На 81-му році життя помер перший голова Служби безпеки України, четвертий прем’єр-міністр України, колишній міністр оборони та секретар РНБО Євген Марчук. Як уточнили в СБУ, коронавірусна хвороба загострила хронічні захворювання, та спровокувала гостру серцево-легеневу недостатність. Про Марчука кажуть, що попри поважний вік він до останніх днів залишався державним діячем і допитливою людиною із надзвичайною жагою до життя.

Десятки років досвіду у спецслужбах і на державних посадах

Тут без формальної біографії не обійдешся, вона багато в чому пояснює Євгена Марчука – вихідця з українського села, офіцера радянського КГБ, будівничого незалежної держави. Він народився на початку знакового 1941 року на Кіровоградщині. Він закінчив педагогічний інститут за фахом «вчитель української мови та літератури», але жодного дня не працював вчителем. Він потрапив на службу до обласного управління КДБ – велика удача по тих часах. Згодом здобув ще і юридичну освіту і ступінь кандидата юридичних наук. Цілком радянська кар’єра. Працював у спецслужбах – спочатку в УРСР, потім в незалежній Україні – понад 30 років. І – так, у радянському КДБ він працював у 5-му управлінні, що займалося переслідуванням дисидентів. Є свідчення, що комусь іх них від допоміг, врятував від табору, від заслання. Але ж маємо право узагальнити: якщо це правда, то навряд чи це було основним. Це до того, який шлях Євгену Марчуку довелося пройти потім – від цієї «службістської» даності.

Утім, кар’єра йшла по висхідній. Після розпаду Радянського Союзу генерал Марчук став першим главою новоствореної Служби безпеки України у 1991-1994 роках. Тоді ж, на початку 90-х, почав формуватися образ «пізнього Марчука»: його заслугою стала рішуча операція по знешкодженню першого сплеску кримського сепаратизму – це з його ініціативи було ліквідовано «сеператистську конституцію» і посаду президента Криму. Залишається лише пошкодувати, що не він стояв у важелів у лютому-березні 2014 року.

Але тоді, в 1993-му, Марчука оцінили. По тому він був віцепрем’єром в кількох урядах і прем’єр-міністром з червня 1995 по травень 1996-го. Був двічі обраний народним депутатом, а в 1999 році взяв участь у президентських виборах, набравши в першому турі 8,13% голосів. Навіть у другий тур не пройшов. Спецоперації, розгорнуті на виборах проти нього, спрацювали ефективно. Але обраний тоді вдруге президентом Леонід Кучма призначив Євгена Марчука секретарем Ради нацбезпеки і оборони України.

З червня 2003 року до вересня 2004 року він обіймав посаду міністра оборони України і брав ключову участь у врегулюванні конфлікту навколо українського острова Тузла, коли Росія почала будувати дамбу до нього в Керченській протоці. Згодом Марчук сказав, що якби був при владі, то не допустив би анексії Криму у 2014-му. І тут, мабуть, треба погодитися з генералом Марчуком.

З листопада 2018 року, уже будучи «глибоко на пенсії», Марчук представляв Україну у мінській ТКГ. В одному з останніх своїх великих інтерв’ю, він дуже чітко застерігав, до чого має бути готовою Україна у протистоянні з Росією. Зокрема, наголошував, що постійне очікування нападу виснажує Україну. “Путін реалізовує дві мети. Він тренує всю свою військову машину. У чому ж небезпека от цього всього? Він може привчити виснажливим довготривалим станом, що нібито все заспокоюється. Виявивши найслабші місця, зокрема з боку НАТО і перш за все США, розрахувати, як найефективніше зробити ривок”. А ще він казав, що білоруський напрямок за своєю критичністю для нас може несподівано стати суперактуальним: “Той гігантський пресинг, який Росія за останні роки влаштувала Білорусі з метою її повної інтеграції в Союзну державу, згідно з їхнім двостороннім Договором часів пізнього Єльцина, свідчить, що все найгірше для нас може статися. Я глибоко переконаний, що в нашій подальшій роботі ми маємо виходити саме з такого сценарію. Підстави для такого висновку мені дають стрімкі зміни в російсько-білоруських стосунках. Але, як кажуть, без суєти і без паніки, розуміючи при цьому, що білоруси як люди в цілому відносяться до України незрівнянно краще, ніж росіяни”.

Умів дивитися вперед, за обрій, генерал армії Марчук. Вічна пам’ять…

“Опоненти розуміли глибину його знань і навіть побоювалися”

Володимир Фесенко, політолог, керівник Центру політичного аналізу «Пента»:

Євген Кирилович – це безумовно один з батьків засновників сучасної української держави. Він зробив величезний внесок у вирішення ключових проблем. Це були проблеми, пов’язані з розподілом майна, чорноморського флоту. Євген Кирилович величезну роль зіграв у нейтралізації першої спроби захоплення Криму – так званій “мєшковщині». Тоді оперативні, рішучі і ефективні дії всіх наших інституцій зіграли вирішальну роль. Це, до речі, урок на майбутнє: коли державні інституції працюють оперативно, коли є люди, які знають , як реагувати, тоді можна вирішувати проблеми на кшталт 2014 року.

