Трикутник РФ-Білорусь-Україна, вписаний в коло глобальних проблем
11-й Форум вільної Росії в умовах ковіду та холодної війни-2.0
Через жорсткі ковідні обмеження Форум вільної Росії (ФВР) у «живому» форматі востаннє проводився рівно два роки тому. За цей час Росія сильно змінилася, і знову – не в кращий бік. З авторитарної країни вона перетворюється на дедалі більш жорстку диктатуру з дедалі більш очевидними елементами тоталітаризму.
І, як зазначив натхненник Форуму, Гаррі Каспаров, якщо раніше деякі значні опозиційні сили в Росії висловлювали сумніви у тому, що такі заходи варто проводити за межами РФ, «можна ж все обговорити вдома», то тепер вони самі перебувають тут неподалік – у Вільнюсі. Це прозорий натяк на керівника штабу Навального Леоніда Волкова, який влітку отримав ВНЖ у Литві.
ДЕМОКРАТИЧНИЙ ФОРУМ В ЕМІГРАЦІЇ ЯК НЕМИНУЧІСТЬ
Тому ситуація змінилася в принципі. Те, про що говорили у ФВР від часу його появи, з 2016 року – що майданчик для широкої і вільної дискусії про демократичну Росію можливий лише в еміграції – підтвердилося. Відповідно, в умовах подальшого закручування гайок у РФ значення цього Форуму, що має досвід, авторитет і ненависть з боку Кремля, помітно зросло. Ба більше, тепер вже експерти заходилися дивуватися, що схожих, пропорційних з ним заходів – обмаль, майже немає. Ну, хіба що щорічний Форум російської культури в Європі «СловоНово», який з 2018 року проводить у Чорногорії галерист і публіцист Марат Гельман (теж, до речі, член Постійного комітету Форуму вільної Росії).
Опосередковано про зростання значення ФВР говорить і те, що незабутнім фіналом 11-го Форуму став його останній захід — дискусія Гаррі Каспарова з Міхаілом Ходорковським «Чи може Росія позбутися прокляття диктатури?». Наживо. При тому, що спочатку планувалося, що Ходорковський візьме участь тільки онлайн… Спілкування і коректна, але вельми принципова щодо багатьох пунктів суперечка двох опозиційних важковаговиків видалися дуже цікавими.
І показовими. Ну, тобто, звичайно, можна припустити, що Ходорковський несподівано випадково опинився у Вільнюсі проїздом. Але це навряд чи. Під час придушення опозиційного руху всередині Росії розгромлені не лише структури Навального (ФБК і штаби), а й Ходорковського – різноманітні відділи і проєкти його «Відкритої Росії». І Ходорковський вирішив за правильне в цих умовах зробити підкреслений жест, який показує, що різним частинам опозиції треба частіше і тісніше спілкуватися одна з одною.
Дискусія часто переходила у формат інтерв’ювання (варто сказати, цілком кваліфікованого) Каспаровим Ходорковського. Про те, як проходитиме демократичний транзит Росії (який колись, але ж все-таки відбудеться). Коли ж настала черга питань із залу, то більшість питань знову ж таки була звернена до Ходорковського. При цьому Каспаров уміло, як кажуть журналісти, «дотискав» співрозмовника, намагаючись у кожному випадку отримати максимально повну відповідь.
ХОДОРКОВСЬКИЙ ПРО КРИМ, БІЛОРУСЬ ТА РОСІЙСЬКЕ МЕСІАНСТВО
Ще на початку розмови Ходорковський сказав, що якщо Путін проправить стільки, скільки він хоче, то «збереження Росії в нинішніх її кордонах стане проблемним». Але проблемними у цьому сенсі регіонами він назвав аж ніяк не той, окупований, який нас, українців, хвилює найбільше, а Північний Кавказ, Башкортостан, Якутію… На питання Гаррі Кимовича, чи можна побудувати Росію одночасно і демократичну, і єдину, Міхаіл Борисович для початку відповів коротко: «Ні!»…»Бінго!» — відреагував з широкою посмішкою Каспаров, показуючи, що відповідь правильна, саме така, на яку він чекав.
Аж от дійшло до питання про Крим. Керівник Форуму підкреслив, що на майбутніх установчих зборах нової Росії питання про нього і його повернення Україні обов’язково має бути поставлене (заперечення «крымнашизма» у будь-якому варіанті є принциповою позицією ФВР). Ходорковський погодився, що не може бути не поставлене, оскільки, згідно зі скаліченою Конституцією РФ, він там прописаний її регіоном. Однак Ходорковський при цьому сумнівається, що Крим вдасться повернути Україні, оскільки «народ буде проти». Каспаров з журналістською енергійністю (схожою, втім, на шахову), продовжив атаку, попросив уточнити, чи проголосує сам Ходорковський за повернення окупованого півострова Україні. Але той не дуже вправно пішов від відповіді, сказав, що вирішувати це буде не він.
Далі із залу пролунало питання: чи повинна «прекрасна Росія майбутнього виплатити Україні контрибуції і повернути злочинців, яких вона прихистила». Відповідь Ходорковського знову була ухильною. Мовляв, у випадках підтвердженого криміналу — РФ повинна буде зайнятися розбором злочинів. Але! Він виступає за дотримання договорів. І якщо Москва щось комусь персонально обіцяла і когось кудись направляла (в сенсі – на війну), то вона не може видавати цих людей. Тобто, по суті, відповідь теж виявилася негативною (про контрибуції і якісь виплати взагалі нічого не прозвучало, мабуть, тому, що опитуваному це здалося абсурдом).
Коли білоруська активістка поставила питання про свою країну, Ходорковський висловив думку, що якщо до кінця правління Путіна Білорусь буде інкорпорована в РФ, то ось в цій, з дозволу сказати, демократичній Росії вона і залишиться. Тож нехай білоруські опозиціонери зараз метушаться, а в «прекрасній Росії майбутнього» буде запізно.
Ну, і ще одна теза Ходорковського прозвучала вкрай сумнівно. Коли він сказав, що Росія є такою вже країною – завтрашня або післязавтрашня зарплата людей її хвилює менше, ніж те, «що буде з нею через сто років», або «який приклад росіяни можуть дати світу». І, на думку Ходорковського, у цьому немає нічого поганого, боротися з цим немає сенсу. (Ніби незрозуміло, що такий месіанізм – це традиційний для Росії початок бігової доріжки до авторитаризму).
«ТА НЕХАЙ СОБІ, ЯК ЗНАЮТЬ… НАМ СВОЄ РОБИТЬ»
Тож у будь-якому разі — вдячність організаторам за цю дискусію. Власне, інших відповідей від Ходорковського важко було чекати. І українцям треба пам’ятати про них, оскільки справа не у ньому як такому, а в масі тих, чию думку він висловлює. Коли Ходорковський так говорить про окупований Крим, він діє за принципом «самозбувних прогнозів». Тобто висловлювання такої позиції ним, принциповим противником Путіна, створює відчуття всеросійського консенсусу з цього приводу путінців і антипутінців. Тим ціннішою для нас є наявність авторитетів і структур, скажімо, Каспарова і ФВР, з прямо протилежною думкою.
Зі свого боку, Україна повинна розвивати Кримську платформу, причому за усіма напрямами — і зовнішньо -, і внутрішньополітичними. Щоб Росія, як демократична, так і «демократична» теж розуміла, що без повернення нею Криму нормалізації наших з нею відносин бути не може – за визначенням.
Це має бути, серед іншого, складовою частиною усіх наших доктрин — військової, безпекової, дипломатичної. Це чітко, логічно і обґрунтовано має бути викладено в наших загальнодержавних навчальних програмах усіх рівнів, щоб громадяни України з юного віку усвідомлювали – український Крим окупований сусідньою країною-агресором.
Зрештою, ця позиція, що її концентровано і переконливо закріплено у Кримській платформі, повинна стати справді самозбувним прогнозом (строк виконання якого поки, на жаль, не відомий, але головне – що він здійсниться).
Взагалі, на 11-му Форумі Вільної Росії значна частина виступів, дискусій була вміщена у нерівносторонній трикутник Росія-Білорусь-Україна, а також те, як він вписується в коло основних політичних тем Земної кулі – протистояння диктатур і демократій, і те, по яких лініях відбувається цей розкол світу.
Хто захоче більш детально ознайомитися з тезами найважливіших дискусійних секцій Форуму, раджу переглянути summary на «Голосі Америки». День перший («Глобальні підсумки 2021 року»; «Останні диктатори Європи: уроки громадянського опору в Росії та Білорусі»; «Російська економіка: неефективна і невразлива»). День другий («Путінська війна з історією: альтернативна реальність від середньовіччя до наших днів»; «Глобальний альянс демократій: виклики та перспективи»; «Другий фронт: нові форми гібридної агресії диктатур»).
