У попередньому матеріалі ми розпочали нову велику тему – роль російської культури та найяскравішої її частини, російського мистецтва у становленні, закріпленні та відтворенні агресивного імперства.

Сьогодні поговоримо про те, чому російська поезія, література сприймається в Росії, як Священне одкровення на всі часи. І як при цьому її гуманістичні заклики до «всесвітнього братерства» виявляються тісно пов’язаними з глибинним, часто наївним і просто неусвідомлюваним імперством.

ФОРМУЛА «ПОЕТ У РОСІЇ БІЛЬШЕ, НІЖ ПОЕТ» І СОЦІОЛОГІЯ

Фраза Євгена Євтушенка «Поет у Росії більше, ніж поет», якою він розпочав свою поему «Братська ГЕС» (1964), через часте вживання давно стала банальністю. При цьому вона вірна і як соціологічне визначення. Більше того, слово «поет» можна замінити в ній на «письменник» або «літератор» – так теж буде правильно. Але подивімося детальніше, як там у Євтушенка, найпопулярнішого колись російського поета:

«Поэт в России – больше чем поэт. / В ней суждено поэтами рождаться / лишь тем, в ком бродит гордый дух гражданства, / кому уюта нет, покоя нет. // Поэт в ней – образ века своего / и будущего призрачный прообраз. / Поэт подводит, не впадая в робость, / итог всему, что было до него».

І це напрочуд точне, як для поетичного тексту, визначення функції чи – кажучи високим стилем – домагань літераторів у суспільствах країн із «модернізацією, що запізнюється», до яких належить Росія. Порівняємо з визначенням, даним вченими:

«В умовах, коли власне суспільні зв’язки та структури порівняно з авторитарною владою та державою слабкі, тут формується група інтелектуалів, які претендують на представництво всієї “національної культури” і, відповідно, втілюють та розвивають її “національну літературу” як заміну громадської думки, відшкодування дефіцитного простору публічності. Завданням письменника стає зображення або вираження національної історії в найбільш значущих моментах, включаючи архаїку, і, разом з тим, у повноті та свідомості цілого». (Л.Гудков, Б.Дубін, В.Страда. «Література та суспільство: введення в соціологію літератури». 1998).

Без поетичного розміру та рими, але, загалом, – про те ж. (Ну, хіба що в Євтушенка ще віддано ввічливу данину лояльності до радянської комуністичної утопії – «майбутнього примарного прообразу»).

Більше того, якщо в XIX столітті, за «часів класиків», католицькі Італію, Іспанію, католицьку та протестантську Німеччину можна було вважати просто «модернізаційно відстаючими», то Росія з її православною окремішністю, абсолютизмом і месіанізмом у загостреній формі була такою в квадраті. І це також позначалося на самовідчутті російських літераторів.

ЯК У РОСІЇ ЛІТЕРАТУРА ЗМІШУВАЛАСЯ З ФІЛОСОФІЄЮ

У Росії не було власне філософської традиції, але на початку XIX століття в освіченої публіки популярним стало захоплення німецькими філософами. За відсутності відповідної школи, це призвело не до появи повноцінної філософії, а до змішування філософії та літератури. Коли у художніх творах одні починали продукувати, а інші шукати філософські формули та одкровення.

Також за умов єдиновладдя у Росії не було власне політики, лише палацові інтриги і перевороти. В таких умовах література брала на себе функцію не просто «заміни громадської думки, відшкодування дефіцитного простору публічності», а й замінника політичного життя (принаймні, до появи підпільних революційних організацій). Суперечка західників і слов’янофілів, що мала відбиток у літературі, була ерзацем класичного партійного поділу на лібералів та консерваторів.

Всі ці фактори, працюючи разом, додатково підвищували суспільне значення, вагомість російських літераторів. Приводили до їхньої сакралізації, а то й обожнювання. Це, само по собі, не є чимось незвичайним. У різних літературах є постаті перші, головні – улюблені. Але навряд чи де ще любов до них набула таких форм, як у Росії стосовно Пушкіна. Відразу згадуються пишні титули, котрими нарекли його в російському суспільстві. І якщо «Сонце російської поезії» виглядає кумедним перекладенням на сучасність традиційного язичницького божества, то «Пушкін – наше все» робить таке обожнювання просто вселенським.

