Сергій Грабовський
Вони таки будуть «нову країну». Основні прикметні риси цієї країни вже вималювалися на екрані доби у популярному нині форматі 3D. Це країна, де влада щоденно нехтує Конституцією. Це країна, де пересічні громадяни мають у кишенях усе менше грошей, а олігархи – все більші активи.

Це країна, де історичну пам’ять формуватимуть ті, хто професійно нав’язував і нав’язує людям непам’ять, амнезію, забуття. Це країна, де випускають із тюрем злодіїв «у законі», де замовники вбивств журналістів та опозиційних політиків ходять на волі, де бандитові значно легше придбати зброю, ніж законослухняному громадянину.

І це не якась кінематографічна умовність, царство гноблених тролями ельфів чи щось подібне; це цілком реальна (поки що) Україна, яка внаслідок владних «реформ» може або розколотися на кілька частин, або перетворитися на аморфне і безнаціональне «государство У», яке експортуватиме метал, хімію, насіння соняшника та довгоногих дівчат без клепок у голові. І люди якого (назвати їх громадянами буде важко) – ті, що не змогли правдами й неправдами вибратися з Батьківщини, щиросердо й захоплено славитимуть тих, хто невтомно покращує їхнє життя вже сьогодні.

Одним із головних чинників побудови такої «нової країни» має стати, у разі його ухвалення, закон «Про мови в Україні».

Під прапором невігластва й цинізму

Нехіть і невміння проведення навіть прогресивно налаштованою частиною політичної еліти глибинних націотворчих реформ – від економіки до комп’ютеризації – вкотре далася взнаки. Тепер – у вигляді проекту закону про мови, внесеного на розгляд Верховної Ради головою фракції Партії регіонів Олександром Єфремовим, лідером Компартії Петром Симоненком та депутатом від Блоку Литвина Сергієм Гриневецьким. Проект та ймовірні наслідки його реалізації вже ґрунтовно проаналізовані Максимом Стріхою та експертами журналу «Український тиждень». Відтак дозволю собі простежити те, що в цих аналітичних розвідках лишилося на другому плані – сув’язь положень закону з соціально-практичними настановами тих чи інших політичних середовищ та персоналій. А ще ті наслідки, до яких призведе реалізація положень цього закону.

Власне, розповідь про законопроект можна було б почати і закінчити єдиною цитатою з нього: «Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства».

Важко сказати, чого більше у цьому твердженні: щирого невігластва, відвертої брехні чи брутального хамства.

По-перше, далеко не все, що склалося історично, гідне збереження. Наприклад, частка кінцевого продукту в промисловості України 1991 року становила 34%, тоді як у розвинених державах – 60-65%. Тоді, між іншим, теж були політичні повії, котрі казали, що це добре, що так історично склалося в межах СРСР, тож негоже рвати усталені економічні зв’язки. І якби цих повій не було, якби вони не мали вплив на певну частину електорату, то, цілком імовірно, Україна зараз би була в Євросоюзі – принаймні, як його асоційований член.

По-друге, добре відомо, якою була ця історія.

По-третє, Україна за міжнародними нормами, є моноетнічною державою, оскільки у ній число представників титульного, основного етносу серед населення перевищує 2/3.

По-четверте, в Україні насправді відсутня двомовність (живою ілюстрацією чого є один з авторів закону, Олександр Єфремов). Дві мови знають ті, хто вважає українську рідною і частина тих, хто зве рідною російську. Інші (близько 1/5 населення, в тому числі й деякі депутати) українську мову у кращому разі так-сяк розуміють, але розмовляти нею неспроможні. Власне, і російська у певної частини з них, як то кажуть, «зі словником» – не даремно колись популярний у Росії телеведучий Сергій Доренко, спілкуючись у прямому ефірі з мешканцями Донеччини та Криму сказав: «А чому ви вважаєте мову, якою розмовляєте, російською?».

Іншими словами, якби Донбас і Крим стали справді двомовними, то це був би неабиякий прогрес у зміцненні національної єдності. Власне, до цього дуже повільно, але у минулі роки і йшло, передусім завдяки системі освіти. Наразі цей процес прагнуть силоміць спинити. Хто саме?

За проектом закону, як видається, стоять дві групи в правлячій коаліції.

Одна – це донецька, кримська й одеська шелупонь, здатна хіба що «дерибанити» бюджет і нищити конкурентів, представники кримінально-бізнесових кланів, у недавньому минулому – м’ясники, бодіґарди, завгари, рекетири й наперсточники. Вони вважають, що двомовність – це тоді, коли україномовні громадяни звертаються до них російською, а вони самі обмежуються «русским со словарем». Ніде правди діти, більшість тамтешніх виборців регулярно посилає подібну публіку до Верховної Ради, проте не за політичною ознакою – совєтська людина до справжньої політики не здатна – а за трайбалістським, племінним принципом: «свої», «наші», «місцеві».

Про цю шелупонь та її мовні вихиляси добре сказав академік Іван Дзюба: «Уся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність… Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, «українські буржуазні націоналісти», ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, і українську культуру, і російську, а вони не знають і не хочуть знати».

Друга група – це принципові й послідовні вороги української незалежності. Передусім це комуністи, але такі персонажі присутні і в Партії регіонів. Це вони під виглядом «дотримання європейських норм і стандартів» насправді прагнуть загнати Україну подалі від Європи, у глухі закутки Євразії.

Мета – нищення та розкол України

Проект закону читається як збірка анекдотів. От, скажімо, оцей: «В Україні відповідно до Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України».

Ну, добре, цю мову назвала рідною під час перепису 2001 року 1/3 громадян, то її справді треба поважати; але ж аргумент щодо повсякденного користування… Тоді всі технологічно розвинені або налаштовані на туристський бізнес держави мають законодавчо піднести роль англійської мови, бо нею ж щодня користується більшість населення – а вони, нещасні, чомусь законодавчо захищають свої національні мови…

Інший анекдот із законопроекту: «Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури».

Насправді понад 98% науково-технічної інформації у світі сьогодні з’являється англійською мовою. Решта – це переважно китайські та японські тексти. На російську припадає менше, аніж 0,1%. Що ж стосується Інтернету, то російська мова там десь на 10-12 місці. Її випереджає навіть португальська, не кажучи вже про китайську чи гінді.

Ну, а далі йдуть зовсім не анекдотичні положення. Далі йде те, що свідомо спрямоване на розкол і знищення цілісної Української держави. Візьмімо тільки одне з подібних положень. Автори законопроекту пропонують гарантувати громадянам «право отримання освіти державною мовою і російською мовою, а в межах території, на якій поширена регіональна мова… цією регіональною мовою». А оскільки йдеться про те, що досить 10% населення на певній території, які переважно вживають певну мову, щоб цю мову назвати регіональною, то можна не сумніватися, що російська стане регіональною й на Галичині. Яким чином? Дуже просто. Партія регіонів застосує свою безвідмовну технологію: хочеш працювати у бюджетній сфері чи на підприємствах наших «пацанів» (яким, схоже, невдовзі належатиме все, що не належить росіянам) – пиши заяву, що переважно вживаєш російську мову; не хочеш писати – пиши заяву про звільнення.

І все це, ясна річ, прикриватиметься «загальнолюдськими цінностями» та «європейським вибором». Отож знову слово Іванові Дзюбі, який чимало у своєму житті мав справу з пропагандистами таких цінностей: «Найбільш фальшивими з усіх «общечеловеков» мені видаються наші, українські – російської закваски… Його свідомість зосереджена на відштовхуванні, а не на засвоєнні. На відштовхуванні від українства. А куди відштовхнеться, за що зачепиться – то вже залежить від історичної, політичної, життєвої кон’юнктури. Будь-яка купина стане «общечеловеку» п’єдесталом, з якого він гордовито зиркатиме на тих, хто не дезертирував з поля тяжкої праці для загальнолюдського розвитку свого народу. От саме в цьому і полягає зловредність «общечеловека»: він хоче паралізувати піднесення конкретних культур, тобто реальне творення загальнолюдскості, паразитуючи на чужих результатах. Він завжди пристає до сильнішого супроти слабшого, він топче слабшого в ім’я свого «общечеловечества».

Ясна річ, утім, що ці «общєчеловеки» мають на увазі і прагнуть реалізувати обґрунтовану на рівні ідеології концепцію нинішнього міністра освіти і науки Дмитра Табачника про два етноси з діаметрально протилежними цінностями, з яких начебто складається українська нація. Побудова двох паралельних освітніх систем матиме кінцевим наслідком недієздатність української економічної, культурної та політичної систем. Фахівці в тій чи іншій галузі, які одержать освіту не просто різними мовами, а й з різним змістом (згадайте-но ідею про підготовку російськомовних учителів для України у Російській Федерації), з різною ідеологією, не зможуть працювати поруч. Отож доведеться «в ім’я стабільності і реформ» відмовитися від однієї з мов у системі освіти. Вгадайте з одного разу, від якої саме…

Одне слово: владній шелупоні потрібна розколота та слабка, недоформована українська нація. З тим, щоб при загрозі для себе відхопити хоча б пів країни у свою нероздільну власність.

Проте дія, звичайно, викличе й протидію. Все українське, немалою мірою дискредитоване командою Віктора Ющенка й ним самим особисто, дуже швидко знову набуде статусу опозиційного, демократичного, європейського, власне, вселюдського. Як це вже було у 1988-92 та 2000-2005 роках. А от усе начебто російське (точніше, російсько-совєтське) дедалі більше набуватиме в очах більшості українців зовсім інший статус. «Опір матеріалу» буде значно більший, ніж очікують автори законопроекту та ті, хто стоїть за ними. Бо ж навіть у Білорусі, де нагінки на білоруську мову впродовж 15 років були дуже сильними, все одно 60% громадян назвали цю мову своєю рідною.

Але це знову буде балансування на межі розколу країни і надовго загальмує так необхідні державі процеси модернізації.

Тому слід зробити все можливе, щоб новий закон про мови не був ухвалений, проте бути водночас готовими до тривалого й непростого Опору в разі його прийняття. Опору питомо антиукраїнській владі та її холуям

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/articleprintview/2162303.html