Марчук – безумовна одна з ключових постатей української політики 1990-х та 2000-х років. Згодом він з різних причин, зокрема через стан здоров’я, він відійшов від політичної активності, але потім, навіть у поважному віці, коли держава покликала, він теж відіграв величезну роль у переговорному процесі в Мінську. Це був дуже складний процес, але його поважали усі: і учасники нашої делегації, і закордонні переговорники, і опоненти. Останні розуміли глибину його знань і навіть побоювалися, бо він глибоко знав деталі політично-економічної і військової ситуації, і навіть екологічні проблеми Донбасу і міг говорити дуже конкретно по кожному питанню. Думаю, що Євген Кирилович Марчук заслуговує на місце у символічному пантеоні засновників української держави”

«На жаль, його системність, масштабність і відкритість до інновацій, нація не розгледіла у 1999-му…”

Ігор Кабаненко, віце-адмірал, екс-перший заступник головнокомандувача ВМС України:

“В Україні не було і нема державної постаті такого масштабу – в різні часи очільника Уряду, Служби безпеки України та Міноборони, керівника Міжнародного секретаріату з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО, уповноваженого представника України у Тристоронній контактній групі, народного депутата і генерала Армії України, водночас, дуже відкритої і простої у спілкуванні людини, яка завжди глибоко професійно і в той же час безкорисливо діяла, турбувалася і переживала за долю нашої держави і її громадян. На його долю випали випробування непростих часів, в яких він завжди демонстрував мужність, гідність і честь.

Він усім серцем любив Україну. На будь-яких майданчиках всередині нашої держави і поза її межами Євген Кирилович гідно і професійно відстоював її інтереси і ніколи не ставив особисте вище державного – ця особливість характеру відрізняє його від багатьох інших політиків. На превеликій жаль, цю і багато інших його державницьких рис, таких як системність, масштабність і відкритість до інновацій, нація не розгледіла у 1999-му…

Він завжди дбав про розвиток Збройних Сил України і, зокрема, її Військово-Морських Сил. Знаю про це з особистого досвіду, як людина, що отримала від Євгена Кириловича погони контр-адмірала – перше вище офіцерське військово-морське звання.

Величезне везіння мати такого Вчителя. Школа Марчука – це школа державної і життєвої мудрості. Його поради, небагатослівні, завжди професійно ємні і змістовні, але з акцентуванням на вкрай важливих деталях – він завжди помічав важливе.

Він був і залишиться Лідером і Державником з великої літери, в той же час людиною, яка ніколи не переступав крізь моральні бар’єри. “Як би це зробив і що порадив би Євген Кирилович?” – відверта відповідь на це внутрішнє запитання завжди дозволяє тримати правильний курс в тій чи іншій не простій ситуації. І нам усім треба ще багато зробити, щоб відповідати словам: я особисто знав, дружив і вчився у Євгена Кириловича…”

“Він чи не єдиний приїжджав напередодні до Мінська, щоб ознайомитися зі всіма директивами МЗС”

Ірина Геращенко, народний депутат, Уповноважена з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях в 2014-2019 роках:

“З Євгеном Марчуком я познайомилася, коли працювала політичним журналістом і він займав високі посаді в українській владі. Він завжди був дуже бажаним ньюзмейкером. Тому що був яскравим, цікавим, завжди дарував новини, а якщо не хотів відповідати на запитання – ніколи не лукавив, його фірмова відповідь була “No comments”. Як журналіст я пригадую, що він ніколи не змінював своєї політичної позиції, завжди жорстко відстоював необхідність євроатлантичного курсу України і виступав за сильну армію.

Але більш тісно ми співпрацювали вже в форматі Тристоронньої контактної групи, де Євген Марчук спочатку представляв Україну в безпековій підгрупі, а потім очолив нашу делегацію. Він був великим державником і відданим своїй державі професіоналом. Мене завжди щиро дивувало і захоплювало, як він готувався до цих важких переговорів і чи не єдиний приїжджав напередодні до Мінська, щоб ознайомитися зі всіма директивами російського МЗС, картами їхнього Міноборони, аби бути на рівних з росіянами. Євген Кирилович мав надзвичайну жагу до життя. Він єдиний з нашої делегації відвідав усі музеї Мінська. Для нас він був експертом з культурно-мистецького життя Мінська. Приміром, він нам розказав, що Національну бібліотеку і театр опери та балету очолюють вихідці з України. Він записав на мобільний екскурсії в кількох літературних музеях і включав їх нам, аби й ми послухали. Він був людиною з прекрасним почуттям гумору і самоіронією, що рідко трапляється в українському політикумі. А ще у нього була ідеальна англійська.

Мінський процес був дуже важким, і в парламенті було часом важко знайти голоси, зокрема для “Закону про особливості місцевого самоврядування”. Мудрість і відвертість Євгена Кириловича зробили велику справу. Багато депутатів казали, що позиція Марчука і його думка є важливими, а його досвід дозволяв нам координувати зусилля, аби вийти на важливі рішення по підтримці Мінського процесу в парламенті.

У нього було цікаве хобі. Навіть на важких перемовинах, в депресивних часто приміщеннях, де проходили переговори, він знаходив щось таке, що помічало його гостре око, і фотографував.

Я дуже щаслива, що у моєму житті був етап такої співпраці з Євгеном Марчуком, який був прикладом професіоналізму і служіння державі. Якщо йшлося про те, що ми можемо допомогти нашій армії, яка отримала передишку, якщо ми можемо звільнити заручників, то його навіть хвороба не зупиняли. Тому це дуже важка втрата”.

Юлія Горбань, Київ