань, був затриманий, проте, як і Ланґе, згодом отримав дозвіл на в’їзд в країну. За часів існування УРСР КДБ мав чорний список іноземців, і, зважаючи на затримання Ланґе, здається, що вперше за двадцятирічну історію України СБУ склав подібний чорний список західних аналітиків. Один з нас був у такому чорному списку КДБ і був депортований з аеропорту «Шереметьево» у квітні 1990 року, коли намагався відвідати установчий з’їзд Української гельсінської спілки. Ці чорні списки КДБ зникли разом із самим КДБ після невдалого серпневого путчу 1991 року.

Чи буде закрито в’їзд до України тим західним аналітикам та експертам, які потрапили до такого ж чорного списку – так само, як було до серпня 1991 року?

Повернення КДБівської тактики лише підсилюється фактом співпраці СБУ та ФСБ і переоцінкою того, що складає загрозу українській державі. Нинішня влада запозичила російсько-білоруське бачення загроз національній безпеці, серед яких Захід (особливо США) посідає ключове місце.

Антиамериканізм відродився в Україні внаслідок кризи «кучмагейту», зростання популярності Ющенка та «Нашої України», яка перемогла на парламентських виборах 2002 року, а також у результаті виникнення загрози перемоги опозиційного кандидата на виборах 2004 року.

Проте цей антиамериканізм був пом’якшений підтримкою членства в НАТО з боку тодішнього Президента Кучми (він двічі намагався отримати План дій щодо членства в НАТО, у 2002 та 2004 роках) та відправкою третього за розміром військового контингенту до Іраку для участі у воєнних операціях, очолюваних США.

Сьогодні переорієнтація Президента Януковича в бік Росії більше не пом’якшуються прозахідною зовнішньою політикою, як це було в часи його перебування на посаді прем’єр-міністра протягом 2002-2004 років. Насправді зараз відбувається «путінізація» мас-медіа (як написала Наталія Лігачова, редактор «Телекритики») та «путінізація» українських органів безпеки (див. The «Putinization» of Ukraine’s Security Forces).

Затримання Ланґе є підтвердженням того, що Україна вперше у своїй історії проводить одновекторну проросійську зовнішню політику (на відміну від багатовекторної політики Кучми). Президент Янукович та його команда, що займається зовнішньою політикою, таким чином, значно відрізняються від Кучми та Горбуліна 1990-х років, особливо у своєму ставленні до НАТО та Росії.

Янукович є першим українським президентом, що негативно ставиться до ідеї членства в НАТО та не хоче використати його як крок на шляху до членства в ЄС (як зробили всі східноєвропейські країни). Проте наскільки серйозною є задекларована Україною мета вступити в ЄС?

Якщо ви справді хочете вступити в ЄС, ви не повинні псувати відносини з Німеччиною, ключовою країною в Європі з русофільською елітою, яку потрібно лобіювати, а не піддавати остракізму. Відсутність серйозності у намірах української еліти також проявляється в їхньому виборі методів ведення внутрішньої політики, які призводять до демократичної регресії, повернення до напівавторитаризму та відвертають Україну від європейських цінностей.

Україна віддала свою «карту НАТО», яку вона могла використовувати для торгів із Росією (і яку Кучма та Горбулін використовували в 1990-х роках) та щоб змушувати Москву поважати суверенітет та територіальну цілісність України. Псувати відносини з Німеччиною та шкодити шансам України інтегруватися в ЄС напередодні серпневого візиту Януковича так само рівноцінно здачі української «карти ЄС».

За часів президентства Ющенка СБУ не була перетворена в інституцію, що перебуває під демократичним контролем, а надалі лишалася продовженням президентського апарату. Ющенко, голова партії «Наша Україна», та колишній чільник СБУ Валентин Наливайченко, керівник громадської ініціативи «Оновлення країни», мають пояснити українським виборцям, чому тим слід вірити в демократичний характер їхніх партії та громадської організації після того, як вони не змогли реформувати СБУ. Відсутність такого реформування стає очевидним, зважаючи на швидкість, з якою СБУ повернулася до КДБівських методів діяльності.

Нездатність Ющенка покарати організаторів виборчих фальсифікацій 2004 року вдарила бумерангом по Україні. Ті, хто ніколи не були покарані, нині демонтують демократію, що виникла в результаті Помаранчевої революції. Цей демонтаж української демократії руйнує те, що Ющенко вважає своїм найбільшим здобутком.

Джерело: http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4067