Сергій Грабовський
Звичайно, номінально усі владні інститути в державі на місці, ба більше – вони дуже непогано почуваються. Попри відсутність підтримки з боку переважного числа громадян, ці інститути не просто привласнили собі право виступати від імені народу, а й перейшли до змін конституційного ладу та неприхованого придушення економічних, соціальних та політичних прав і свобод українців.

Словосполучення «вулична демократія» сьогодні популярне. Але в дуже специфічному сенсі. Це лайка або майже лайка на вустах прихильників правлячих політичних сил; це позначення чогось тимчасового, вимушеного, малопристойного на вустах опозиціонерів; ба, навіть найбільш поступовими інтелігентами це словосполучення вживається, за рідкісними винятками, в негативному сенсі.

А між тим те, що зневажливо зветься вуличною демократією – чи не єдина легальна та потенційно легітимна влада в сьогоднішній Україні. І це являє собою водночас і велику небезпеку для суспільства, і чи не єдиний шанс національного порятунку.

Звичайно, номінально усі владні інститути в державі на місці, ба більше – вони дуже непогано почуваються. Попри відсутність підтримки з боку переважного числа громадян (за Віктора Януковича на президентських виборах проголосувало, нагадаю, ледь більше за третину електорату, а уряд і парламентська більшість сформовані на основі електоральної підтримки, відчутно меншої за третину виборців), ці інститути не просто привласнили собі право виступати від імені народу, а й перейшли до змін конституційного ладу та неприхованого придушення економічних, соціальних та політичних прав і свобод українців.

За прикладами далеко ходити не треба – щойно ухвалений Податковий кодекс та розглянутий Верховною Радою у першому читанні Трудовий кодекс кодифікують та «узаконюють» таке придушення. Слово «узаконюють», утім, не випадково взяте в лапки: всупереч поки що чинним нормам Основного Закону, голосування практично з усіх питань, включно із змінами до Конституції, проводиться з брутальними та демонстративними порушеннями: у залі пленарних засідань за фізичної наявності 100-150 депутатів з числа більшості на табло висвітлюються цифри від 235 до 300 «за». Причому результативні голосування проходять за помахом руки нардепа Михайла Чечетова – персонажа, який 2004 року «обрахував» українців десь так на 20 мільярдів гривень, а наступного року оформив явку з повинною за скоєне… Ну, а потім Віктор Янукович – формальний гарант Конституції – невідкладно підписує потрібні його команді закони. І при демонстративно скасований «день опозиції» у Верховній Раді, коли та могла намагатися порушити чи бодай озвучити неприємні для влади питання.

Так само зайве наводити приклади порушень, учинених владою з приводу місцевих виборів: почавши з антиконституційного перенесення терміну цих виборів, владна команда закінчила тотальною фальсифікацією громадського волевиявлення (починаючи з організації процедури виборів таким чином, щоб на дільницях утворювалися багатогодинні черги, що віднадило мільйони громадян, і закінчуючи «уточненням», себто переписуванням протоколів; доходило до того, що дублікати протоколів з сакраментальними «мокрими печатками» містили разюче відмінні дані про кількість голосів за ту чи іншу політичну силу, того чи іншого кандидата).

Ну, а про Конституційний Суд сьогодні взагалі краще мовчати: його рішення впродовж 2010 року заслуговують бути занесеними в підручники з права як приклади того, що таке антиправова діяльність.

За цих обставин і Віктор Янукович, і уряд Миколи Азарова, і Верховна Рада під орудою Володимира Литвина виглядають, м’яко кажучи, тільки умовно легальнимиі вочевидь нелегітимними (бо для легітимності мало «бомаги», навіть з багатьма печатками, потрібна ще й реальна підтримка значного числа громадян, бажано економічно активного населення, і не з одного регіону країни). Для того, щоб бути легітимними, владним інститутам слід хоча б інколи керуватися Конституцією, у статті 3 якої, зокрема, сказано: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Якщо ж ті інститути, котрі уособлюють державу, не виконують свого головного конституційного обов’язку, то чим вони є насправді?

Отож так чи інакше доводиться згадати й інші положення чинної Конституції: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» (стаття 5). Те, що певні державні органи вже змінили конституційний лад, скасувавши хай і недолугу, хай і сумнівно легальну, але цілком легітимну, тобто прийняту суспільством, політикумом та всіма владними структурами політреформу, — це факт. Те, що правляча група фактично продовжила вже термін своїх владних повноважень на основі казуїстичного вердикту Конституційного Суду – теж факт. Те, що з ухваленням Податкового і Трудового кодексів звузиться коло права і свобод громадян – теж факт (Стаття 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»). Що ж випливає із суми цих та подібних на ці фактів?