МОЛИТВА ПЕРЕД ІКОНОСТАСОМ «ВЕЛИКОЇ РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ»

Але повернемося до «Поет у Росії більше, ніж поет». Перший розділ «Братської ГЕС», який відкриває цей рядок, називається красномовно: «Молитва перед поемою». Ось головне там на цю тему: «И, на колени тихо становясь, / готовый и для смерти и победы, / прошу смиренно помощи у вас, / великие российские поэты…». (Наскільки все традиційно, впізнавано: якщо «російські», то «великі» й в очікуванні «перемоги»). Ну, а далі моління з проханням про допомогу, звернене до російського поетичного іконостасу. (У варіанті Євтушенка часів пізнього Хрущова, раннього Брежнєва: Пушкін; Лермонтов; Некрасов; Блок; напівзаборонений Пастернак, ймовірно, вставлений у текст після усунення Хрущова від влади; Єсенін; Маяковський).

Показові рядки, показовий підхід. У Росії, у російській культурі тексти класиків справді сакралізуються, займаючи місце десь нарівні зі Святими Писаннями. І це не одиничний випадок, а загальник.

Згадаймо закінчення «На незалежність України» (1991/1992) Йосипа Бродського: «С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! / Только когда придет и вам помирать, бугаи, / будете вы хрипеть, царапая край матраса, / строчки из Александра, а не брехню Тараса».

У строфі, яка починається зі слів «з Богом», прагнення принизити українців та українського творця №1 таке очевидне і настирливе, що робить менш помітним одночасне приниження Святого Письма. Адже прийнято вважати, що людина перед смертю «хрипить» чи шепоче слова молитви. А у Бродського натомість – «рядки з Олександра». Тобто нонконформіст тут виявляється цілком солідарним із ненависним йому в інших випадках Євтушенком. В обох «їхнє все» Пушкін виявляється богоподібним, його рядки – молитвоподібними.

ПРОБА НА ІМПЕРСТВО – ЄВТУШЕНКО ТА ЙОГО «БРАТСЬКА ГЕС»

І ось тепер спробуємо взяти поетичну пробу «імперства» з якогось характерного твору російської літератури. Банально-ілюстративне для цього випадку «На незалежність України» Бродського не дуже цікаве. А ось саме «Братська ГЕС» Євтушенко – цікавіша. Й саме тому, що вибір може здатися несподіваним, неочевидним, потрібно дати окремі пояснення.

Євтушенко – автор дуже якісної «поетичної попси», часто – політико-поетичної. Він був такий популярний і затребуваний, тому що вмів спритно і зовні щиро висловлювати те, що хотіли почути. Дозовано – у міру по-радянськи, в міру антирадянськи, так, щоб здаватися надзвичайно сміливим, таким, що йде попереду, веде за собою, але не бути при цьому забороненим. Євтушенко у поетично короткій та точній формі висловлював російські, радянські стереотипи суспільної свідомості. Насамперед тих, кого називали «шістдесятниками», прихильниками відлиги, вважали лібералами.

У «Братській ГЕС», відштовхуючись від назви, Євтушенко вибудовує масштабну конструкцію на підтвердження ідеї, яка є головною в його творчості: що всі люди брати, і вони мають об’єднатися за все добре проти всього поганого. У поемі це концентровано виражено так: «Многие страны я видел. / Твердо / в одном / разобрался: / ждет нас / всеобщая гибель / или / всеобщее братство».

У цьому творі своєрідно об’єднані розповіді про долі сучасників поета, відлиговий оптимізм і натхненне викладення – по Леніну і з ним усередині – етапів революційного руху в Росії.

ПОЕМА З ГЛИБИН СИБІРУ – ТА БЕЗ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ

Сама назва «Братська ГЕС» показує, що в центрі розгляду – географічна точка, регіон, дуже далекий від історичних російських земель: Східний Сибір, землі завойовані. Але чи відображено це якось у поемі, де є місце для найрізноманітніших історичних подій (страта Стєнькі Разіна; повстання декабристів; скасована страта петрашевців та громадянське покарання Чернишевського; апокрифічне милосердя Володі Ульянова, виявлене на ярмарку в Симбірську)?