Сам же намагатимуся дати певну узагальнену його картинку, суб’єктивний миттєвий знімок.
ДЕМАГОГЕЛЬ ЯК ОБ’ЄДНУЮЧА ВСЕРОСІЙСЬКА РЕЛІГІЯ
Почнемо з Росії. У ній за останні два роки остаточно оформився якісний злам. Раніше авторитарне правління Путіна базувалося все ж на його популярності (нехай і такій, що створювалася у шахрайський спосіб – обмеження свободи слова, боротьба зі ЗМІ, які критикують правителя). Тепер же основа його влади — залякування і репресії.
Теоретична основа національної політики — концепція «нації націй», в якій мало уваги приділяється етнічному розмаїттю або ж формуванню політичної громадянської нації. За таких умов російська «нація націй» виявляється конгломератом вірнопідданих владі. А це багато в чому схоже на те, що існувало за часів багатонаціональних імперій, включно з Російською. При цьому відбувається підміна понять Росія, Батьківщина поняттям «влада». Відповідно — якщо ти проти влади, значить, ти проти Батьківщини.
Також в Росії фактично була сформована надбудова громадянської релігії. Тієї, яку в публіцистиці звикли називати «побєдобесієм». Але щоб зняти з поняття сатиричну гостроту, дослідники пропонують термін «релігія дев’ятого травня і георгіївських стрічок» (рос. — «религия девятого мая и георгиевских лент»). Пропоную для стислості називати цю російську квазірелігію ДеМаГеЛь. А якщо трохи розширити — «релігія дев’ятого травня і державних георгіївських стрічок» (рос. — «религия девятого мая и государственных георгиевских лент»), то вийде ще краще – ДеМаГоГеЛь.
Щодо базису, то економічно Росія є досить стійкою. Прогнози, які звучали у 2014-2015 рр. після початку агресії в Україні, ухвалення антиросійських санкцій і падіння цін на енергоносії, не виправдалися. Завдяки акуратній і доволі якісній макроекономічній політиці російська економіка вижила і адаптувалася. Тому Путіну вдалося пережити час низьких цін на нафту-газ і дочекатися нового їх стрибка. При цьому те, що російська економіка не ефективна, не інноваційна і не конкурентна, – владі Кремля абсолютно не загрожує. Затребувані в світі енергоресури, яких на якийсь час вистачить, забезпечують їй стабільність.
Загалом демократичний транзит Росії до цього моменту, через 30 років після розпаду СРСР, закінчився повним фіаско.
СТИСЛА ПРУЖИНА БІЛОРУСІ І ПРОЗРІННЯ З ПРИВОДУ МОСКВИ
Ситуація в Білорусі є складною. Після масових і випереджаючих репресій протест задавлений. Але лояльність на його руїнах не зросла. Люди «живуть, зчепивши зуби» і «ця пружина будь-якої миті може розпрямитися». Не все так просто і у владній, силовій вертикалі, збудованій Лукашенком. У дев’ятимільйонній країні з різноманітними і тісними внутрішніми зв’язками у багатьох представників влади є родичі або близькі знайомі, які постраждали від репресій під час придушення революційних протестів. І це теж є резервом для можливої майбутньої нелояльності мінському режиму.
В умовах рішучої підтримки Лукашенка Кремлем в країні відчутно зростають антиросійські настрої, які раніше були не притаманні Білорусі і, загалом, навіть не зрозумілі.
Мінський режим потрапляє у дедалі більшу залежність від Москви, у тому числі й економічну. Але справа не лише в цьому. Виживати диктатору допомагають і поставки товарів на Захід, в ЄС — зазвичай через посередницькі фірми. Здивування білоруських опозиціонерів викликає також позиція України, яка продовжує відкриті та об’ємні закупівлі в Білорусі (нафтопродукти, добрива, електроенергія) і тим самим фінансує диктатора.
УКРАЇНА — ЗА РОЗКОЛУ СВІТУ НА БОЦІ ДЕМОКРАТІЙ
Що стосується України загалом, то про неї на Форумі говорилося акуратно, в основному у зв’язку з можливою новою масштабною агресією Росії. Така обережність є зрозумілою і, напевно, виправданою. Україна, на відміну від зв’язки Росія-Білорусь, наразі — по цей бік демократії. І в момент, коли політична боротьба у нас в країні загострилася, експерти не хотіли б ставати на той чи інший партійний бік. Тому акцентується на обговоренні того, що наразі загрожує безпеці України і як можна посилити нашу здатність до боротьби з агресією.
