Пішов з життя Генрі Кіссінджер. Кілька місяців тому, у травні, майже всі ЗМІ світу приділили увагу столітньому ювілею Кіссінджера, адже діяльність одного з найбільш титулованих та відомих у світі політичних діячів завжди була в центрі уваги міжнародної політичної еліти. І справа не в тому, що Кіссінджер, здається, був єдиним, хто одночасно займав посади радника з національної безпеки та державного секретаря США (в адміністрації президента США Ніксона), і не в тому, що він став лауреатом Нобелівської премії миру за 1973 рік, і не в розробці та реалізації політики розрядки, і не у «човниковій дипломатії» та багатьох інших здобутках «реальної політики» США. Його роль, особливо у 70-ті роки минулого століття, та місце в історії визначаються поєднанням блискучого інтелекту науковця-історика та розсудливими й виваженими діями цинічного майстра геополітики. Таке поєднання унікальним чином створило умови для імплементації візії геополітика в практиці «реалполітик» однієї з вищих посадових осіб наймогутнішої держави світу.

Уже давно Генрі Кіссінджер не обіймав офіційних посад, проте буквально до останнього продовжував вести активну діяльність, а його думки і ремарки цікавили політиків, експертів, викликали жваві коментарі в засобах масової інформації. Так склалося, що у своїй довгій кар’єрі Кіссінджер багато часу й уваги присвятив двом державам – Китаю та СРСР (а після зникнення останнього – Російській Федерації). І так сталося, що зараз, уже зовсім в інших геополітичних умовах, коли Кіссінджер завершив свій земний шлях, ці ж дві країни є джерелом загроз, реальних і потенційних, а їхня політика викликає найбільші занепокоєння і посилює напруженість глобального рівня.

Сьогодні, згадуючи Генрі Кіссінджера та віддаючи шану його талантам і здобуткам, буде доречним і не зайвим подивитися на те, яким світ і його проблеми бачив Кіссінджер у різні періоди сучасної історії, в якій площині він намагався шукати вирішення проблем війни і миру в ХХІ столітті та як уникнути ядерної загрози, що не була настільки реальною з часів Карибської кризи. Переглянемо сторінки основних творів Патріарха сучасної геополітики.

СВІТОВИЙ ПОРЯДОК (2014)

Оскільки, описуючи погляди Кіссінджера, без цитат з його творів не обійтися, почнемо з такого: «Ми живемо в історичний період, коли наявною є вперта, часом майже відчайдушна гонитва за концепцією світового порядку, яка вислизає від загального розуміння», — це автор стверджував уже на перших сторінках своєї книги «Світовий порядок». Вже з цього видно, що усі гравці, а тим більше великі, розуміють такий порядок по-своєму, бачать світ зі своєї перспективи і відповідно вибудовують свою політику та намагаються діяти.

В основі сучасного світоустрою, яким він був до закінчення холодної війни та початку періоду бурхливих змін, лежать принципи Вестфальського миру. Саме ці принципи складають існуючий світовий порядок. Кіссінджер вважав, що сучасна глобальна Вестфальська система, яку прийнято зараз іменувати «світове співтовариство», прагне зробити світ упорядкованим та передбачуваним. Для цього є перевірені часом механізми: розбудова максимально широкої мережі міжнародних правових та організаційних структур, які покликані у кінцевому підсумку сприяти вільній торгівлі та функціонуванню стабільної міжнародної фінансової системи. А для стабільності треба встановити загальні принципи врегулювання міжнародних суперечок і обмежити масштаби воєн.

Свого часу Вестфальський мир став поворотним пунктом в історії народів, оскільки його умови були одночасно надзвичайно простими і всеохоплюючими. Національна держава визнавалася цеглиною європейського світоустрою. Була вироблена концепція державного суверенітету. Була запроваджена практика дипломатичного обміну посольствами на постійній основі. Суть системи та причина її загального поширення полягала в тому, що закріплені нею умови були процедурними, а не ситуативними.

Дотримання правил Вестфальської системи були й є доступними для будь-якої країни: невтручання у внутрішні справи інших держав; непорушність кордонів; державний суверенітет; дотримання міжнародного права.

Ця система встановлювала баланс сил. Але баланс слід було час від часу «калібрувати». Так, стверджував Кіссінджер, виникали війни, масштаби яких баланс сил сам і обмежував.

Після Другої світової війни формування світу «холодної війни» в Європі спиралося на дипломатію і зброю двох наддержав – США та Радянського Союзу. Отже, європейська рівновага, що історично формувалася державами Європи, після війни перетворилася на елемент стратегії зовнішніх сил, європейський баланс став компонентом системи стримування СРСР по всьому світу, перед усім за рахунок ядерного потенціалу США. І тому трансатлантичне партнерство набуло глобального змісту та особливої ваги.

Кіссінджер оцінював падіння СРСР як кінець епохи та перехід у зону геополітичної невизначеності і пошуків нової ідентичності. Так, після чотирьох десятиліть холодної війни блок НАТО опинився перед фактом: війна, заради якої створювався блок, завершилася.

З падінням Совєтів світ став певною мірою багатополярним, і Європі випав шанс отримати незалежність, — так визначив суть перехідного періоду Генрі Кіссінджер.

Перебуваючи у пошуку нової стабільності, головні гравці, застерігав Кіссінджер, повинні пам’ятати: щоби бути життєздатним, світовий порядок має сприйматися як справедливий не лише лідерами, але й звичайними громадянами. І тут важливі дві істини: порядок без свободи у кінцевому підсумку породжує власну протилежність. Разом з тим, і свобода не може бути забезпечена без «кістяка» порядку. Отакою є діалектика світоустрою, де порядок і свобода є взаємозалежними.

Пояснивши це простими словами, Кіссінджер ставив, як ми зараз бачимо, риторичне питання: чи здатні сьогоднішні лідери піднятися над нагальними поточними турботами заради встановлення такого балансу.

ДИПЛОМАТІЯ (1994)

На думку Кіссінджера, кінець холодної війни породив спокусу переробити світ за американським зразком. Сполучені Штати залишаються єдиною наддержавою, яка володіє можливістю втручання в будь-якій частині земної кулі. Але могутність стала розпливчастою, і зменшилася кількість питань, для вирішення яких військова сила мала б значення. За Кіссінджером, новий світовий порядок має виникнути як відповідь на три питання:

— Якими є фундаментальні складові світового порядку?

— Якими є способи їхньої взаємодії?

— Якими є цілі, що заради них відбувається така взаємодія?

Жоден з попередніх світових порядків не мав великих центрів сили, які були б розташованими по всій земній кулі. І ніколи ще державні діячі не були зобов’язані займатися дипломатичною діяльністю у такій обстановці, коли події сприймаються миттєво та одночасно як керівництвом, так і суспільством їх країн.

На думку Кіссінджера, геополітично Америка уявляє собою острів між берегами гігантської Євразії, ресурси і населення якої набагато перевищують те, що є в наявності у Сполучених Штатів. Домінування будь-якої однієї держави над будь-якою із частин, що складають Євразію – Європою чи Азією – залишається критерієм стратегічної небезпеки для США, незалежно від того, триває холодна війни чи ні.

Кіссінджер побачив і головну небезпеку, виклик для геополітичної стабільності. Таким викликом стала спроба Росії відновити своє володарювання на всіх територіях, що раніше контролювалися Москвою. Під виглядом збереження миру Росія прагне до відновлення у будь-якій формі російської опіки. Цей виклик, на переконання Кісінджера, не знайшов гідної відповіді з боку Сполучених Штатів, які зосередили свою увагу на «добрій волі реформаторського уряду» Росії і не бажали займатися геополітичними питаннями, мовчки погоджуючись з цим.

Ключове питання для США, на думку Кіссінджера, полягало в тому, чи вважати взаємовідносини Росії з новими республіками міжнародною проблемою, яка підпорядковується загальноприйнятим правилам зовнішньополітичної діяльності, чи вони є похідним від російської практики одностороннього прийняття рішень, на які Америка буде намагатися впливати, якщо взагалі цього захоче, апелюючи до доброї волі російського керівництва.

Тепер ми точно знаємо, якою є правильна відповідь.

ЧИ ПОТРІБНА АМЕРИЦІ ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА (2001)

Зрозуміло, це питання, яке стало назвою однієї з книг Генрі Кіссінджера, було суто риторичним. Йшлося скоріше не про саму політику, а про її спрямування, головні цілі та орієнтири, які США мають ставити перед собою і вирішувати в сучасному світі.

На початку ХХІ століття перед США постали настільки серйозні виклики, що їх можна було характеризувати як «поворотний момент», — визначив Кіссінджер і прийшов до висновку, що Америка вперше вимушена була розробляти глобальну стратегію, спрямовану у невизначене майбутнє.

Невизначеність посилюється особливостями сучасного етапу розвитку людства. Обсяг доступної інформації призводить до її надлишку та неможливості оцінити її в цілому і повністю. Виникла прірва між інформацією та знаннями і, навіть більше, — між знаннями та мудрістю, вважав Кіссінджер.

Головний виклик для Америки, вважав автор книги, полягав у перетворенні своєї потуги у моральний консенсус. Просування цінностей має здійснюватися не шляхом їх нав’язування, а їх бажаним сприйняттям у світі.

Глобальний світ відкриває перспективи нечуваного раніше добробуту. І це, як вважав політик, також створює слабкі місця, що ведуть до політичних криз і небезпеки нової прірви не стільки між багатими і бідними, скільки між тими у кожному суспільстві, хто є частиною глобального світу, Інтернета, і тими, хто туди не входить.

Уже на початку нового тисячоліття Генрі Кіссінджер помітив, що, можливо, найбільш сильною зміною у природі сучасних міжнародних справ стало загальне прийняття і визнання припущення про те, що певні універсальні принципи можуть бути у примусовому порядку реалізовані або ООН, або, у надзвичайних ситуаціях, групою країн. Тоді ще тривав процес створення Міжнародного кримінального суду. Такі новації, на його думку, відображали новий здоровий глузд, згідно якого традиційні принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи інших країн ставали головними перепонами для загального торжества миру й справедливості.

Тепер ми переконалися й бачимо, що лише здорового глузду недостатньо.

***

Він народився, коли ще не було відкрите телебачення, а його остання книга, що вийшла з друку у 2021 році, присвячена штучному інтелекту. На «великій шахівниці», яку увів у політичний обіг інший знаний американський політик і дипломат Збігнєв Бжезинській, цей текст випадає завершити таким підсумком: Генрі Кіссінджер завжди грав одночасно на кількох дошках, або ж у його шахи завжди грало більше двох гравців. І у цій глобальній грі він завжди був гросмейстером.

Оксана Юрчик