На жаль, для опису підкорення Сибіру місця тут не знайшлося. І місцевих жителів, давніх мешканців цього краю у «Братській ГЕС» також немає. У тексті поеми якось само собою виходить, що ці території законно, природовідповідно російські. У Євтушенка це настільки очевидно, звичайно, що не вимагає будь-яких додаткових пояснень. І це традиційний підхід метрополії до захоплених земель, колоній!

Хоча ні, строго кажучи, згадка про місцевих жителів у поемі є, але рідкісна, поодинока. Причому виглядає воно яскраво – самовикривально. Автор описує різні привиди, що блукають навколо ГЕС, і ось найгірший з них: «Что угрюм, воевода острожный? / Али мало ты высек людей? / Али мало с твоею-то рожей / перепортил тунгусок, / злодей?!».

Автор палає праведним гуманістичним гнівом, але промовляється… Насправді ці рядки виявляються подвійно шовіністичними, оскільки тут відчувається не лише імперський шовінізм, а й чоловічий. Фемінізація захоплених територій взагалі властива колоніальній літературі – і ми бачимо саме її прояв. Тунгусів, влучних мисливців, воїнів та захисників нема, є лише тунгуски як беззахисний об’єкт сексуальної експлуатації завойовниками. Чоловічий шовінізм посилюється ще й внаслідок авторського обурення, мовляв, воєвода ґвалтував тунгусок, будучи вкрай непривабливим (а був би молодий і вродливий, то що – інша справа?).

Оскільки місцевих жителів, корінного населення, в поемі немає, то хтось же має зайняти їхнє місце? Так, і це засланці, росіяни – царського часу чи періоду сталінських репресій. І так – аж до сьогодення. Не випадково в «Братській ГЕС» примара давнього засланця Радищева, панібратськи поплескуючи Євтушенка по плечу, каже: «Но, озирая дремлющую ширь, / не мыслил я, / чтоб вы преобразили / тюрьмой России бывшую Сибирь / в источник света будущей России».

Адже й це суто імперський підхід, незамутнений погляд метрополії. Їй і тільки їй вирішувати, чим буде захоплена територія: «в’язницею» чи «джерелом світла». А у місцевого населення, об’єкта колонізації, ніхто, як не питав, так і не питає.

Знову повернемося до образу острожного воєводи. Ось що там далі в Євтушенка: «Здесь, на ГЭС, увидав инородца, / ты не можешь все это постичь. / Твое хапало / к плетке рвется, / да истлела она, / старый хрыч!».

Тобто за Євтушенком (і відповідно до російської самосвідомості) антиімперство Москви в 1964 році (та й зараз теж) полягає в тому, що тунгусів та інших інородців не б’ють батогом, а навпаки – милостиво дозволяють їм працювати на великих державних будовах.

«ПОВИМЕРЛІ ІНДІАНЦІ» ТА ТОПОНІМІКА «БУРЯТСЬКОЇ ГЕС»

Є в «Братській ГЕС» і неочевидні, але підсвідомо також яскраві прояви імперських, колоніалістських комплексів, спрямовані назовні.

Ось муки автора в розділі «У хвилину слабкості»:

«Когда / в тупом благоденствии / мозолит глаза / прохиндейство, / мне хочется / в заросли девственные, / куда-нибудь, / хоть к индейцам. / Но нету / девственных зарослей. / Индейцы / давно повымерли. / И сердце / тоской терзается, / словно телок – по вымени».

Наскільки характерне ось це імперськи зарозуміле «кудись, хоч до індіанців». Надійний, перевірений заморський «білий» імперіалізм позаминулого століття. Зневажливо безособове «повимерли» по відношенню до тих же індіанців – у той самий кошик. І той же самий, уже відомий елемент колоніальної фемінізації: зарості не випадково потрібні незаймані, а засмученому серцю хочеться жіночої ласки, нехай і в форматі тваринницько-материнської метафори.

(Вже не будемо докладно говорити про помилковість заяв, що немає на Землі незайманих заростей з індіанцями, які в них живуть. Мабуть, і тут спрацювала авторська підсвідомість – прорвався назовні той факт, що в північноамериканській Флориді Євтушенко бував частіше, ніж у бразильській Амазонії, принаймні туди йому хотілося більше).

