Іван Дзюба

Останні двадцять років, з 1989-го по 2009-ий, прийнято вважати часом відходу України від комунізму та поступового переходу до демократії.

Така постановка питання, така формула, з одного боку, справді є актуальною, а з іншого боку, вона не така однозначна, як може здатися. Над нею тяжіють спрощення: вони переважають у масовій свідомості, часто зустрічаються в політичній публіцистиці, а інколи з’являються і в окремих наукових працях.

Навіть сама констатація – «відхід від комунізму» – попри її узвичаєність, потребує, на мій погляд, уточнення.

Справді: що ж ми маємо на увазі?

Комунізму як реалізованої суспільної формації історія людства не знає. Натомість знає ідею комунізму в дуже широкому діапазоні варіацій: від євангельського, первісно-християнського, до так званого наукового комунізму, а потім пізніших форм – сталінізм, маоїзм, кастроїзм, єврокомунізм, дубчекізм (даруйте за такий кострубатий термін) та ін.

Можна бачити й аналізувати спільне в них, але не можна ігнорувати й відмінного. І не можна не задумуватися над тим, чому ідея чи спектр ідей, які з певною долею умовності називаємо комуністичними або спорідненими з ними, протягом усієї історії людства виникають у різних народів у різних формах. Очевидно, вони народжувалися в пошуках відповіді на глибокі суспільні потреби. Але жодна з цих ідей не була адекватно реалізована, що своєю чергою може свідчити не на користь їхньої спроможності.

Звернімо увагу: навіть коли така ідея ставала державним імперативом, будівництво комунізму розглядалося як незакінчений процес, результат якого обачливо відносився до майбутнього, що так і не настало, й невідомо, чи могло настати взагалі…

Отже, говорячи про подолання комунізму, ми з вами говоримо не про подолання ідеї комунізму, а про подолання спадщини тих режимів – режимів тоталітарних, які були керовані партіями, що називали себе комуністичними (правомірність такої самоназви – це також окрема проблема).

Комуністична риторика в них була схожою, але її реальне політичне, соціально-економічне, національно-культурне наповнення далеко не в усьому однакове, що залежало, зокрема, від міри вкоріненості режиму в суспільному ґрунті.

Скажімо, одна річ, коли такий режим формувався в самому суспільстві чи нав’язувався йому внутрішніми політичними силами (Росія, Китай, Куба, В’єтнам), інша – коли його встановлювано шляхом зовнішнього тиску, хоч завжди з більшим чи меншим опертям на внутрішні чинники. Це вже має пряме відношення до нашої української псевдокомуністичної спадщини.

Тут треба сказати про поверхове розуміння більшовицької революції в Росії як свого роду нещасливого випадку в історії людства, або як заколоту, що вдався через збіг обставин. Такі версії чуємо не лише на обивательському рівні.

Свого часу навіть академік Дмитро Ліхачов говорив про жовтневий переворот як акцію підпоєної більшовиками банди балтійських матросів. Але великі історичні події так не чиняться і до цього не зводяться. Хай формою своєю це був би путч, бунт, переворот, змова – що завгодно. Суттю це була революція, яка, за відомими словами, «потрясла світ». Бо стала відповіддю на глибоку світову кризу – економічну, соціально-політичну, культурну, моральну – на зламі ХІХ і ХХ століть, апогеєм тотальної критики, якої зазнавали в цей час усі сторони життя європейських суспільств: критики і словом, і ділом. Можна навіть сказати, що й сама Перша світова війна була трагічною і кривавою формою «критики» неспроможності тодішнього капіталізму.

Звернімо увагу: одночасно з більшовицькою революцією в Росії відбувалися багато в чому аналогічні революції в ряді європейських країн – насамперед у Німеччині, Угорщині. Цікаве пояснення невдачі німецької революції чи, власне, її відходу від комуністичної ідеї, дав відомий філософ Федір Степун, висланий Леніним з Росії разом з іншими «ворожими» інтелектуалами.

Виступаючи 1926 року з лекцією в Дрезденському політехнікумі, він казав: «Почасти таке безсилля комуністичної ідеї над революційною стихією пояснюється надмірною духовною складністю ідеологів німецького комунізму, які набагато більше нагадували Блока доби написання «Двенадцати», ніж Леніна з атавістичним примітивізмом його світопочування й світогляду».

Однак тут же він наголосив: «Заперечувати грандіозний розмах російської революції, її поки що не враховуване значення для долі всього світу, її справді російський потяг до питань вищого порядку, звичайно ж, не доводиться».

Оцей потяг до «питань вищого порядку» можна побачити, звернувшись до матеріалів напружених філософських, теоретичних, естетичних дискусій 1920-их років. Але потім відбувся розгром більш-менш вільної марксистської думки, зокрема ліквідація московського Інституту Маркса – Леніна та відповідних установ в Україні, перегляд культурної і національної політики більшовизму, без чого неможливий був би тріумф Сталіна. Тож коли ми сьогодні говоримо про спадщину тієї доби, варто мати на увазі не лише остаточний «осад», а й еволюцію ідей, структур, гасел, внутрішню і зовнішню зумовленість цієї еволюції. Інакше ми спрощуватимемо проблему подолання спадщини тоталітаризму.

До одного з таких спрощень належить уявлення про те, що більшовики не мали в Україні жодного ґрунту і перемогли тільки силою червоноармійських штиків. Що штики відіграли вирішальну роль, це безсумнівно, але ж не тільки штики. Перечитаймо спогади українських учасників цих подій, і ми побачимо силу гасел, ідей, пропаганди, вмілого розпалювання класової ворожнечі та особливо соціального розшарування серед селянства, що пізніше було дуже ефективно використано в розкуркуленні, колективізації та в організації і здійсненні Голодомору.

Окремо може стояти питання про тодішніх українських «лівих» – боротьбистів, укапістів, так званих націонал-ухильників. Часто на них дивляться під кутом зору того, як їх було використано більшовиками. Але за тих історичних умов – і внутрішніх, і міжнародних, за умов світового піднесення комуністичного руху – вони намагалися задіяти єдиний реальний тоді шанс побудови модерної України. І не їхня вина, що сили виявилися нерівними. Зрештою, ми не знаємо, що могло б стати результатом їхніх зусиль, якби їх не було придушено, але є підстави думати, що це не було б тоталітарне суспільство московсько-більшовицького зразка.

Різні форми націонал-ухильництва в лавах КП(б)У не були єдиним чи головним виявом спротиву українського суспільства (певних його елементів) політиці московських партійних диктаторів.

Був тривалий і упертий спротив селянства – у формах і саботажу, і тієї боротьби, яку партія називала «бандитизмом». Був глухий спротив частини інтелігенції. Навіть після майже тотального винищення всякої реальної і потенційної опозиції сталінське керівництво не позбулося клопотів з Україною і не послаблювало терору.

Боротьба УПА, незважаючи на її видиму приреченість, мала далекосяжні наслідки, підтвердивши здатність українців до опору, тяглість державницького ідеалу. Але на противагу цьому боротьба режиму з повстанським рухом показала й «резерви» розбрату, коли одних українців нищили руками інших.

Реформи Хрущова мали суперечливий характер: пом’якшення терору, реабілітація значної частини жертв репресій, деяка лібералізація режиму, але водночас нагінки на інтелігенцію та посилення русифікації. За цих умов починає виникати явище, назване, за часовою ознакою, «шістдесятництвом».

Його можна розуміти й у вужчому значенні: як рух «незгідних» і «дисидентів», а можна й у ширшому – як поступове розширення простору невдоволеної станом речей і відповідальної за майбутнє України думки – в усіх сферах життя.

У цьому ширшому сенсі «шістдесятництво» не скінчилося з придушенням дисидентства внаслідок репресій 1965 і 1972 та наступних років. Воно тривало в інших формах у 1970-80-ті роки.

На цей час механічно переноситься з політико-економічної сфери тавро «доби застою», тоді як насправді в літературі, мистецтві, а почасти й у філософській думці це були роки тихого, але впертого розмивання фундаменту догматичної ідеології, повільного відвойовування нового духовного простору. Не кажучи вже про героїчні зусилля правозахисників, хай і нечисленних, про їхню жертовність.

Тому Народний Рух України за перебудову піднявся на досить підготовленому, хоч і не дуже масовому ґрунті. Обмеженість соціальної бази, однобічна зосередженість на національній проблематиці й недостатня увага до проблематики соціально-економічної, кволість зв’язків з робітництвом і технічною інтелігенцією, нестача професійних політичних і організаторських кадрів, малий аналітичний і програмний потенціал, аматорство зумовили слабкі сторони Народного Руху, його суперечності, що згодом, попри подвижницький ентузіазм багатьох (у тому числі колишніх політв’язнів), призвели до численних розколів і зрештою занепаду.

На відміну від «шістдесятництва», яке мало зв’язки насамперед з російським дисидентством, Народний Рух брав собі за приклад народні фронти балтійських республік та польську «Солідарність», але не мав такої масової бази, як вони, і не міг спиратися на національну єдність наполовину зрусифікованого населення, глибше враженого вірусом колонізованості. Тому він хоч і відіграв дуже важливу роль у здобутті Україною державної незалежності, але не став на цьому етапі конструктором державотворення і не зміг надати йому чіткого національно-демократичного напрямку. Реальні важелі влади опинилися в руках компрадорського олігархічного капіталу, кадри і потенціал якого формувалися ще з радянських часів.

Грабіжницький характер так званої «прихватизації», зосередження національного багатства в руках небагатьох, приголомшливий розрив між рівнями забезпеченості, тріумф соціального безстидства, нерозвиненість громадянського самоврядування – це лише деякі з характеристик нашого суспільства, що ставлять під сумнів якість його демократичності. Якщо це і є подолання комунізму, то подолання, сказати б, негативне, а не позитивне. Воно породжує те, що у філософії зветься «хибною свідомістю».
Одна з найболючіших проблем нашого суспільства – глибока прірва між рівнем наукової, філософської, естетичної думки, новаціями у сфері мистецтва, літератури – і рівнем масової свідомості, яка здебільше залишається в полоні старих стереотипів або хаотичних критеріїв і нерозвиненого смаку.

Інтелектуальна продукція вищого рівня ніде в світі не є масовою, але є суспільні ланки, через які здійснюється трансляція інтелектуальних ідей у ширші суспільні верстви. У нас же політична еліта і засоби масової інформації цієї функції не виконують, а освітні структури недостатньо ефективні.

Звичайно, ми маємо сьогодні свободу слова – в тому розумінні, що можемо безкарно висловлювати будь-які думки. Це величезний здобуток після десятиліть політичної німоти. Але який суспільний простір має наше вільне слово, коли засоби масової інформації поділені між кількома небезкорисливими магнатами? Доводиться розраховувати хіба на суперечності між ними.

Звичайно, ми маємо політичні свободи – величезний здобуток після десятиліть тотального контролю. Але живемо в дивовижному суспільстві, де ніхто не боїться, скажімо, Президента, але всі бояться дільничного міліціонера, голови сільради, начальника ЖЕКу, директора установи – тобто тих, від чиїх норову, настрою, манер чи можливостей залежить щоденне життя людини.

Тобто: у нас немає суспільних механізмів самозахисту людей на «низовому», житейському рівні. І поки таких механізмів не буде, мало важитимуть персональні зміни на вищому рівні – президентів, урядів, правлячих партій, блоків і коаліцій.

Це все буде суєта, що на житті народу відбиватиметься швидше страждальним чином. І не поглиблюватиме демократичність нашого суспільства.

Доля української демократії, на мій погляд, залежатиме від створення й функціонування «низових» структур громадського самоврядування. Тут може прислужитися великий досвід Народного Руху, але також і його «негативний досвід», тобто врахування його упущень, помилок, слабких місць. Але хіба прийде саме по собі це самоврядування, хіба поширяться країною структури громадянського суспільства, якщо процеси ці залишаться неосмисленими і необговореними, а потім не будуть опановані «низовими» громадськими активістами?

 (Джерело: http://www.radiosvoboda.org)