Якщо говорити про світові проблеми, то зараз поглиблюється розкол і наростає протистояння між демократіями і авторитарними країнами. Ймовірно, вже навіть можна говорити про «другу холодну війну» і «другу Берлінську стіну». Для України, при всіх наших соціальних, політичних, економічних недоліках – життєво важливо залишитися по цей бік «стіни», з демократіями. Відзначається також чіткий паралелізм у прояві конфліктних зон: Росія — Україна (Білорусь поки перетравлюється Центром), Китай — Тайвань (Гонконг вже проковтнутий).
У демократій багато проблем:
● хаотизація суспільно-політичного життя (у тому числі внаслідок цілеспрямованої діяльності автократій);
● розмивання центру за одночасного посилення однаково небезпечних лівого і правого популізму;
● корупційність, у тому числі експортована з диктатур.
Однак, відспівувати демократичний світ зарано, оскільки його механізми саморегулювання, самовдосконалення і самозахисту є кращими і вищими, ніж у диктатур. Тому в результаті такого протистояння шанси демократичного світу на перемогу у «другій холодній війні» є значно вищими.
«ХОЛІВАР», ТЕПЕР – В ЮТУБІ. І ЩЕ ОДНА ЗАГАДКОВА СМЕРТЬ
І, звичайно ж, хочеться сказати ще про декілька подій Форуму. По-перше, тут відбувся цікавий досвід переведення фейсбучних холіварів (інтернетний термін, від англійського holy war – «священна війна») з мережі в паблік. У програмці це називалося дискусійною сесією «Межа компромісу – досвід людей і диктатур».
Але в реальності це була суперечка між Аркадієм Бабченком, який вкрай жорстко, в дусі гонзо-публіцистики, викриває Російську Федерацію як уламок-реінкарнацію імперії, а також її громадян, які терплять таку владу – і трійцею росіян-лібералів: з письменником Віктором Шендеровичем, психологом Леонідом Гозманом і правозахисницею Ольгою Романовою. Хтось скаже, що троє на одного — це нечесно. Але, якщо знати темперамент і слизьку дискусійну невловимість Бабченка, можна сказати, що співвідношення сил було не таким вже й нерівним. Так, це була полеміка, в якій немає однозначного переможця, але тут важливо саме собою промовляння і більш широке оприлюднення аргументів. А висновки нехай робить кожен сам. Наприклад, моя позиція у цьому випадку десь посередині…
Рівно два роки тому в репортажі з Вільнюса я писав, як популярний колись ленінградський/петербурзький журналіст, а нині гельсінський емігрант Дмітрій Запольський видав книгу «Путінбург». Про становлення під крилом Собчака кримінального путінського режиму, який згодом поширився з Петербурга на всю Росію… І от 8 серпня цього року під час подорожі Європою з дружиною і маленькою дитиною Запольський помер у Ризі. На Форумі Леонід Невзлін запропонував вшанувати пам’ять Дмітрія хвилиною мовчання. А потім розповів, що за підсумками патологоанатомічних досліджень тіла дружина Запольського вирішила, що треба звернутися до прокуратури для того, щоб було проведено розслідування. Невзлін же скупив усі, які зміг знайти, екземпляри «Путінбурга» і залишив їх на столику реєстрації, щоб кожен міг взяти собі для зацікавленого читання.
І у фіналі повернімося до початку. У вступному слові Каспаров нагадав давній форумський жарт, що боротися з тираном у Москві зручніше з Литви. Справді, російська політична еміграція до цієї країни наростає. На Форум у Вільнюсі регулярно приходять видатні литовські політики, депутати Сейму, євродепутати, ексміністри і заступники міністрів. Не кажучи вже про легендарного Вітаутаса Ландсбергіса.
Як тут не згадати, що саме Литва оголосила про вихід зі складу СРСР ще до путчу ГКЧП, 11 березня 1990 року. Ландсбергіс тоді був головою Верховної Ради ЛитРСР. А його онук Габріелюс рік тому став міністром закордонних справ Литви. Але це не сімейність. Щоб обійняти цю посаду, йому довелося пройти свій персональний серйозний політичний шлях.
Це спадкоємність і традиції гордої країни, яка за свою довгу історію звикла, що з Москвою можна і треба сперечатися.
Олег Кудрін, Вільнюс
Фото автора