Сергій Грабовський
Коли Таїсія Повалій розказує, що Віктор Янукович – справжній батько для всіх людей, то не вистачає хіба що пісні: «Сталіна славить народ український»

У середині 1970-х мій батько, кінорежисер-документаліст Ігор Грабовський, робив стрічку «Вогненний шлях» — про Україну у Другій світовій війні. Ясна річ, ця стрічка несла на собі відбитки свого часу, хоча все ж, мабуть, дещо вирізнялася з-поміж інших не тільки тим, що було сказано, а й тим, чого сказано не було (за тих умов мовчанка замість повторення офіційної брехні була одним із виявів мистецької позиції). Поміж інших епізодів у фільмі мав бути і пов’язаний із фронтовим шляхом генсека Брежнєва. Його було знято й відправлено на затвердження «нагору». Але «добро» не було одержано.

Про що там ішлося? Ад’ютант полковника Брежнєва на прізвище Кравчук (на жаль, не пам’ятаю його імені) розповідав про чи не єдиний справді бойовий епізод у фронтовому житті свого начальника. Про те, як у грудні 1943 року на Житомирщині вони приїхали на тиху ділянку фронту, яка раптом стала вогняним пеклом — німці завдали удару. Вибратися з окопів, як можна було зрозуміти з розповіді, було неможливо, шанс на життя давало тільки відбиття ворожої атаки, тож Брежнєв ліг до кулемета, обслуга якого загинула (майбутній генсек добре знав зброю і любив її), а Кравчук подавав стрічки. Бій був дуже напруженим, але підійшло підкріплення, і німців відбили. Брежнєв підвівся в траншеї, руки його тремтіли, він навіть не міг самостійно запалити цигарку, довелося ад’ютантові зробити це.

«Никогда не думал, что это так страшно…» — сказав стиха полковник.

Цілком нормальний епізод, чи не так? Ба більше: він, за великим рахунком, спрацював би на користь генсека, показавши його живою людиною, здатною перебороти в бою власний страх. Але це за нормальними критеріями, а не за законами номенклатурної системи. Тож епізод із кулеметом, щиросердо описаний ад’ютантом Кравчуком, у фільм включати заборонили. А кількома роками пізніше в «облагородженому» вигляді він увійшов до спогадів Л.І. Брежнєва «Мала земля». Там бравий політвіддільський полковник не випадково опинявся на напрямі німецького удару, а свідомо кидався закрити можливий прорив, страшно йому не було, а руки після бою не тремтіли.

От саме за такими принципами номенклатурної публіцистики і побудовано фільм «Президент. Початок шляху». Звісно, сьогодні ця давня стилістика видається постмодерним стьобом, але для певних категорій нинішнього начальства саме такий стиль (включно з узгодженням «нагорі» ключових елементів стрічки) є єдино можливим і правильним, коли йдеться про людину, яка в їхній системі координат якраз і посідає місце «дорогого Леоніда Ілліча» всеукраїнських масштабів.

А де така стилістика пропаганди — там можна чекати і відповідної політики. В тому числі (і не в останню чергу) й стосовно мас-медіа. Тому «Президент. Початок шляху» заслуговує, як на мене, на обговорення.

Отар Довженко, котрий написав просто-таки блискучу статтю про цей фільм, за віком був позбавлений великого щастя з раннього дитинства дивитися радянські кіножурнали (тоді це було обов’язковим перед кожним художнім фільмом у кінотеатрах), програму «Врємя» по телевізору (її перегляд, скажімо, в армії був обов’язковим) та стрічки про Леніна — до кожного свята. А відтак, він неминуче був позбавлений цілої обойми майже екзистенційних упізнавань та переживань під час демонстрації стрічки «Президент. Початок шляху». Отож як людина, котра пам’ятає ще політ першої радянської ракети до Місяця, просто-таки змушений поділитися з читачами більш молодого віку тими асоціаціями й алюзіями, які викликає фільм. Бо ж як зрозуміти те, що відбувається сьогодні, якщо не знати його витоків?

Беру на себе сміливість заявити, що основа, каркас фільму «Президент. Початок шляху» — це система цитат. Або ремінісценцій. Або, в крайньому разі, міні-сюжетів на канонічні теми.

Ось пішов В.Ф. у танок із дітьми, закрутив із ними хоровод — так це ж хрестоматійна сцена «Ленін і діти»!

А ось уже і «Сталін і діти» — це коли останні на руках у Самого.

Саджаємо дерева з народом — це дуже любив робити Брежнєв.

Тепер нам розповідають про людину з народних глибин, яка все знає, все у своїй долі пізнала, плоть від плоті простолюду — а це вже Хрущов.

Козаки та музей Шевченка — це Шелест.

А у спілкуванні з народом — маємо навіть трішечки Горбачова…

Ну, а міжнародна політика України у фільмі — це суцільна програма «Врємя».

Коли ж Таїсія Повалій розказує, що В.Ф. — справжній батько для всіх людей і що в країні, нарешті, стало спокійно, не вистачає хіба що пісні: «Сталіна славить народ український».

В.Ф. у полі, серед пшеничного колосся — це Хрущов і Шелест так любили зніматися, у золоті хлібів, потім крупним планом — рука Самого, яка видлубає добірне зерно (бо ж Сам за посадою є найліпшим фахівцем з усіх питань — і землеробства, і транспорту, й металургії, й науки з освітою…).

Кадри з ветеранами… хотів написати «Малої землі»… та з розрізанням червоної стрічки — це однозначно дорогий Леонід Ілліч.

На новобудовах — це Хрущов та Брежнєв першої половини правління.

На бойовому кораблі — Сталін чи Брежнєв (Хрущов не любив флоту).

На комбайні (добре, хоч не за кермом)… Це вже ледь не Кім Ір Сен, бо нікого з радянських керівників у центрі таких мізансцен чогось не пам’ятаю.

А от власноруч Самим засмажена на пательні яєчня… Не знаю. Можливо, це відкриття авторів стрічки, їхнє ноу-хау.

Мартени, терикони, шахти… І дуже ефектно змащені вугільним пилом обличчя гірників… Розквіт і могутність держави, ура! Господи, скільки років я такого не бачив на телеекрані? Чверть століття! І не думав уже, що побачу знову «свіжак» із використанням цієї стилістики. А довелося.

Потішили деякі персонажі «Президента…» З тієї когорти, представники якої в радянському агітпропі впевнено обґрунтовували будь-які вихиляси керівної партійної лінії. Власне, і родом вони звідтіля. Скажімо, Володимир Литвин розказав глядачам, що Янукович, мовляв, єдиний з усіх попередніх прем’єрів, котрий не брав участі в політичних ігрищах. Зразу видно фахового історика КПРС, чи не так? А Сергій Тігіпко вочевидь згадав свою комсомольську юність, розказуючи, що у жодного президента ще не було «свого» уряду та підтримки більшості парламенту. Цікаво, а хто ж призначав уряди під час президентства Кучми? А чи не було тієї самої пропрезидентської більшості під час другої Кучминої каденції? Ні, таки досвід першого секретаря обкому комсомолу — велика річ: говорити те, що треба в даний конкретний момент із таким виглядом, наче це і є правда…

Ну, а Дмитро Стус у фільмі — це такий собі «легальний інакодумець-інтелектуал» при мудрому Л.І. Брежнєві. В СРСР цю роль по черзі грали Вознесенський та Євтушенко. Гарна компанія, але чи гарна роль?

І неодмінна риса номенклатурного кінотелемистецтва — віртуозність, із якою викидається з хронології та хроніки попередник теперішнього Самого. Так за часів Брежнєва примудрялися показувати події, пов’язані з польотом Гагаріна і його зустріччю в Москві без Хрущова, так у часи Януковича витончено показують надання Україні та Польщі права проведення «Євро-2012» без якогось там Ющенка…

Одне слово, всі еталони представлено (деякі навіть по кілька разів), пов’язані з ними стилістичні ходи використано й доповнено дещо зміненими за формою (але не за змістом) концептами радянської доби. Зараз закладають храми, і ця закладка стає у фільмі підмурівком мосту в світле, праведне життя всієї країни. Раніше ж перші персони урочисто закладали палаци культури на місці зруйнованих храмів чи забивали срібний костиль БАМу…

І взагалі — православ’я певного ґатунку у фільмі явно виступає чи не прямим аналогом ідей КПРС та нездоланної народної віри в комунізм.

А от дикторські фрази на кшталт «Президент задає ритм усій країні» чи «Сильна рука президента долає всі перешкоди», — це вже не зовсім радянська стилістика, точніше, зовсім нерадянська, це заносить авторів стрічки в дещо інший соціалізм. Таких «заїздів» у фільмі, треба прямо сказати, чимало, але вони виходять за рамки сьогоднішньої теми, оскільки не стосуються ані мого власного досвіду часів Хрущова/Брежнєва/Андропова/Черненка/Горбачова, ані панівної стилістики фільму. Хоча, можливо, саме до цих моментів і варто придивитися найбільш прискіпливо?

Та годі. Як би там не було, залишається дивуватися, як зумів таке диво зробити Єгор Бенкендорф із невідомими нам товаришами. Генетична пам’ять запрацювала, чи хтось мудрий досвідом із молодшими колегами ділився?

Але зверніть увагу: навколо Брежнєва Л.І. подібний ідеологічний концентрат почав згущуватися тільки в другій половині 1970-х, коли «другому Іллічу» виповнилося 70 років і він як дитинка почав радіти кожному вияву народної любові до «невтомного борця за мир» та «видатного діяча сучасності». А в нашому випадку маємо лише 60-літнього Самого, правда, з озвученими не раз намірами керувати країною впродовж усього наступного десятиліття. Цікаво, що на нас чекатиме на наступні ювілеї в разі реалізації цих намірів? І чи матимемо ми можливість десь публічно обговорювати ці телешедеври?

Джерело: http://telekritika.ua/telekino/print/54383