Поки Росія демонструє відсутність бажання завершувати війну, Європа дедалі активніше шукає власні відповіді на безпекові виклики, а НАТО готується до чергового етапу внутрішньої трансформації. Паралельно змінюється політична карта пострадянського простору – від Молдови та Румунії до Південного Кавказу.

Чи здатна Європа взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку, яких рішень очікувати від майбутнього саміту НАТО в Анкарі та які сценарії європейської інтеграції можливі для України – в інтерв’ю Укрінформу розповідає керівник Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

У КРЕМЛІ ВЖЕ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ПЕРЕМОГТИ УКРАЇНУ НЕ ВДАСТЬСЯ

— У Лондоні відбулася зустріч лідерів Великої Британії, Франції та Німеччини за участю Президента України. Було сформульовано низку принципів майбутнього миру: припинення бойових дій, недопущення зміни кордонів силою, гарантії безпеки для України та Європи, заморозка російських активів до виплати компенсацій. Ці домовленості можуть стати реальною основою для майбутніх переговорів?

— Наразі важливо, що Україна та три впливові європейські країни сформулювали спільну позицію щодо умов подальшого мирного процесу. Однак для того, щоб вона стала основою майбутніх переговорів, необхідно заручитися підтримкою президента США Дональда Трампа. Після цього – відновити мирний переговорний процес і забезпечити участь у ньому представників Європи.

Найскладнішим завданням буде примусити Росію погодитися з цими підходами. Ключовий елемент досягнутих домовленостей полягає в тому, що мирний процес має розпочинатися з припинення вогню. Саме це повинно стати фундаментом для подальших мирних переговорів.

— Якщо припустити, що в Лондоні за зачиненими дверима обговорювалися теми, які не потрапили до офіційних заяв, то що це могло бути?

— У будь-яких серйозних переговорах завжди є закрита частина. Офіційні заяви – це лише верхівка айсберга, публічний результат домовленостей. Натомість за зачиненими дверима обговорюються механізми досягнення цих результатів і конкретні кроки для їх реалізації.

Ймовірно, йшлося про те, як вплинути на Трампа під час саміту G7, як переконати його в необхідності змінити логіку мирного процесу, коли і за яких умов відновлювати переговори, а також як змусити Путіна погодитися на переговори щодо припинення вогню.

Безумовно, предметом обговорення були й складні питання подальшої військової підтримки України. Зокрема, особлива увага могла приділятися пошуку додаткових ракет-перехоплювачів та інших критично важливих засобів протиповітряної оборони.

— Відкритий лист Зеленського до Путіна фактично залишився без відповіді. Що така поведінка Росії говорить про її реальні наміри Кремля. Чи є там хтось, хто адекватно оцінює ситуацію?

— Я вважаю, що на момент оприлюднення відкритого листа до Путіна Президент України вже добре розумів, якою буде реакція адресата. Саме тому в листі пролунали жорсткі критичні оцінки на адресу Путіна та Росії. Однак важливо було отримати публічну відповідь самого ватажка кремлівського режиму, щоб він фактично підтвердив: припиняти війну наразі не збирається.

Це було необхідно для того, щоб в окремих політиків і експертів у США та Європі не залишилося ілюзій щодо готовності російського диктатора до реальних мирних переговорів. Водночас Україна мала продемонструвати власну готовність до переговорного процесу, але не з позицій так званої «формули Анкориджа», а з позицій сили.

Саме тому спочатку до Санкт-Петербурга долетіли українські дрони, потім відбулася інформаційно-політична атака у вигляді листа Зеленського, а фінальним акордом стала ще одна повітряна атака на російські військові об’єкти в районі Петербурга.

У Росії, зокрема й у Кремлі, чимало людей уже усвідомлюють, що перемогти Україну не вдасться і що рано чи пізно доведеться переходити до реальних мирних переговорів. Однак, схоже, цього досі не готовий визнати Путін. Саме тому його потрібно підштовхувати до зміни позиції – ситуацією на полі бою, ударами по російському тилу та посиленням політичного та економічного тиску на РФ з боку США та Європи.

Наразі Кремль ще не готовий до справжніх мирних переговорів. Проте початок такого процесу – це радше питання часу та обставин, ніж принципова неможливість.

— Між тим, від багатьох експертів звучить теза, що Росія програла вибори у Вірменії. Наскільки, на вашу думку, коректне таке формулювання, зважаючи на попередню політику балансування Нікола Пашиняна? Як ви прогнозуєте зміни вірменської позиції і взагалі ситуації на Південному Кавказі?

— Безумовно, Росія програла ці вибори, адже агресивно тиснула на Вірменію та намагалася вплинути на їхній результат. Водночас не варто виключати, що після виборів Пашинян продовжить політику балансування між Заходом і Росією – своєрідну «багатовекторність по-вірменськи».

Однак пріоритетом для Єревана, найімовірніше, залишатиметься рух у бік Європи та активізація відносин зі США та ЄС. Щоправда, цей процес може відбуватися обережно й поступово, щоб не спровокувати кризу у відносинах з Москвою. Тим більше, що Вірменія досі значною мірою залежить від Росії в економічному плані.

Ситуація на Південному Кавказі вже суттєво змінилася, і ця трансформація триває. Росія поступово втрачає свій вплив у регіоні, а результати виборів у Вірменії стали ще одним підтвердженням цієї тенденції.

— Вірменські вибори можна назвати четвертою поспіль невдачею російської політичної та пропагандистської машини після Румунії, Молдови та Угорщини. Як би ви узагальнили цей тренд?

— Росія програє там, де відбувається консолідація проєвропейських сил, які активно відстоюють європейський вектор та демократичний шлях розвитку своєї країни.

НАТО ВЖЕ НЕ БУДЕ ТАКИМ, ЯКИМ БУЛО У ПОПЕРЕДНІ ДЕСЯТИЛІТТЯ

— Уже 7 – 8 липня в Анкарі відбудеться саміт НАТО. Які ваші попередні прогнози щодо його ключових рішень і головних тем порядку денного?

— Головне питання цього саміту – подолання кризи у відносинах між США та їхніми європейськими партнерами. Сполучені Штати залишаться в НАТО, однак реструктуризація функцій і розподілу відповідальності між Америкою та Європою в межах Альянсу є практично неминучою.

Ще до початку війни США та Ізраїлю проти Ірану, під час міністерської зустрічі НАТО в Брюсселі 12 лютого 2026 року, заступник керівника Пентагону Елбридж Колбі сформулював одну з найжорсткіших і водночас найбільш концептуальних позицій адміністрації Трампа щодо майбутньої ролі США в європейській безпеці. Її суть полягає в тому, що американці залишаються в НАТО, але більше не хочуть нести основний тягар забезпечення звичайної оборони Європи. За словами Колбі, «Європа має взяти на себе основну відповідальність за підтримку України та конвенційну оборону (conventional defense) власного континенту».

США планують зберегти за собою насамперед функції ядерного стримування, а також участь у стратегічному плануванні, навчаннях і координації дій союзників. Саме в цьому напрямку, найімовірніше, і відбуватиметься подальша трансформація НАТО.

Простіше кажучи, європейським країнам доведеться брати на себе значно більше відповідальності та практичних зобов’язань щодо безпеки на Європейському континенті. Співпраця України з НАТО продовжиться, однак сам Альянс поступово змінюватиметься і вже не буде таким, яким був у попередні десятиліття.

— Звіт НАТО за минулий рік фіксує рекордні оборонні витрати – близько 1,4 трильйона доларів. Європейські союзники та Канада нарощують внесок у колективну безпеку, збільшується присутність неамериканських військових контингентів на східному фланзі Альянсу, розширюються програми стримування Росії. Чи можна говорити, що НАТО сьогодні не лише зберігає єдність, а й посилюється?

— Я не прихильник ілюзій. НАТО сьогодні переживає, мабуть, найглибшу і найгострішу кризу за всю історію свого існування. Насамперед це є наслідком позиції та політики президента Трампа і його адміністрації щодо трансатлантичних відносин та майбутньої ролі США в системі європейської безпеки.

— Якщо говорити про український порядок денний на майбутньому саміті, то головною інтригою, схоже, буде не питання членства, а рівень інтеграції України в оборонну систему Альянсу. Йдеться про довгострокові програми озброєння, розвиток ППО, виробництво боєприпасів і спільні оборонні проєкти. На вашу думку, яких конкретних рішень тут реально можна очікувати?

— Українське питання не буде головним на цьому саміті. Водночас підтримка України з боку НАТО збережеться і продовжиться. Головне зараз – щоб Альянс поступово подолав свою нинішню кризу. У тактичному плані для нас важливо зберегти механізм закупівлі американської зброї за посередництва НАТО.

— Відомо, що генеральний секретар НАТО пропонував виділяти на підтримку України 0,25% ВВП країн-членів, але ця ідея зустріла стриману, м’яко кажучи,  реакцію низки великих держав. Наскільки це серйозна проблема для подальшої підтримки України?

— Цю ідею країни Балтії висловлювали ще три роки тому. Вона є правильною і справедливою, однак наразі залишається нереалістичною в межах НАТО в його нинішньому стані. Навіть такі наші друзі та партнери, як Велика Британія і Франція, з огляду на стан державних фінансів і внутрішньополітичну кон’юнктуру, не готові надавати Україні військову допомогу на такому рівні. Для них це означало б фактично втричі збільшити обсяги військової підтримки.

Більш реалістичним виглядає підхід, за якого буде гарантовано нинішній рівень військової допомоги Україні, але з більш справедливим розподілом навантаження між країнами НАТО. Насамперед це стосується фінансування програми PURL – закупівлі американського озброєння за кошти європейських членів Альянсу.

— Цьогорічний військовий парад у Франції з нагоди Дня взяття Бастилії буде присвячений, зокрема, підтримці України та демонстрації готовності Заходу протистояти російській агресії. Наскільки важливими є такі символічні сигнали сьогодні?

— Я більше ціную ефективну підтримку, ніж ефектні жести.

УКРАЇНІ СЛІД ВИКОРИСТОВУВАТИ ВСІ МОЖЛИВОСТІ ІНТЕГРАЦІЇ З ЄС УЖЕ ЗАРАЗ

— Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц запропонував розглянути для України формат «асоційованого членства» в ЄС як проміжний етап до повноправного вступу. Такий статус передбачав би глибшу інтеграцію до європейських інституцій без повного права голосу.  Наскільки, на вашу думку, ця модель може бути прийнятною для України? Чи варто розглядати її як реалістичний проміжний етап, чи Київ має наполягати виключно на повноправному членстві?

— Справа не в назві чи проміжному статусі, а в додаткових можливостях для України. І пропозиція Мерца саме відкриває такі можливості, при цьому не стаючи альтернативою повноправному вступу України до ЄС. Водночас не факт, що і ця ідея отримає підтримку всіх країн-членів Євросоюзу.

Підхід за принципом «все або нічого» в цій ситуації не є конструктивним. Варто також враховувати, що вступ України до ЄС можливий лише після завершення війни, а на фінальному етапі європейської інтеграції можуть знайтися країни, які з тих чи інших причин блокуватимуть наше членство. Крім того, залишається відкритим питання подальшого розвитку самого Євросоюзу. Саме тому Україні слід використовувати всі додаткові можливості для інтеграції з ЄС уже зараз, не чекаючи на набуття повноправного членства.

— Чи справді існує ризик, що такий статус може перетворитися на довготривалу «сіру зону», подібну до ситуації, в якій роками перебуває Туреччина?

— Окремий нюанс полягає в тому, що турецька ситуація у відносинах з ЄС зумовлена масштабами самої Туреччини, а також суттєвими соціокультурними та політичними відмінностями між нею та країнами Євросоюзу. За правління Ердогана до цього додалися й серйозні проблеми з дотриманням демократичних стандартів. Тому вступ Туреччини до ЄС був малоймовірним як 30 років тому, так і зараз. Складається враження, що сьогодні в самій Туреччині на цьому вже не надто наполягають.

Для України потенційні труднощі на шляху до членства в ЄС пов’язані не з проміжним статусом і не з ризиком опинитися в «сірій зоні», а насамперед із війною, її наслідками та серйозними економічними суперечностями з окремими країнами Євросоюзу, зокрема з Польщею. Якщо такі проблеми справді стануть перешкодою, то, на мій погляд, Україні варто розглядати норвезьку модель взаємин з ЄС як можливу альтернативу. З економічної точки зору вона може виявитися для нас навіть більш вигідною.

Мирослав Ліскович. Київ