Тиждень, що минає, став надзвичайним і дещо хворобливим марафоном путінської активності. Дивіться самі. В понеділок – вручення державних премій, у вівторок – зустріч з так званими «Z-військкорами». Щоправда, в середу-четвер – невеличка пауза, яка, втім, має логічне пояснення. Відкрився Петербурзький міжнародний економічний форум, якому колись обіцяли славу «російського Давосу». В останні два роки він перетворився в маргінальне збіговисько. Яке, однак, подається з колишньою пишністю – і піком цієї чотириденної події став п’ятничний виступ Путін. А ще попереду суботня «Африканська миротворча місія».

Така щільність подій, зустрічей, емоційних реакцій дає хорошу можливість подивитися на поточний психологічний та, перепрошую, інтелектуальний стан російського диктатора, людини, яка продовжує криваву війну та регулярно загрожує ядерною кнопкою.

ЯК БУВ ПІДГОТОВЛЕНИЙ ТИЖНЕВИЙ МАРАФОН СПІЛКУВАНЬ

Перше питання, яке виникає, навіщо це все було? Спробуємо розібратися. Завчасно були розплановані нагородження держпреміями в День Росії, 12 червня, та виступ на ПМЕФ-2023 16 червня. Трохи пізніше стало відомо про можливість прийняти з «миротворчою місією» керівників кількох африканських країн. Що ж – назначили російську частину цієї події на 17 червня. Хіба не достатньо? Виявилося, що ні. За участі директорки Russia Today Маргарити Симон’ян ще додатково зібрали «військкорів» на 13 червня.

Пояснення цьому можна знайти, якщо згадати події попереднього тижня. Спілкування з народом, путінська «пряма лінія» переносилася кілька разів. Останнього разу вона планувалася якраз на 8 червня. Але дата неухильно наближалася, а ніяких приготувань, акредитацій не було. Чому? Мабуть тому, що в Росії побоюються – і всерйоз – українського контрнаступу. І того таки 8 червня оголосили, що «пряма лінія» скасовується. Строго кажучи, переноситься на листопад чи грудень. Як для війни – час дуже довгий: хтозна, що тоді буде. (Тим більше, за потреби цей захід знову можна буде скасувати/перенести). На тому ж тижні, 6 червня (до речі, день підриву Каховської ГЕС), терміново зібрали «Z-балакунів» та посадили їх на передпутінський карантин.

Таким чином багатогодинна «пряма лінія» не так щоб відмінилася, вона радше була розділена на низку заходів протягом декількох днів, аби це було простіше витримати Путіну, який зараз, схоже, не в найкращій психо-емоційній формі. Відповідно, всі ці чотири заходи треба сприймати, як щось цільне, єдине. На підтвердження – зверніть увагу, як гармонійно сплітаються їхні теми: культура-мистецтво; армія-війна; економіка; дипломатія-політика. Ну дійсно ж – все, як на «прямій лінії», тільки розбите на сегменти. Саме так, взаємопов’язано, це й треба сприймати.

Наприклад, понеділкова роздача преміальних плюшок різним селебриті. Це ж те, що на «спілкуванні з народом» проходить по лінії зіркових «несподіваних» цікавинок, попсового оживляжу. От і зараз, вручаючи нагороду колись непоганому кінорежисеру, а тепер невигадливому пропагандисту Карену Шахназарову, Путін типу пожартував: мовляв, ніяк не можу вибратися на вашу прем’єру фільму «Хитровка. Знак чотирьох», чи не можете дати мені флешку з картиною? Показово, що Шахназаров, колись людина з гумором, тут відповів тупо по-чиновницьки. Запросив вождя прийти на «Мосфільм», де він директорствує, та переглянути… Ні не фільм, а об’єкти які там останнім часом побудовані.

ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ ПУТІНА ТА ЙОГО ХИМЕРНІ ОЗНАКИ

Не найкращим чином виглядав під час зустрічей на цьому тижні і сам Путін. Раніше в ньому була абсолютна впевненість в собі та відчутна зверхність до навколишніх. Тепер же в кремлівському диктаторі відчувається незникаюча метушливість та намагання переконати себе та всіх, що все було зроблено правильно і добре закінчиться.

При цьому давня, 2014 року, фраза, що «Путін живе в своїй реальності», набуває все більшої глибини і точності. Це реальність бравурних доповідей генерала Конашенкова про українські втрати та яскраві розповіді російського ВПК про «аналоговнєтні» досягнення.

У цьому примарному путінському світі росіяни знищили п’ять комплексів Patriot з тих двох, що в дійсності є в України. (І це, за путінськими словами, тільки «під Києвом». А може ж десь ще знайшли). Тут же – українські втрати співвідносяться з російськими більше, ніж 10 до 1. (Може, це він просто переплутав – за словами Ганни Маляр на Бахмутському напрямку, втрати окупантів у 8,73 разів більше, ніж у нас).

Показово, що на зустрічі з військкорами, а потім на економічному форумі Путін надавав щойно доведені до нього втрати українських танків і БТР. І кожного разу він повторював, як мантру, що «український наступ зривається». Схоже, на даний момент саме в цьому полягає його психологічна зацикленість і самонавіювання.

От ще зразок путінської реальності:

«Т-90 «Прорив» – найкращий танк у світі – 100%. Ось зараз можна сказати, що Т-90 «Прорив» – найкращий танк у світі: він як тільки на позицію виходить, все – там нікому нічого робити. Далі, точніше і захищеність вища».

Це більше схоже на екстатичний релігійний аутотренінг типу «Харе Крішна, Харе Рама». Якщо б справді була така впевненість, що дійсно кращий, то не треба було б підряд повторювати одне й те ж.

Ну й далі варто процитувати таку путінську історію:

«Мені один із командирів розповідав, на жаль, там танкіст загинув, але танк Т-90 «Прорив» потрапив на фугас. Мабуть, підлетіла людина просто поранена, будучи там, – не від бойового снаряда, а просто вдарилася сильно, і все. Танк у робочому стані залишився».

Плутана, та все одно чудова розповідь! Головне – в резюме, що «танк в робочому стані». А танкіст загинув наче як випадково, бо ж «не від бойового снаряда, а просто вдарилася сильно, і все». Хтось після цього ще сумніватиметься в тому, що «Т-90 «Прорив» – найкращий танк у світі»?..

Та це ще не все. От як закінчилася танкова путінська історія: «Тобто всього достатньо… Тобто якраз недостатньо, але за всіма напрямками доробки є, питання в нарощуванні». Віртуозно сформульовано. Уявляю, як це міг би зіграти колись непоганий комічний актор, а нині банальний путінський підлабузник Геннадій Хазанов.

НЕДОЛІКИ, ПРОЄКТИ, ПРОЖЕКТИ ТА НЕБЕЗПЕКА ЇХНЬОГО ВПК

А якщо без жартів, то з останньої фрази випливає й серйозне питання. Що ж насправді нині відбувається з російською військовою промисловістю, з її розгортанням і завантаженням? Наскільки це несе загрозу для захисту України? З одного боку, є рятівна російська корупція, яка може зжерти нелічену кількість грошей. З іншого, якщо продовжувати поливати ВПК з дірявого решета, то щось таки зростатиме.

І от, до речі, що сказав Путін безпосередньо перед його одою танку «Прорив»: «Їх (безпілотників-камікадзе, — ред.) не вистачає. І «Орланів» не вистачає, і якість цих «Орланів» потрібно підвищувати, хоч вони своє завдання виконують. Тобто багато того, що потрібно. Засоби протитанкової боротьби сучасні потрібні, та й танки потрібні сучасні».

В цих твердженнях за бравадою можна розгледіти дійсний стан речей в російському ВПК і пріоритети, принаймні в баченні диктатора, якому так полюбилася війна. 1. Безпілотники різного типу. 2. Протитанкові засоби. 3. Танки. 4. Тощо («багато того, чого потрібно»). І все це – покращене, модернізоване, більш сучасне… Кілька років тому з подібним же блиском в очах Путін розказував про якісь неймовірні, надсучасні ракети. Тепер же, стикнувшись з реальною великою війною, він уже мислить більш приземлено. І діє. Наскільки можливо, відповідні виробництва в РФ зараз уже розгортаються і ще розгортатимуться. Це небезпечно, до цього не можна ставитися зверхньо.

А от ще одна картинка з натури, описана Путіну військовим блогером Юрієм Подолякою:

«Ми не знали перед СВО, що багато спецзасобів, озброєння будуть потрібні – зараз дуже багато цих засобів робиться кустарно <…>, ми зараз робимо збір на засоби РЕБ [радіоелектронної боротьби], і я вам одразу скажу: <…>  всі засоби , які будуть закуплені на ці гроші, будуть зроблені, власне, на колінці. В чому проблема? <…>  Наша бюрократична система не дозволяє їх швидко впровадити та використовувати. Тобто ті можливості, які ми маємо, вони мізерні, може, тисячі, десятки тисяч закупити, а потрібні сотні тисяч, на жаль. Можливо, через мінпромторг, можливо, через міністерство оборони якось для СВО спростити ці процедури для цих засобів?»

Тобто, в Росії, яка не знаходиться під постійними обстрілами та має багато промислових майданчиків, така серйозна річ, як РЕБ, через повсюдну систему «відкатів» досі виробляється кустарно. Проте, на жаль, виробляється…

Взагалі, якщо порівняти зустріч з «військкорами» та виступ на ПМЕФ, то, попри зовнішню ввічливість, в першому випадку у Путіна більше «підгорало», так що доводилося крутитися. І до облаштування кордону в Бєлгородській області можна було б підготуватися покраще, і генерали, як виявилося, «паркетні», і куди не глянеш, «всюди проблеми».

Показовим було резюме Путіна з цього приводу: ну й добре, що війна розпочалася, бо інакше б не знали про всі ці проблеми. Тепер треба їх вирішувати. Тобто кремлівський диктатор сприймає війну, як нову, постійну та довгу реальність. Просто, на його думку, до неї треба призвичаїтись – і все виправиться.

ЛІЗЕМО В ГОЛОВУ ПУТІНА – БАЧИМО «ТРИ УКРАЇНИ»

Корисно також поглянути на політичні позиції, які проглядали із заяв Путіна цього тижня. Зокрема, щодо України є як зверхність, так і більш поважне ставлення, ніж рік тому. Спочатку про тезу про повагу, яка з огляду на Путіна здається неочікуваною. Спілкуючись з одним із блогерів, він каже:

«Щодо “яка це Україна”. Вона, яка б не була, вона є – і треба ставитись до цього з повагою. Але це не означає, що це привід ставитися до нас без жодної поваги. Ось про що йдеться».

На перший погляд ці слова здаються простим блюзнірством. Щоб зрозуміти їх, треба врахувати путінську логіку. Тут кремлівець, який в лютому 2022-го був упевнений, що Україна лусне за кілька тижнів, визнає помилку в своїх розрахунках. Тоді йшлося про те, що України як такої нема і не може бути. Тепер принаймні визнається, що «яка б не була, вона є». Але насправді це мало що міняє для нас, бо от що далі:

«Якщо якась частина людей, які проживають на цих територіях, вважають, що вони хочуть жити в окремій, незалежній державі, треба ставитись до цього з повагою. Але тільки чому вони повинні жити за наш рахунок? І на наших історичних теренах?».

Тобто кордони такої «поваги» до України та українців окреслені дуже вузько – вона може бути тільки на тих землях, які Кремль не вважає своїми історичними теренами. А це західна Україна, яка не входила до складу Російської імперії. На якусь її незалежність Путін уже «милостиво» готовий погодитись. Що ж далі:

«А якщо хочуть жити на наших історичних територіях, тоді вплиньте на своє політичне керівництво таким чином, щоби вибудовувалися нормальні відносини з Росією, щоб нам з цих територій ніхто не погрожував. У цьому проблема». І після того – порівняння з Лукашенком, який, за думкою Путіна, все робить правильно.

А тепер перекладемо цю хворобливу маячню на людську мову. Крим і «коридор до Криму», Луганську і Донецьку області Путін вважає своїми. Статус західних областей він готовий обговорювати в якості якоїсь таки України. А центральна в широкому розумінні Україна має змиритися з тим, щоб на її чолі був хтось на кшталт Лукашенка, хто б глибоко прогинався перед Кремлем.

Саме це наразі є переговорною позицією Москви, яку Путін викладатиме (причому ще і як дуже компромісну) африканським лідерам на суботніх переговорах. Впереміш із обговоренням зернового коридору. 

Ще кілька слів про сутність зверхнього ставлення до України, трансльованого Путіним. Воно базується на тому, що країна збройно, інфраструктурно, фінансово може ефективно опиратися загарбанню, багато в чому, завдяки західній підтримці. Саме це диктатор має на увазі, кажучи, що «воює із Заходом». Саме це у його викривленій логіці означає, що «Захід не хоче миру».

За Путіним проблема тільки в тому, аби переконати Захід (зокрема, через зернову угода та Африку), щоб він перестав підтримувати Україну. Що зробило б можливим її розшматування на три частини, описані вище. Після чого почалося б швидке та максимально жорстоке поглинання першої, жорстке приборкання другої та більш повільне поглинання третьої.

СТРАХ ПЕРЕД LEOPARD І F-16 ТА ПЕРЕМОЖНІ САМОНАВІЮВАННЯ

Страшна картина виходить після розгляду марень в диктаторській голові. І на підтвердження своїх тез кремлівський вождь теревенить одне й те ж: «Нацисти, Гітлер, Волинь, Бандера, державний заколот…» А те що, він додав до цього всього ще і Ющенка, показує: першоджерелом войовничої ненависті до України стала ще Помаранчева революція…

З першого погляду може здатися, ніби Путін стоїть непохитно на своїй типу переговорній позиції, але…

Є, є, проскакують у нього обмовки, по яких видно, що абсолютної впевненості в собі та в своїх діях він насправді не має. Психологічна фіксація Путіна на танках Leopard, на літаках F-16 (а він вже знає, що вони незабаром будуть в ЗСУ) показує, наскільки він їх боїться. І хвалькуваті заяви, що «вони горять» і «горітимуть», цього не відміняють.

А ще, кажучи про те, як Захід планує приборкати Росію, Путін мимохідь сказав: «Навряд чи це вийде». І от це «навряд» не стільки заперечує, скільки підтверджує думку: «А може і вийде?». Московський бункерний нині, як і берлінський бункерний у 1943-1944 рр., внутрішньо відчуває, що все може закінчитись дуже погано. Але жене ці думки, переконуючи себе, що власна непохитна рішучість і внутрішні чвари ворожих союзників допоможуть перемогти.

От для цього і була зорганізована це роздроблена кривувата «пряма лінія» в 4 актах. Аби в існуючих умовах з найменшим ризиком переконати себе та й інших, що все буде гаразд.

Олег Кудрін, Рига