Останній штрих до поеми, до її назви та концепції. Євтушенко відштовхувався, по-перше, від того, що на будівництві цього величезного об’єкта, яке велося після розвінчання «культу особи», не використовувалася рабська праця ГУЛАГу. По-друге, не менш важливою була для автора назва – Братська, з чого випливає прообраз всесвітнього братерства.

І тут виявляється доречною коротка топонімічна довідка. Назва Братського острогу, заснованого в XVII столітті, як форпост для подальшого підкорення навколишніх територій і племен, говорить зовсім не про братів і братерство. Це змінене слово від «бурят, буряти». Тож, по суті, острог міг зватися Бурятським, а ГЕС – Бурятською. Але роздуми на цю тему руйнували б усю конструкцію «Братської ГЕС». Найгірше – вони призвели б до ризикованих міркувань про імперський характер «найбільшої у світі країни». А так, у глибині однієї з давніх колоній, можна гарно і розмашисто розмірковувати про величну долю Росії, закликаючи до всесвітнього братерства. І на-бік відлиговому імперському гуманісту – «повимерлі індіанці», відсутні тунгуси.

(До речі, впізнаєте в цьому «братерському заклику» – все ті ж нотки російського месіанізму, про який ми міркували нещодавно? Докладніше про це поговоримо пізніше, у розділах про російську літературу).

ВЕКТОР ВІД «БРАТСЬКОЇ ГЕС» ДО «(МЕД)СЕСТРИНСЬКОЇ МАКІЇВКИ»

І на закінчення цієї розмови вийдемо на нашу сучасність, на війну, що зараз триває. Тут вектор діалектичного об’єднання «братерства – імперства» отримає гідне і логічне завершення. У червні 2015 року Євтушенко разом із більш відвертим імперцем Йосипом Кобзоном провів у редакції «Комсомольської правди», чи то пресконференцію, чи то творчу зустріч. І там прочитав вірш «Медсестра з Макіївки» – про 34-річну робітницю дитбудинку, застрелену з автоматів трьома неназваними людьми, але судячи з авторського контексту – українськими бійцями. Це, звичайно, не такий чад і треш, як вірші колишньої лібералки, а нині давно вже імперки Юнни Моріц. Але теж вражає, точніше – спантеличує.

Особливо важливо подивитися, як злилися в пізньому Євтушенкові ті самі, згадані раніше теми – «братерство – імперство». Поет мовить від імені медсестри:

«Нашла сразу столько детей, / как будто родив их всех сразу, / в семье, обретенной своей, / взрастила их новую расу. // В ней Кремль Дому Белому друг, / и сдерживают свой норов, / и нету националюг, / Гулагов и голодоморов. // А смирной О-кеевки / из нашей Макеевки / не выйдет. Не взять на испуг. // И здесь, в гарри-поттерском сне / любая девчушка и мальчик / в подарок придумали мне / украинско-русское «Мамчик!» // Над Эльбой солдатский костер / пора разводить, ветераны. / В правительства медсестер / пускай приглашают все страны».

Не можна не впізнати варіації тієї ж теми: «Чекає нас / загальна загибель / або / загальне братерство». Тільки тут – скоріше «сестринство». В наявності – й продовження прийому «відсутність колоній та колонізованих». Як у Братській ГЕС фактично не було тунгусів і бурятів, так і тут нема українців й України, як там був грубуватий маркер «інородці», так і тут – ще грубіший «націоналюги». Українське поза зв’язкою з російським тут не існує в принципі, воно можливе лише в несамодостатньому вигляді: «українсько-російське “Мамчик!”». А вирішувати все мають, звичайно ж, наддержави та союзники в Другій світовій – Росія (вже не Радянська) і все ті ж США, звісно, – без жодної участі члена ООН України.

У такій зв’язці «Братська ГЕС» і «Мед(сестринська) Макіївка», написані з розривом у півстоліття, виглядають особливо рельєфно та переконливо. В описі імперства, в цьому випадку – ліберального. Від поета, який у Росії «більше, ніж поет».

Наступного разу ми продовжимо розглядати тему російського ліберального імперства на інших літературних прикладах.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига