У Львові відбулися переговори між президентом України Зеленським, президентом Туреччини Ердоганом та генеральним секретарем ООН Гутеррешем. Про актуальну політичну складову цього саміту написано вже чимало аналітичних матеріалів, ще більше їх з’явиться, коли стане щось відомо про підсумки. А поки всі прогнозували, що буде здійснено чергову спробу умовити керівництво України погодитися на переговори з Росією про припинення війни.

Втім, проблема полягає в тому, що в українському суспільстві й в українському керівництві існує консенсус щодо таких перемовин. Вони можливі лише за умови припинення Росією агресії, звільнення українських територій, загальновизнаних та визначених численними міжнародними угодами та компенсації завданої нам шкоди.

Така позиція підкріплена і військово-політичною коаліцією з підтримки України – об’єднанням Рамштайн, яке є, за своєю сутністю, новою, ширшою версією НАТО та прообразом нової, майбутньої ООН. Зрозуміло, що і президент Туреччини та генеральний секретар ООН, натхненні успіхом стамбульського «зернового коридору», прагнуть перевести здобутки локальної «військово-економічної» угоди у більш широкий формат угоди військово-політичної.

Теперішня позиція Росії та її дії не створюють, принаймні зараз, можливостей для домовленостей. Анексований український Крим, згідно з російською конституцією, є частиною «її території». Кремль визнав сепаратистські «ЛДНР»  в якості держав, готує «референдуми» щодо від’єднання від України тимчасово захоплених територій наших південно-східних областей. Компроміс за рахунок України, якого прагне Росія, за теперішнього перебігу подій просто неможливий.  

Варто розглянути й триваліші можливі підсумки цього візиту, саме з огляду на те, що залишилось від  Організації Об’єднаних Націй у сучасному світі. Участь у тристоронній зустрічі генерального секретаря ООН є спробою продемонструвати її роль як вагомого чинника світової політики та арбітра у найбільшому військовому конфлікті в Європі, як було і перші десятиліття після  II світової війни. Укрінформ неодноразово звертався до теми реформування ООН, з огляду на її теперішню неефективність, підкреслюючи, що складно оживити цю беззубу організацію, яка останнім часом, схоже, існує для того, щоби забезпечити своє існування. 

ООН – реформи, яких всі прагнуть і дехто не хоче

Потреба в реформуванні ООН назріла давно, про це говорять ще з часів завершення Холодної війни. Країни, що змінювалися і змінилися за час від започаткування ООН та вийшли на передові позиції у світі — за чисельністю населення, потужністю економік, соціальним розвитком — цілком природно підіймають питання про розширення складу постійних членів Ради безпеки ООН та надання їм права реально впливати на рішення, що ухвалюються.

Повторимось: розмови про необхідність реформування ООН ведуться десятиліттями. Проте переведення пропозицій у практичну площину та початок такої робити гальмується і державами-постійними членами Ради безпеки, які не хочуть втрачати свій вирішальний вплив та можливість блокування рішень, використовуючи право вето, і з боку високопосадовців у самій ООН.  Призначення на оонівські посади для багатьох колишніх міністрів і президентів є чудовою синекурою, а відсутність суттєвої відповідальності підкріплено суттєвими ж зарплатами.

Неспроможність ООН дієво впливати на державу-агресора підтвердив і колишній генсек ООН Пан Гі Мун, який відвідав Київ 16 серпня. На брифінгу він заявив: «Я чудово розумію розчарування з боку людей по всьому світові, не кажучи вже про ті країни, на територію яких один з постійних членів Ради безпеки ООН здійснює агресію, а, відповідно, міжнародний механізм не спромігся якось на це зреагувати через право вето».

Втім, дещо раніше, теж під час відвідин столиці України нинішній Генсек ООН Антоніу Гутерреш все пояснив: «Я не маю таких повноважень, щоб реформувати Раду Безпеки. У мене немає ілюзій щодо можливості це зробити зараз, негайно. Жодних. Але я буду робити абсолютно все, що можу, аби ООН була якомога ефективнішою в таких ситуаціях»  Тоді, 29 квітня 2022 року, Гутерреш підкреслив: «Можете бути впевнені, що ми взяли на себе це зобов’язання – підтримати на сто відсотків українців у такі складні часи. Ми постійно закликаємо до припинення війни. І це наша мета — закінчити війну, поважаючи міжнародне право і Статут ООН».

Про необхідність реформування міжнародних інститутів підтримання безпеки неодноразово заявляли керівники багатьох країн. На Генеральній асамблеї ООН у вересні 2018-го представник Ірландії Саймон Ковіні наголошував, що «Політичні органи ООН повинні наздогнати світ. Особливо це стосується Ради Безпеки. Ірландія чітко заявляє про необхідність збільшення розміру Ради. Багато частин світу або недостатньо представлені у Радбезі або не представлені узагалі”.

Тоді ж прем’єр-міністр Голландії Марк Рютте заявив, що ООН занадто забюрократизована: «Погляньмо на вражаючі 3000 окремих офісів ООН у світі. Це — три тисячі аргументів для тих, хто стверджує, що багатосторонність міжнародних відносин лише створює фрагментацію й бюрократію.»

Ще у 2019 році країни-жертви російської агресії Україна та Грузія надіслали співголовам міжурядових переговорів щодо реформування Ради безпеки ООН спільного листа, в якому закликали обмежити застосування права вето, якщо один із постійних членів є стороною конфлікту. В листі, зокрема, наголошувалося, що «…право вето має бути обмежене, коли постійний член є стороною конфлікту або ситуації, що перебуває на розгляді, і через конфлікт інтересів не може неупереджено брати участь у голосуванні.»

Уже цього року президент України Володимир Зеленський підкреслював: «Ми бачимо, що ООН та всі інші міжнародні структури не мають необхідної внутрішньої сили, щоб повертати людям базову цінність, щоб повертати країнам мир, тому що в цих структурах не забезпечена внутрішня справедливість. Голос привілейованих там все ще заглушає голос більшості. Це несправедливо».

Історія вивченої безпорадності

ООН створювалася як спільнота країн антигітлерівської коаліції, які й називали себе «об’єднаними націями», задумувалася як майданчик для міжнародного співробітництва та вироблення механізмів запобігання війн і збройних конфліктів. Статут ООН був затверджений на Сан-Франциській конференції, підписаний 26 червня 1945 року представниками 50 держав і набув чинності 24 жовтня того ж року. Згодом до складу ООН увійшли майже всі країни світу. Керівні органи ООН – Генеральна Асамблея, Секретаріат та Рада безпеки – здавалося б, своїм авторитетом та присутністю в них представників усіх держав, могли протидіяти розпалюванню збройних конфліктів. Проте сталося не так, як гадалося.

Від початку  свого існування ООН була спробою об’єднання держав, які мали різний політичний устрій, ідеологічні засади, рівень економічного та соціального розвитку. Право «вето» у Раді безпеки ООН. які отримали п’ять  держав, що зробили найбільший внесок у розгром країн-членів Осі – США, Великобританія, Франція, Китайська республіка та СРСР – нерідко використовувалося цими державами для того, щоб заблокувати потрібні світові рішення. Генеральна асамблея так само використовувалася як майданчик для зведення порахунків, механічною більшістю голосів подекуди приймалися рішення, далекі від об’єктивності та неупередженого погляду на події.

З часом ООН, з механізму підтримання миру та стабільності у світі, перетворилася на механізм по збільшенню власного бюрократичного апарату. Миротворчі місії ООН усе більше нагадували помпу по викачуванню грошей з держав-членів, не беручи активної участі у розмежуванні сторін конфліктів і обмежуючись пасивним спостереженням за перебігом подій.

Неефективність ООН в розв’язанні політичних та економічних конфліктів підкреслює і те, що країни світу, для координації своєї політики та економічних стосунків, обирають та створюють інші майданчики для такої діяльності — G-7, G-20, континентальні, релігійні, ресурсовидобувні союзи. Військово-політичні об’єднання вичавлюють ООН на задній план світової політики, генеральна асамблея все більше нагадує такий собі кінофестиваль, де Рада безпеки — його журі.

Реальні механізми узгодження інтересів перемістилися на саміти голів урядів та зустрічі керівників провідних фінансово-економічних корпорацій. ООН зараз являє собою своєрідну панель у салоні автомобіля, на якій висвітлюються параметри його руху та стану обладнання, а власне механізми та реальні важелі керування переміщено за межі цього салону.

Ані світового уряду, ані координаційного центру з ООН створити не вдалося, представники держав-членів цієї організації вправляються на її трибуні та у виступах з місць у риториці та обмінюються компліментами або шпильками, але реальні рішення та практична політика відбуваються поза залами засідань.

Ліга націй та ООН: очікування та реальність

ООН не завжди була такою безпорадною, як сьогодні. На початках ООН брала активну участь у попередженні та розв’язанні конфліктів у багатьох країнах світу. Під час Корейської війни 1950-53 років війська США та їхніх союзників під прапором ООН, виконуючи резолюцію Ради безпеки, відбивали комуністичну агресію об’єднаних сил північнокорейських комуністів, КНР та СРСР.

ООН брала активну участь у миротворчих місіях по усьому світу. Війська під прапором та з кольорами ООН – т.зв. «блакитні шоломи» — вводилися для розділення сторін конфліктів у Африці та Азії. Другий генеральний секретар ООН Даґ Гаммаршельд, який очолював цю організацію з 1953 по 1961 рік, намагався перетворити ООН на дієвий інструмент підтримання миру. Під час спроб залагодити конфлікту у Конго літак Гаммаршельда зазнав аварії над територією теперішньої Замбії.

Причини авіакатастрофи дотепер залишаються не до кінця розслідуваними, серед версій розглядалася і причетність до загибелі генсека ООН радянських спецслужб. Після загибелі Гаммаршельда діяльність ООН поступово набувала усе більш формального та бюрократичного характеру. Можливо, рішучість дій наступників Гаммаршельда гальмувала пам’ять про його трагічну загибель та здогадки про її причини.

А тут – ще й Туреччина перед самітом у Львові заявила про необхідність реформи ООН…

Тут доречно згадати, що було до ООН. Її попередницею була Ліга Нація, заснована у 1920 році та розпущена у 1946-му. Ліга Націй теж створювалася у повоєнний період після Першої світової, мала схожу структуру та цілі, об’єднавши 56 країн світу. Покликана підтримувати мир та справедливий розгляд конфліктів, Ліга Націй теж виявилася неспроможною досягти цих цілей. Держави-агресори або виходили з її складу, як нацистська Німеччина, або виключалися, як СРСР, за агресію проти Фінляндії. Зі створенням ООН Ліга Націй припинила своє існування, деякі організації, які були створені у її складі, стали підрозділами ООН, зокрема Міжнародна організація праці, ВООЗ, Міжнародний суд.

Все повторюється: ООН перебуває у глибокій кризі  теж завдяки неможливості збалансування та поєднання інтересів  її держав-членів. Світ як був, так і залишився розділеним на групи та блоки держав з різними інтересами, які складно привести до спільного знаменника. Держави світу не дуже хочуть поступатися своїм суверенітетом на користь міжнародним організаціям та надавати їм право вирішувати свої долі та визначати вектори зовнішньої політики.

Українсько-російська війна тільки підкреслила кризу системи міжнародного права, міжнародної взаємодії та механізмів і інструментів їх вирішення. Втім, зусилля до встановлення миру генерального секретаря ООН, який вже вдруге під час війни прилетів до України, можна тільки привітати. Головне, щоб пропозиції, які він привіз, не були спробою досягнути цього миру за рахунок українських інтересів.

Варто зазначити, що і з уряду Туреччини буквально напередодні саміту у Львові несподівано, на рівні одного з ключових радників, прозвучали пропозиції про необхідність реформування ООН і насамперед Ради безпеки.

Тож загалом, цікава комбінація розігрується у Львові.

Дмитро Редько, Київ