Тарас Кузьо

Промови з нагоди Дня незалежності попередніх трьох українських президентів не дуже відрізнялися. Усі вони робили наголос на проблемах націє- та державотворення і намагалися поставити незалежність України в контекст її історії, представивши її кульмінацією «тисячолітньої традиції державотворення на Україні»… Цей тон було змінено під час виступу Президента Віктора Януковича…

Я не читаю кожну промову чи кожен указ українських президентів, проте, починаючи з 1992 року, я завжди читаю їхні звернення з нагоди річниці незалежності 24 серпня. Я завжди пам’ятатиму 24 серпня 1991 року. Тієї суботи я зустрічався з друзями в передмісті Лондона Херроу, де тоді жив.

Тоді не було ні мобільних телефонів, ані інтернету, і тому моя наречена не могла зв’язатися зі мною, щоб повідомити про те, що сталося в українському парламенті. Коли я повернувся додому пізно ввечері (у Києві була вже майже північ), моя наречена сказала мені, що Україна проголосила незалежність. Я подзвонив моєму батькові, який сказав у відповідь: «Саме час!» – і звістка про це скоро поширилася серед представників української діаспори у Великобританії. BBC весь час повторював відео з голосуванням у Верховній Раді, показуючи, як тодішній член «Руху» Сергій Головатий стрибав від радості (як змінилися часи – з 2007 року Головатий є членом «Партії регіонів»). Той вечір я провів роблячи інтерв’ю для телебачення та радіо в якості директора Української пресової агенції (УПА).

Промови з нагоди Дня незалежності попередніх трьох українських президентів, Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, не дуже відрізнялися. Усі вони робили наголос на проблемах націє- та державотворення і намагалися поставити незалежність України в контекст її історії, представивши її кульмінацією «тисячолітньої традиції державотворення на Україні», як було зазначено в Акті проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Цей тон було змінено під час виступу Президента Віктора Януковича з нагоди річниці Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. У ньому не було жодних згадок про Київську Русь, козацьку добу, Центральну Раду, Українську повстанську армію чи українських дисидентів за часів СРСР. Натомість Янукович зосередив свою увагу на радянській Україні як на передумові незалежності України.

Подібну модель національної ідентичності впроваджують у Білорусі, де президент Олександр Лукашенко, як і Янукович, вбачає в радянській добі найважливіший етап державотворення своєї країни. Тому не дивно, що Донецьк часто називають «українською Білоруссю».

Західні прихильники Януковича помилково вірять у те, що Міністр освіти Дмитро Табачник є «відхиленням» «справжньої» «проєвропейської» Партії регіонів, яку очолюють «прагматичні» олігархи. Ніщо не може бути далі від істини. Табачник є невід’ємним елементом східнослов’янської, неорадянської ідентичності Партії регіонів (в тому числі адміністрації Януковича).

Вісімнадцять попередніх промов українських президентів з нагоди Дня незалежності України радикально відрізняються від цьогорічного виступу Януковича на Майдані незалежності. Як і в його зверненні місяць назад з нагоди річниці прийняття Декларації про суверенітет, у промові 24 серпня не було приділено жодної уваги національному питанню чи «тисячолітній традиції державотворення на Україні». Здається, Янукович не знає про історію України нічого, крім її радянського періоду, і цілком задоволений цим.

Тому повністю закономірним виглядає той факт, що нові підручники для українських шкіл дають більш схвальну оцінку радянському періодові та позбавлені згадок про події, які пов’язані з боротьбою України за незалежність від Росії. Ці події було включено до посібників з історії, які видавали за часів трьох попередніх президентів (www.pravda.com.ua/articles/2010/08/26/5332444/ та інтерв’ю www.pravda.com.ua/articles/2010/08/26/5333553/).

Промова Януковича на День незалежності була сухою та більше нагадувала традиційне річне звернення до парламенту стосовно стану справ у країні. У ній ішлося про «гріхи» попередньої влади, закінчення «ери популізму», подолання «хаосу» та повернення стабільності, відновлення співпраці з МВФ, проведення економічних реформ і т. д. і т. п. Деякі висловлювання президента прямо суперечили реаліям, зокрема, заява про те, що «демократичний світ позитивно і з великою увагою сприймає процеси, які відбуваються в Україні останнім часом». П’ятьма елементами, викладеними у зверненні, були «сильний Президент», «відповідальна та професійна виконавча влада», «компетентний парламент», економіка та судова система.

Проте ні слова про українську національну історію, героїв, які боролися за незалежність, культуру, мову та національну ідею. Нічого!

Єдиний висновок, який можна зробити з липневої та серпневої промов президента з нагоди двох важливих державних свят, полягає в тому, що влада розбудовує Україну шляхом повернення назад у минуле та нівелювання двадцятирічних набутків державотворення. Аналогічне завдання досить легко виконав Лукашенко, оскільки процес розбудови етнічної білоруської нації відбувався лише протягом двох років перед його приходом до влади 1994рр. Це означало, що він зумів зберегти радянсько-білоруську національну ідентичність в межах нереформованої радянської економіко-політичної системи.

Проте ситуація в Україні зовсім інша?

Як сказав історик і автор підручників з історії України Юрій Мисан, «все, що досліджено, створено, написано з 1991 року, неможливо переписати, спалити, втопити, знищити». Саме тому я лишаюсь оптимістом і вірю в те, що донецький, неорадянський проект націєтворення не спрацює і не зможе нівелювати досягнення трьох попередніх українофільських президентів, які вони здобули протягом останніх двадцяти років.

Разом з тим, багато в чому це буде залежати від українських патріотів та представників громадянського суспільства, зокрема молодих людей, «помаранчевого покоління».