9 березня була заява представника Донецької області від України в ТКГ з врегулювання конфлікту на Донбасі Сергія Гармаша про можливість загострення в зоні бойових дій. Дослівно: «Росіяни готують на Донбасі військову провокацію, яка може стати приводом для введення в ОРДЛО «російських миротворців». Боячись, що провокація може викликати контрнаступ ЗСУ – готуються до оборони. Мета провокації та введення «миротворців» – створити на Донбасі нову реальність, яка зробить невигідні для Росії німецько-французькі «пропозиції щодо кластеру» вже неактуальними, і дозволить законсервувати конфлікт за абхазьким зразком (із «громадянами РФ» на лінії розмежування)». Метою РФ ніби є «переформатування регіону на, по суті, військову базу РФ під виглядом знелюднених «ДНР»-«ЛНР», і можливості відновлення військових дій в будь-який потрібний для Москви момент».

Наскільки це реально? Варіанти – від чергового блефу Кремля в невигідній геополітичній обстановці (див. нижче) до реального великого військового зіткнення, що набуде всеєвропейського розмаху. Що ж, спецоперації РФ із використанням «миротворців» на пострадянському просторі вже були. І це ніколи не призводило до закінчення конфліктів.

Як це було раніше?

З історії майже 30-річної давнини випливають два конфлікти, що були «заморожені» за посередництва Росії – у Придністров’ї, яке належить Молдові, та два в Грузії, – абхазький та південноосетинський.

1994 року, в Грузії, роль миротворчих сил після припинення вогню та розмежування сторін було надано Колективним миротворчим силам СНД, і саме через керівні органи СНД приймалося рішення про межі мандату та обов’язки миротворців. Інша справа, що у складі опинилися виключно представники збройних сил РФ. Чому? Тому що армії усіх інших країн СНД перебували тоді в зачатковому стані, та й не було грошей на такі операції ні у Києва, ні у Мінська, ні у Алма-Ати.

Звісно, важливим є фактор географічної близькості Абхазії та Південної Осетії до Чечні, де тривала операція РФ проти «сепаратистів» Дудаєва та Масхадова. Під час грузино-абхазької війни 1992-1993 років, представники Чечні виступали на боці абхазів (наприклад, той самий Шаміль Басаєв), тому росіянам було важливо контролювати ситуацію в цих регіонах, унеможливлюючи для сепаратистів перехід «дірявого» кордону та формування на території Абхазії додаткових баз та плацдармів. Проте питання саме російського контингенту було узгоджено на рівні ОБСЄ та ООН. З огляду на міжнародні процедури все було дотримано, але ж і кров не проливалася аж до 2008 року.

У Придністров’ї склалося формально трохи інакше: після бойових дій 1992 року гарантом миру мала стати російська 14-а армія, що дислокувалася на території Молдови по лівий берег Дністра ще з радянських часів. Знову-таки, ця схема влаштувала і ОБСЄ, і ООН.

І що отримали Молдова та Грузія? Молдова – збереження непідконтрольного регіону, побудову там прорадянського за формою та проросійського за суттю режиму, існування якого гальмує будь-які серйозні кроки країни на шляху євроінтеграції, не говорячи вже про НАТО. І коли президент у Молдові проросійський (таким був певний час комуніст Володимир Воронін чи от Ігор Додон до кінця 2020 року), то з боку Москви починається продавлювання сценарію перетворення країни на федерацію і консервування статусу Придністров’я. Це нівелює будь-які перспективи Молдови у Європі, в цьому і полягає сутність сумнозвісного «плану Козака». Але головне – Молдова від присутності російських миротворців не отримала за майже 30 років жодної гарантії чи хоча б перспективи повернення регіону під свою юрисдикцію. Чим це не «м’яка окупація»?

З Грузією і взагалі перейшло до відкритої війни 2008 року – «08.08.08». Так, грузини мали б більше шансів домогтися свого, якби не атакували казарми росіян у Цхинвалі. Враховуючи їх міжнародно визнаний статус, РФ розв’язала собі руки та пішла у наступ не тільки на території Південної Осетії та Абхазії, а й – у самій Грузії. Підсумок відомий: обидва регіони визнані Росією, Венесуелою, Нікарагуа та Науру «незалежними країнами», про будь-яке повернення під контроль Тбілісі й не йдеться, а дипломатичні відносини Грузії та РФ розірвано.

Констатуємо: Росія всі ці роки відкрито підтримувала – економічно, політично, та морально – і Придністров’я, і Абхазію з Осетією. Ці сепаратистські утворення повністю відповідали її інтересам на пострадянському просторі.

Не оминемо увагою й останній конфлікт минулої осені – азербайджансько-вірменську війну, внаслідок якої російські «миротворці» також опинилися на лінії розмежування у Карабаху. Умови цієї домовленості трохи інші, фактично Росія була змушена робити дипломатичну «добру міну» при вщент програній дипломатичній грі. Проте все ж таки якийсь вплив на ситуацію в регіоні вона знову отримала – і навряд чи це закінчиться чимось добрим і для Єревана, і для Баку.

Що ж ми можемо отримати на Донбасі?

Поставимо питання так: а що ми маємо зараз на Донбасі? По-перше, гаряча фаза протистояння відсутня. Але – наявне загострення, і кількість обстрілів позицій ЗСУ із боку окупантів зростає з кожним тижнем. По-друге, констатуємо дипломатичний глухий кут на перемовинах як у Мінську, так й в «нормандському форматі». Пропозиції і української сторони, і Німеччини з Францією щодо редагування «мінських домовленостей» Москву не влаштовують. Зрозуміти логіку Кремля не складно: зміна акцентів у переговорному процесі та узгодження нових домовленостей автоматично передбачає демонтаж «ДНР» та «ЛНР», а відтак – втрачається сенс спецоперації та вторгнення РФ в Україну, що триває з 2014 року. Путіну особисто це може коштувати добрячого шматка і без того трохи провислого рейтингу, відповідно – погоджуватися із цим не можна в жодному разі. А отже – треба загострювати та підвищувати ставки – «мотивувати» супротивника по перемовинам.

Тож загострення з метою розташування «російських миротворців» може мати наступні цілі:

Варіант перший: це шантаж. Кремль усвідомлює, що сьогодні він за столом перемовин про Україну протистоїть не тільки Україні, а й узгодженій позиції Німеччини та Франції. Тому – треба переграти такий розклад. Відтак, Росія може використовувати загострення на лінії розмежування та пропонувати своїх «миротворців» для шантажу Берліна та Парижа. Аргумент Кремля буде простий, як двері: на території «ДНР» та «ЛНР» вже роздано кількасот тисяч «паспортів громадян РФ», «обстріли з боку ЗСУ» прямо їм загрожують – ми вводимо «миротворців» для захисту свої громадян. Зрозуміло, що це – порушення «Мінська» та вихід РФ із переговорного процесу. Але – поставити перед фактом європейців для утримання вигідного саме Москві статус-кво на Донбасі – цілком в дусі Путіна та його оточення. Тобто, «миротворці» можуть виступити в ролі такого собі прямого геополітичного блефу.

Що робити? Розтлумачувати і Берліну, і Парижу вірогідність такого сценарію вже зараз – та «продавлювати» саме пропозиції України та Європи. Піде Росія з переговорів? А кому вона зробить гірше, як не самій собі? Санкції тільки посиляться, економіка зайде у піке. Путіну зараз вигідно залишити ситуацію, як вона є, у всякому випадку у дипломатичному вимірі.

Варіант другий: це передмова до кримського сценарію. Тут варто враховувати і внутрішні мотивації Путіна. Отруєння та арешт Навального, протести та нові санкції, а також – проблеми в економіці, зростання цін на найголовніші продукти харчування, що потребують вже державного регулювання – ось реалії Росії сьогодні. І таке – у передвиборний час, коли у Держдумі знову треба забезпечити конституційну більшість «Єдиної Росії». Усім зрозуміло, що якщо провести вибори більш-менш чесно, то не те що конституційної, а й математичної більшості може не скластися. А на тлі публікацій про розкішне життя Путіна та його оточення – можна нарватися на серйозні протести після чергових фейкових виборів із заздалегідь намальованими результатами.

Відтак, суспільство треба відволікти. А чим, як не черговим «приростанням землі російської»? Тобто, користуючись загостренням на лінії зіткнення, «миротворці» вводяться для захисту «громадян РФ». Але – на цьому Росія та її керівництво не зупиняється.

За інформацією з надійних джерел автора, а також – виходячи з контенту російських телеграм-каналів випливає, що в Кремлі серйозно розглядають «кримський сценарій» для «ДНР» та «ЛНР» і вже на літні місяці цього року.

Наприклад, десь під 9 травня, чи під День Росії 12 червня «народні ради» в Донецьку та Луганську призначать чергові фейкові референдуми про вхід до складу РФ. І проведуть їх, а Путін визнає їх результати. Це більше, ніж Абхазія, це буде просто нахабне загарбання ще однієї території, яка належить Україні. Зрозуміло, що це – повний розрив із Заходом, це – реально жорсткі санкції та ін. Але: для цементування свого режиму на виборах у вересні Путіну та компанії цього вистачить. Але чи вистачить цього нового консенсусу надовго?

Що робити Україні? Нічого нового Розуміти, що це може бути реальністю та готуватися до гіршого. Зміцнювати армію та підсилювати роботу розвідки, перехоплювати російські плани, робити їх публічними для світової спільноти – і продовжувати тиснути на Кремль усіма можливими варіантами. Інакше – нова біда цілком можлива. Тим більше, що «референдуми» про приєднання до РФ у Придністров’ї та Абхазії з Осетією теж були – і в 90-х, і в нульових, причому вже по два-три рази. Ця технологія відпрацьована.

Варіант третій: це – шлях до великої війни. На жаль, може бути ще гірше. Тому що одне – це тактичне забезпечення стабільності путінського диктаторського режиму. А якщо подумати стратегічно? Так, у Путіна є можливість переобиратися аж до 2036 року, від нього втомилися всі.

А от змінити обставини та продовжити своє політичне буття в іншій ролі, чим не варіант? Пам’ятаєте про Союзну державу із Білоруссю? Якби Путін 2024 року став президентом вже цієї держави, тобто – перейшов на новий рівень? Зараз цьому заважає Лукашенко у Мінську. І процес виглядає трохи пригальмованим, хоч і не відкинутим.

А якщо зайти по-іншому? І через низку «референдумів» в «ДНР», «ЛНР», Абхазії, Осетії та в Придністров’ї не створити нову Союзну державу прямо зараз? А Білорусь підтягнути до неї через рік-інший, куди вона подінеться? Це масштабний проект, це реанімація ідеї «СРСР-міні», яка насправді є черговим варіантом продовження імперського буття Росії.

Що це значить? Що можливі «миротворці» будуть грати роль тільки «першої серії» потенційно жахливого політичного «серіалу». Звісно, якщо такий сценарій реалізується, він стане наочним доказом повної політичної шизофренії як Путіна, так і всього російського керівного класу.

І очевидно – це вже прямий шлях до великої війни. Мовчати не будуть ні Європа, ні США, ні НАТО, ні Україна, ні Грузія та Молдова. Інша справа чи збагне Путін, що тоді лаври Гітлера сучасності йому гарантовані? А доля останнього всім відома, хоч ціна була дуже високою для людства.

Що робити? Передусім, розуміти, що й цей сценарій можливий, хоч би як фантастично він зараз виглядав. Але на початку лютого 2014-го ніхто в Україні, та майже ніхто у Росії не міг повірити в можливість захоплення Криму та війни між Україною та РФ. Але ж – маємо, що маємо. Якщо конкретно, то світ як ніколи раніше має пильнувати за Кремлем та одразу давати сувору відсіч. І не важливо що це – «миротворці», чергові «плани Козака» і все інше. Позиція має бути твердою: Крим і Донбас – це Україна. Крапка. Іншої мови в Кремлі вже давно не розуміють. А якщо світ знову проґавить – то будь-що з вищевикладеного може стати невтішною реальністю… Усі три варіанти – програшні для нас.

Віктор Чопа, Київ