А випливає те, з чого я почав статтю: те, що зневажливо зветься вуличною демократією – чи не єдина легальна та потенційно легітимна влада в сьогоднішній Україні. Легальна, бо безпосереднє здійснення народовладдя закріплене у чинній Конституції, потенційно легітимна, бо невдовзі більша частина економічно активного населення з тих чи інших причин остаточно переконається у ворожості владних інституцій щодо неї, її прав і свобод. А відтак комусь доведеться взяти на себе місію конституювання нової влади – і це стане не наслідком чиїхось змов чи інспірованих на західні гранти дій (та хто б їх дав, ці гранти, у перейнятому «перезавантаженнями» світі?), а логічним результатом історичних процесів.

Бо ж історія хаотична й алогічна тільки в уяві тих розчарованих колишніх марксистів, котрі зараз гордо звуться постмодерністами; якщо тільки ми визнаємо наявність прогресу, то ми мусимо визнати і наявність іманентної логіки історичного розвитку. А ця логіка, як підкреслював іще Геґель, передусім полягає у вивищенні ідеї свободи.

Свобода ж в Україні існує де завгодно, тільки не в стінах владних інститутів, і підкріплюється чим завгодно, тільки не державною могутністю.

За цих обставин демократія вимушено повертається туди, звідки вона й вийшла історично – на площі та вулиці міст і містечок, набуваючи форм безпосереднього народовладдя.Своєрідні народні збори, віча, майдани, де голосують або піднятими руками, або голосом (до речі, філологи твердять, що від останнього способу ухвалення рішень чи обрання кандидатів і пішов сам термін «голосувати»…). А що робити, коли в Україні не залишилося інших легальних і легітимних способів виявлення своєї волі – бо ж на прикладі останніх виборів усі охочі наочно пересвідчились, що результат буде таким, як потрібно владі – чи то його «намалюють» одразу, чи то «переконають» опозиціонерів у представницьких органах трохи згодом…

Ба більше: справжня демократія, між іншим, ніколи і ніде не зводиться до процедур походів на виборчі дільниці. Вона завжди включала елемент прямої дії, потужніший чи слабший відповідно до конкретної ситуації; але за інших рівних умов здатність до швидкої мобілізації вуличного чинника, себто до масових публічних акцій, завжди вирізняє розвинені демократичні країни. А водночас – і здатність представницьких органів так само швидко й ефективно реагувати на дії «вуличної демократії». Звісно, коли накопичуються ті чи інші проблеми, коли вони не розв’язуються вчасно, і в розвинених демократіях може виникати гострий конфлікт між «вулицею» й «інститутами» (тут мають бути лапки, бо вулиця – це насправді один із інститутів реальної демократії), як-от трапилося в низці західних країн 1968 року. Але, зрештою, розв’язки проблем знаходять, і конфлікт не доводиться до стадії суспільної деструкції.

Утім, на вулиці виходять і громадяни нерозвинених демократій, і піддані автократичних деспотів; ба, вулиця може бути використана кимось із таких автократів для боротьби проти своїх політичних суперників, як-от це сталося під час «культурної революції» в Китаї; зрештою, свого часу санкюлоти з паризької «вулиці» не в останню чергу спричинилися до того, що Велика Французька революція завдяки гільйотині втратила свої не найгірші голови. Але ці небезпеки – ще не підстава затаврувати «вуличну демократію».

Тим більше за сьогоднішніх українських обставин.

А починати, ясна річ, все слід знизу, з рівня територіальних громад. Тим більше, що існує відповідне положення Конституції, яке легітимізує такі дії: «Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України… Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи» (Стаття 140). Ось так, чисто за Драгомановим, мережа громад за умов, коли владні інститути всіх рівнів демонстративно нехтують законами, коли нагальним питанням «місцевого значення» стає життя згідно з Конституцією, — так ця якнайширша мережа громад на основі вуличної демократії й починає (більше немає кому!) будувати легітимну і легальну владу в країні.

Утопія? Не більша, ніж усе інше, що трапилося з «благодатным югом России» за останні сто років. Зрештою, загальне виборче право колись теж виглядало утопією, не більш реальною, ніж політ людини на Місяць…

Отож цінуймо вуличну демократію – у нас, крім неї, залишилося не так багато: ще не спаскуджена остаточно Конституція, досвід здійснення прямої демократії під час Майдану та давня українська мрія про край, де «Врага не буде, супостата, А буде син, i буде мати, I будуть люде на землі».

Джерело: http://ut.net.ua/online/207/0/257/