Наслідування нацистів або більшовиків – зовсім не те, що потрібно Україні в цей історичний момент

Так багато важливих подій відбувається всередині України і за її межами, що важко встигати за ними слідкувати.

Недавній спалах пандемії коронавірусу знову вимагає нових заходів посилення карантину.

На лінії зіткнення на Донбасі у війні Росії проти України, хитке припинення вогню було порушене російськими ставлениками, й українських солдатів вбивають знову практично щодня.

Президент Володимир Зеленський, хоч і нерівномірно, активізував свою боротьбу проти олігархічної системи, яка все ще тримає Україну в заручниках своєю економічною і політичною мертвою хваткою, а також проти судової мафії, яка нахабно продовжує використовувати свій конституційний «імунітет», щоб увічнити свою квазі-законність і безкарність.

Тільки сліпий або дуже упереджений не може цього не побачити. Так, від українського лідера чекають більшого – скептики, обережні й оптимісти, щоб упевнитися, що він дійсно перетнув Рубікон і що це справді битва до кінця проти, здавалося б, всемогутніх олігархів і недоторканної п’ятої колони.

А тим часом новий президент США Джо Байден поставив владного російського президента Владіміра Путіна на місце, публічно визнавши, що він справді вбивця, і, серед іншого, підтвердивши свою підтримку незалежної, хоча і менш корумпованої, України.

Так, він зробив не все, чого б хотіла Україна та її прихильники, а саме: відкрито закликати до відмови від німецько-російського проєкту газопроводу «Північний потік 2». Але американський лідер поінформував Київ іншими способами, що, якщо він досягне успіху в боротьбі з корупцією та підріже крила олігархів, Вашингтон підтримає та, можливо, посилить свою підтримку.

А тим часом ми стали свідками того, що я бачу, як відволікаючий маневр провокаторів і фанатиків.

20 березня прихильники сумнівного українського активіста Сергія Стерненка, який нещодавно був засуджений за очевидною судовою помилкою упередженим судом в Одесі до 7 років позбавлення волі на підставі сумнівних звинувачень, провели акцію біля Офісу президента в Києві.

Хоча поліція не протидіяла, деякі з них – радикали, провокатори, платні агенти? – розгромили вхід, розписавши стіни гаслами, розбивши вікна, і навіть намагаючись підпалити саму будівлю.

Вигляд цього дійства та наслідки, показані на численних відео та фото, були шокуючими та огидними. Це навряд чи було кращим з патріотичних протестів України. Відповідальними за політичний вандалізм були антидержавні екстремісти, будь то свідомо, чи «під впливом», чи просто провокатори, які отримували задоволення від осквернення важливого символу української державності.

Результат також завдав шкоди іміджу України за кордоном і зіграв на руку недоброзичливцям країни, особливо Кремлю.

Зрештою, справа Стерненка, як, можливо, і кілька інших, є симптомом корумпованої судової системи, успадкованої, але не створеної Зеленським та його Офісом.

Так, команда Зеленського могла, має і намагається протистояти цьому виклику. Можна дорікнути, що, мовляв, занадто повільно. Але чи надає українська Конституція та законодавство президентові право усунути корумпованих суддів та суди? Інституційні перешкоди – величезні і їх неможливо швидко усунути без звинувачень в повзучій диктатурі, що йде врозріз з європейськими цінностями тощо.

І тут, перефразовуючи Шекспіра, я не хочу ані засуджувати українського президента, ні вихваляти його. Але хочу допомогти всім нам зрозуміти, де ми знаходимося і що поставлено на карту.

По-перше, давайте будемо чесними і визнаємо, що правова система в Україні – це постійна ганьба. Існує безліч корисливих інтересів, які зацікавлені у збереженні нинішнього стану, і які чинять опір реформуванню судової влади та правоохоронних органів.

Зеленський визнав це і заявив, що взяв на себе цю «нездійсненну місію». Йому потрібна допомога, контроль і розумне поєднання батога і пряника, а не просто критика та неприйняття.

Це потужне та вирішальне починання повинно стати «командним зусиллям» від імені всіх конструктивних сил України, а не просто політичної групи, яка перебуває при владі й знаходиться під обстрілом з усіх боків.

І ще вона має відповідати тим «патріотам», чий постійний негативізм і ворожість призводять до  втрати часу та фактичного саботажу.

Мені набридло слухати повторювані порожні аргументи про те, що той чи інший герой гідний нашої поваги, підтримки та поблажливості, тому що він або вона патріоти. І особливо, що це були добровольці або військовослужбовці, які воювали проти росіян на Донбасі.

Я не психолог і не психіатр. Але, схоже, хоча певні речі досить очевидні, на цьому етапі їх потрібно повторно нагадати.

Зображення будь-кого захисником України від російського агресора на фронті, не робить кожного з них героєм чи зразком для наслідування.

Не так давно це була, передовсім, Надя Савченко – багато людей її підтримували, коли думали, що вона є політичним в’язнем у Росії. Але тим не менш, ми не знаємо до сьогодні, чи не були наші доброзичливі наміри використані з політичною метою. Сьогодні те саме з іншими, як, наприклад, у випадку Стерненка.

Справжні герої – це одне. А ті, хто використовує війну і конфлікти в корисливих цілях, часто маскуючись під патріотизм, або хто використовує сторонніх для цієї мети, – інше.

Воєнний час, на жаль, є можливістю і магнітом, серед іншого, для авантюристів, тих, хто має серйозні психологічні проблеми та комплекси, садистів, і тих, хто любить кров та смерть, розчарованих егоцентриків та тих, хто хоче утвердитися будь-якими відчайдушними засобами.

Це пов’язано з самою ідеєю патріотизму. Мотивувати і робити щось, що пов’язане з почуттям солідарності та потенційної самопожертви для вищої справи власної нації й її безпеки та добробуту, а не лише власних корисливих інтересів, хоч якими б замаскованими вони були – от про що мова.

В іншому випадку це цинізм та самореклама – головні компоненти, що лежать в основі зв’язків з громадськістю та популізму.

Згадайте все ще дуже влучний давньоанглійський вираз: «Патріотизм – останній притулок негідника».

Як вірно й актуально це сьогодні для України! Так багато самопроголошених патріотів турбуються про Україну та її майбутнє заради своїх політичних та фінансових цілей.

Це проблема, яка, як вказує англійська приказка, аж ніяк не нова і не властива Україні. Але про неї слід особливо пам’ятати в країні, яка все ще перебуває у стані війни з Росією.

Згадаймо, що Адольф Гітлер також починав як патріот, хоча фактично він є зрадником своєї власної країни. Рідко згадується, що він народився в Австрії й переїхав до Німеччини в 1912 році.

Гітлер воював у Першій світовій війні за Німеччину, а точніше за її “справу”, тобто німецькомовний, чи німецько-мислячий світ, що багато в чому схоже на те, що сьогоднішні кремлівські правителі хотіли б, щоб ми визнали, як «рускій мір» російськомовного населення і тих, хто ототожнює себе з Росією в культурному відношенні, якщо не завжди в політичному.

Можливо, деякі німці в 1930-х роках виправдовували радикальний екстремізм нацистів, кажучи: «Ну, молодий Гітлер воював за нашу країну. Зрештою, він справжній патріот». Зважаючи на отримані уроки, чи не слід сьогодні українцям запитувати, що насправді представляють із себе деякі «патріоти»?

І про ще одне непросте питання. Відверто кажучи, як британський українець, нащадок біженців Другої світової війни, коли двоє тоталітарних монстрів билися на землі моїх батьків, мені неприємно спостерігати за деякими правими «патріотичними» демонстраціями в Україні, які спираються на методи, які для мене, і, вірогідно, більшості західного світу, сході на наслідування нацистських методів і меседжів.

Факельні ходи та механічне скандування гасла «нація понад усе – смерть ворогам» (як це звикла робити ультраправа партія «Свобода») є не лише політично та історично жахливим, а й викликає питання – хто ви такі, щоб вирішувати, що таке нація (етнічна, політична, демократична, тоталітарна?), а хто є ворогом (зовнішнім/внутрішнім?).

Наслідування нацистів або більшовиків – це не те, що потрібно Україні в цей історичний момент. Розуміння, єдність та компроміси повинні бути головними пріоритетами порядку денного, а не ненависть, ворожість та роз’єднання.

При всій повазі до справжніх українських патріотів та борців за громадянські права, які брали участь у демонстрації біля офісу президента минулої суботи, – не дозволяйте так дешево використовувати себе тим, хто дискредитує не тільки вас, а й Україну в цілому.

Продовжуймо чинити тиск на владу, щоб вона виконувала те, що потрібно країні, й чого чекають наші союзники, – але цивілізовано, що буде гідним патріотичних та демократичних традицій України.

Богдан Нагайло
Kyiv Post – Україна

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства