Згідно з Конституцією, чергові президентські вибори мали відбутися 31 березня 2024 року, але повномасштабне вторгнення Росії відсунуло це питання далеко на другий план – в український публічний простір воно повернулося лише після низки заяв, що пролунали із Заходу. Так, у травні 2023-го президент ПАРЄ Тіні Кокс заявив, що Україна має організувати вибори попри війну, посилаючись на статут Ради Європи, а у серпні американський сенатор-республіканець Ліндсі Грем, висловив побажання, щоб «у цій країні відбулися вільні та чесні вибори, навіть під час нападу на неї».

Втім, ані ці заяви, ані рішення Києва про відтермінування виборів, особливого резонансу в українському суспільстві не викликали. За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), у вересні 2023 року понад 80% громадян вважали, що вибори зараз не на часі. Такої ж думки дотримувалось і громадянське суспільство: наприклад, під відповідною заявою Громадянської мережі «Опора» підписались понад 100 громадських організацій та рухів. Консенсус склався й серед політичних сил: у листопаді 2023 року голови парламентських фракцій, зокрема й опозиційних, підписали меморандум, в якому зафіксували згоду щодо того, що вільні та чесні національні вибори мають бути проведені вже після війни та завершення дії воєнного стану.

Об’єктивні перешкоди

В чому причина такої одностайності? Найбільш гострими були і залишаються проблеми безпеки та доступу. Загальнонаціональні вибори – це тисячі дільниць, які в день голосування мають відвідати мільйони виборців. Але повністю усунути загрозу російського ракетного терору було неможливо ані у 2023 році, ані зараз: лише протягом березня 2024 року Росія випустила по Україні понад 400 ракет, більше ніж 600 ударних БПЛА і понад 3000 керованих авіабомб. Забезпечити належне дотримання електоральних процедур у таких умовах вкрай складно, а у прифронтовій смузі, яка розтяглась від Чернігова до Одеси – взагалі неможливо. Крім того, близько 7 мільйонів дорослих українців нині розкидані по різних країнах світу та організувати їхнє голосування було б вкрай непросто, не кажучи вже про залучення громадян, що опинились у тимчасовій окупації.

Великою політичною перевагою України є те, що країна вступила у велику війну очолена владою, сформованою в результаті безсумнівно прозорих виборів, на яких Володимир Зеленський отримав підтримку 73% виборців, а його партія «Слуга народу» сформувала переконливу парламентську більшість. Це зробило українське суспільство невразливим для російських спекуляцій на тему «нацистів», які нібито «захопили владу» в країні.

Цілком очевидно, що через згадані вище обставини вибори під час повномасштабної війни пройшли б в умовах низької явки та з порушенням деяких формальних вимог. Не треба пояснювати, що це могло б підірвати довіру до керівництва держави незалежно від результату голосування. До того ж вибори – це потенційні кадрові перестановки у вищих ешелонах влади. В умовах війни, коли час для прийняття життєво важливих рішень часто вимірюється навіть не тижнями, а днями і годинами, це загрожує великими ризиками.

Крім того, за підрахунками Центральної виборчої комісії України, президентські вибори коштували б 5,4 млрд гривень. В умовах значних економічних труднощів, спричинених війною, такі витрати не лише стали б тягарем для державної скарбниці, але й викликали б негативну реакцію громадян. Вимоги переспрямувати якомога більше коштів з державного та місцевих бюджетів на потреби оборони лунають з боку суспільства з лютого 2022 року, і навряд чи формальне завершення каденції чинного президента стало б достатнім аргументом на користь багатомільярдних витрат на проведення виборів.

Та й врешті, відтермінування президентських виборів в ситуації війни не лише юридично можливе, але й прямо приписане статтею 19 Закону «Про правовий режим воєнного стану». Звичайно, Верховна Рада має повноваження вносити зміни до чинного законодавства, але наразі підстав для цього немає: згідно зі статтею 64 Конституції України, виборчі права громадян не належать до тих, які не можуть бути обмежені під час воєнного або надзвичайного стану.

«Перегони» з ворогом

Здавалося б, в дискусії про президентські вибори в Україні вже давно розставлені всі крапки над «і»: вибори не на часі, а легітимність Зеленського безсумнівна. Як свідчать дані соціологічних опитувань, українці не змінили своєї думки щодо цього питання, а консенсус політичних сил і громадянського суспільства залишається непорушним. З таким рішенням погодились і на Заході. Наприклад, під час свого візиту до Києва 14 травня 2024 року держсекретар Сполучених Штатів Ентоні Блінкен заявив наступне:

«Десятиліттями Сполучені Штати та Європа допомагали вам будувати ці демократичні стовпи знизу догори. І ми продовжуватимемо підтримувати вас у прискоренні цих реформ. Саме тому ми працюємо з урядом і групами громадянського суспільства над зміцненням виборчої інфраструктури України. Таким чином, як тільки українці погодяться, що умови дозволяють, всі українці – всі українці, включно з тими, хто був переміщений через російську агресію – зможуть скористатися своїм правом голосу».

Єдиною силою, якій тема українських виборів не дає спокою, залишається Москва. Щонайменше з листопада минулого року проти України розгорнуто агресивну пропагандистську кампанію, покликану підірвати авторитет центральної влади. Одна з головних ідей, яку російські спецслужби намагаються накинути українцям, полягає в тому, що по завершенні п’ятирічної каденції, тобто після 20 травня 2024 року, Зеленський втратить свою легітимність як президент. З наближенням до цієї дати пропаганда стає все більш агресивною, що, вочевидь, є частиною комплексної операції із дестабілізації України, відомої під назвою «Майдан-3», про яку українська розвідка попереджала ще у лютому 2024 року.

Основні меседжі російської пропаганди залишаються незмінними впродовж місяців. По-перше, Москва маніпулює українською відданістю демократії: мовляв, Зеленський – це узурпатор, який скористався війною, щоб встановити авторитарний режим. По-друге, пропаганда спекулює на втомі від війни: нібито Зеленський воюватиме «до останнього українця», щоб чимдовше залишатись при владі. По-третє, пропаганда апелює до емоцій, змальовуючи Зеленського бридкою особистістю, зрадником України, корупціонером, якого треба усунути від влади негайно, попри приписи законодавства та обставини воєнного часу.

Отож, всі наративні треки зводяться до одного гасла: «Зеленського геть!». Вочевидь, задача-максимум російських спецслужб полягає в тому, щоб підбурити українців на бунт, який принаймні тимчасово посіє хаос в тилу. Задача-мінімум – загострити невдоволення українців і сфокусувати його на президенті з метою підірвати його легітимність в очах громадян.

Отож, сьогодні Зеленський, як і п’ять років тому, змушений брати участь у химерних «перегонах», змагаючись за підтримку українців – тільки не зі своїми політичними суперниками, а з гігантською машиною російської пропаганди. Втім, схоже, що ця битва була виграна Зеленським ще до її початку. Попри всі екстремальні виклики воєнного часу, українське суспільство не піддається на російську дезінформацію. За даними опитування Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного від імені Центру аналізу та соціологічних досліджень Міжнародного республіканського інституту у лютому 2024 року, більшість українців (67%) все ще не підтримують ідею проведення президентських виборів під час війни. За даними КМІС, 69% громадян вважають, що Зеленський має працювати на своїй посаді до завершення воєнного стану.

Поряд з цим, війна не викликала в українців й авторитарного синдрому. Навпаки, як свідчить опитування КМІС, демократія стала ще більш привабливою в очах суспільства. Якщо у жовтні 2020 року 54% респондентів вважали, що наявність сильного лідера важливіша для України, ніж демократія (протилежної думки дотримувався 31% респондентів), то у грудні 2023-го картина стала протилежною: 59% стверджували, що демократична система важливіша, ніж сильний лідер (32% думали інакше). А це означає, що попри обмеження воєнного часу, Україна лише утверджується у своїх цінностях і відтермінування президентських виборів – це не дисфункція демократії, а лише тимчасові й вимушені обмеження, спричинені війною.

Матеріал підготовлено редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу