Подія відбулася на тлі завершення в Москві недоладного путчу ГКЧП. Навіть українські демократи згодом визнавали, що «історія тоді допомогла нам». Важко сказати, що було б за день до того, чи через день після… Сталося неймовірне – прокомуністична більшість, так звана «група 239» на чолі зі Святославом Гуренком, і Народна Рада, демократична опозиція, яка складалася зі 125 нардепів, головою якої був депутат Ігор Юхновський, спільно проголосували за доленосне рішення. Друга за кількістю населення й величиною економіки республіка СРСР, оголосила про повну незалежність. Історичний шанс було використано. Століття упертої, безупинної, послідовної боротьби мільйонів українців було увінчано перемогою національної ідеї. Згадаймо той день.

Ранок. Що відбувалося біля Верховної Ради

То була субота. Чудовий сонячний серпневий день. У центрі української столиці, біля Верховної Ради з самого ранку зібрався багатотисячний мітинг. Море синьо-жовтих прапорів, транспаранти, написані ще від руки. Люд прийшов для того, щоб засудити комуністичну партію України – «злочинну й антиконституційну організацію», яка підтримала московських путчистів; щоб провести в країні департизацію, вийти зі складу СРСР, а також щоб звільнити депутата Степана Хмару. Степан Хмара сидів у тюрмі – українське КДБ сфабрикувало проти нього чергову справу – «напад на міліціонера». Але головним гаслом громади було: «Україна виходить із СРСР» – незалежність. Люди були налаштовані дуже рішуче. Виконувач обов’язків американського генконсула в Києві Джон Степанчук, який брав безпосередню участь у підготовці київського візиту Буша, згадував, що ледве пробрався того ранку до Верховної Ради, яку оточили «…тисячі злих людей. Злих на комуністів, злих на все… Вони думали, що я комуніст, бо я був у костюмі. Якась жінка потягла мене за піджак, загукала: «Ганьба!» Я був для них одним із винуватців їхніх бід…».

Що діялося в українському парламенті

Головним питанням, яке стояло на порядку денному надзвичайної позачергової сесії ВР, були дії Компартії в дні путчу і особиста позиція голови українського парламенту Леоніда Кравчука. Ні для кого не було секретом, що Кравчук проявив тоді притаманну майбутньому першому Президенту України  хитрість, примудрившись всидіти не на двох, а навіть на трьох стільцях. Демократи влаштували йому справжній допит. Леоніду Макаровичу було не легко, до того ж з вулиці лунало гнівне: «Ганьба Кравчуку!» Компартія України підтримала путчистів, але намагалася всіляко приховати сліди злочину.

Атмосфера в українському парламенті була дуже напружена. Сидячи в ложі дипломатів, Степанчук «бачив, як усі комуністи прилипали до вікон, спостерігаючи, як натовп чимраз ближчає, і не знали, чи вдасться піти з будівлі живими. Вони всі дуже нервували, курили, не знаходили собі місця…». До розгляду питання української незалежності приступили після 15 години, на вечірньому засіданні. До того воно навіть не було винесене окремо на порядок денний.

Як і в кого виникла ідея

Вперше запропонував включити питання незалежності до порядку денного позачергової сесії Верховної Ради Левко Лук’яненко. Саме він, колишній комуніст, який у молодості прагнув реформувати радянський комунізм, а згодом в’язень радянської репресивної системи, вперше підняв це питання напередодні, 23 серпня на загальній зустрічі депутатів-демократів. «У нас настільки унікальний момент, що ми повинні вирішити основне завдання: проголосити Україну самостійною державою. Якщо ми зараз цього не зробимо – не зможемо ніколи. Бо період розгубленості комуністів короткий, вони скоро оговтаються, а їх більшість». Депутати-демократи довірили підготувати йому документ. Вирішили: написати його якомога більш лаконічним, адже довгий текст неминуче викличе тривалі дискусії, тоді як короткий – має шанс бути проголосованим.

Текст Акта фактично написав Левко Лук’яненко у співавторстві з Леонтієм Сандуляком. 24 серпня для остаточного узгодження тексту було створено комісію, до якої увійшли Ігор Юхновський, Олександр Мороз, Олександр Ємець, Іван Заєць, Анатолій Матвієнко, Дмитро Павличко. З незначними поправками проєкт було прийнято і роздано депутатам перед початком позачергової парламентської сесії.

Полеміка. Спочатку незалежність, а потім – декомунізація

Юрій Щербак згадує, що «…Полеміка була з Гриньовим. Гриньов сказав, що як же так, ми ідемо на союз з комуністами. Давайте, спочатку… ліквідуємо цей комуністичний режим… демократично… Куди ви поспішаєте? Чого ви проголошуєте Україну?» Я нагадав, що Пілсудський проголошував незалежну Польщу, сидячи на німецьких конях і маючи карабіни німецькі…» За те, щоб спочатку засудити КПУ, а вже потім голосувати за українську незалежність виступали зокрема Лариса Скорик і Сергій Головатий. Володимир Гриньов – заступник голови Верховної Ради, етнічний росіянин, депутат від Харкова, представляв «всесоюзне» крило опозиції. Він однозначно підтримав Єльцина і засудив путч, а подальшу долю України бачив тільки у складі Росії на правах федерації. Однак депутати-рухівці змогли переконати його й інших колег, що потрібно негайно ставити на голосування питання української незалежності; потрібно, щоб комуністи теж за нього голосували, адже їх – більшість. Спочатку незалежність, а потім – декомунізація.

Комуністи були заскочені питанням української незалежності, винесеним на порядок денний головою Народної Ради академіком Ігорем Юхновським. На прохання лідера комуністів Станіслава Гуренка, Кравчук оголосив перерву. Вони пішли радитись.

Чому за незалежність голосувала комуністична більшість?

«Для комуністів проголошення України незалежною було тим ходом, який врятував від більш серйозних небезпек», – зауважував Мирослав Попович. Поразка путчистів приголомшила їх. До того ж, 24 серпня з Москви вже надійшло повідомлення, що генеральний секретар ЦК Михайло Горбачов склав з себе повноваження, а діяльність КПРС призупинена. Стало зрозуміло, що центр остаточно кинув їх напризволяще.

Комуністи панічно боялися силового сценарію, так званого «полювання на відьом». Хтось пустив поголос, що Кравчук наказав закрити секретний тунель між Верховною Радою і ЦК КПУ, щоб комуністи не змогли уникнути розлюченого люду. Стотисячний натовп, який стояв під стінами Верховної Ради, спонукав до загострення інстинкту самозбереження.

До того ж, представники опозиції запропонували їм певний компроміс: проголошення незалежності має бути підтверджене на всеукраїнському референдумі 1 грудня, під час виборів президента. І тоді Гуренко погодився: «Ми проголосуємо за цей Акт».

Момент істини

Після перерви приступили до голосування. Кравчук запропонував прочитати текст Акта Левку Лук’яненку, але Дмитро Павличко, член Народної Ради, наполіг на тому, щоб це зробив саме Леонід Кравчук, адже комуністи могли передумати голосувати в останню хвилину. І Кравчук погодився. Він зачитав: «- Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

• Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
• Виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
• здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує

Незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

Після цього розпочалось голосування. «За» проголосували 346 депутатів. Зал вибухнув оплесками, криками, всі зірвалися з місць, почали обійматися, не розбираючись, хто комуніст, а хто демократ.

…Люди на площі стали на коліна. Священник української православної автокефальної церкви проводив молебень і голос його дрижав від ледве стримуваних сліз.

Урочисте завершення

О 21:00 до залу внесли величезний синьо-жовтий прапор. Кравчук заявив, що це начебто прапор з танку, який охороняв будівлю російського парламенту в дні путчу.

Депутати демократичної опозиції зібралися біля трибуни, співали «Ще не вмерла Україна», майбутній гімн незалежної України, а також «Червону калину» – гімн «Січових стрільців».

Останньою акцією сесії ВР України стало ухвалення звернення до президента, керівництва і народу Росії, в якому висловлювалася подяка за «порятунок демократії в СРСР, що уможливило здійснення віковічної мрії українського народу на здобуття повної незалежності». Висловлювалося також і впевненість у тому, що взаємини між двома народами будуть дружніми. «За нашу і вашу свободу», — такими словами закінчувалося звернення.

Камеру в Лук’янівській тюрмі, де сидів Степан Хмара, коли його колеги голосували за незалежність, за яку він стільки років боровся, відкрили. Верховна Рада, крім усього іншого, проголосила департизацію, а також проголосила амністію для політичних ув’язнених. Однак виходити на волю Степан Ількович категорично відмовився, вимагаючи не амністії, а цілковитого виправдання.

Цього дня в Росії…

Росії 24 серпня було не до української незалежності. Того дня ховали трьох захисників російського парламенту, які загинули в ніч на 20 серпня.

Іван Драч і Олександр Ємець цього вікопомного дня були не в залі Верховної Ради України, де ухвалювали Акт української незалежності, а в Москві, на тих похоронах, куди поїхали на запрошення російських демократів.

Через два роки Іван Драч згадував: «Треба було зрозуміти, що відбувається в Москві…бо від цього всього буде великою мірою залежати… доля наша. І ми тоді брали участь у цій великій, величезній маніфестації, яка відбувалася від цього Білого дому до цвинтаря, і тоді я побачив, як одночасно з тим демократичним, прекрасним і святим, що тільки може бути, в такий,(…) революційний час, відбувається нарощування страшної мускулатури  великої російської імперії. Тоді навіть формально коло цього Білого Дому робили оцього двоголового орла – велику таку імітацію… з різних там макетів… – той герб, який мав замінити герб Радянського Союзу, і який не міг нічого втішного для моєї української колоніальної душі сказати, бо значить, що страшніше: чи той двоголовий орел, чи страшніший той герб із серпом і молотом, — важко сказати. (…) Тоді вперше я побачив, (…) і відчув, що наша справа боротьби за незалежність тільки починається…».

Вже через два дні після проголошення Україною незалежності, 26 серпня, прес-секретар Єльцина Павло Вощанов (звісно, не без відома Єльцина) заявив про можливі територіальні претензії Росії до колишніх радянських республік, що вийшли зі складу СРСР.

Як поставився Захід

Західні лідери не те що «вірили» чи «не вірили» в українську незалежність, вони про неї навіть не думали. В політиці насамперед існують тільки такі поняття, як власні інтереси, доцільність чи недоцільність. Там, так само як власне і в житті, слухають і чують тільки вищого. Або рівного. Нижчим наказують. Західні очільники розмовляли до того тільки з Горбачовим. Згодом познайомилися і побачили Єльцина, особливо після путчу. Почали ставити на нього, розуміючи, що влада починає швидко концентруватися в його руках. Їм простіше було спілкуватися не з 15-ма новими країнами, а з одним єдиним центром, з Москвою. А ще західні лідери також боялися «українського націоналізму», яким вправно залякував Горбачов, забуваючи при цьому, що зовсім не «націоналізми» розв’язали дві світові війни, а імперії – політичні верхівки, одержимі жагою до володарювання.

Провідні західні держави почнуть визнавати українську незалежність тільки після оголошення українського референдуму 1 грудня 1991 року. Та й то не одразу.США визнали українську незалежність аж 25 грудня, а потім і всі інші країни. Першою з Великої Сімки Україну визнала тільки Канада – сталося це на другий день після референдуму.

Що було потім?

Потім була ейфорія. Можливо, занадто довга. Можливо, від неї, тієї неймовірної радості, пропустили і втратили щось, чого ні в якому разі не можна було втрачати. Були надто наївні. Надто довірливі. Про що згодом казав В’ячеслав Чорновіл: «Це був колосальний період… А потім…потім пішла малоросійщина…» Здерти в одну мить, одним лише проголошенням Акта незалежності «300-літнє тавро рабства» не вдалося. І це природно. Душа України повільно звільнялася – і звільняється – від колоніального гніту. Тридцять років – це тільки перший крок. І не треба ні на кого ображатися і нарікати – ані на час, ані на долю. Нам допомогла історія. Все, що треба нині – бути повноцінними людьми. І тоді Україна теж буде повноцінною державою.

Марко Назаренко, Київ