Популярна акторка Вероніка Мішаєва-Яковлєва («Розтин покаже», «Слід», «Участковий з ДВРЗ») родом з Харкова. У перші тижні повномасштабної війни, незважаючи на постійні обстріли та бомбардування, вона поїхала до рідного міста, щоб допомогти сім’ї. Вероніка зізнається, що це були найстрашніші дні її життя. Акторка й досі розривається між Києвом та Харковом, не припиняє волонтерити і навіть встигає зніматися у нових проєктах.РЕКЛАМА

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Мішаєва розповіла про найважчі дні у Харкові, втрачені спогади дитинства та зйомки у новому сезоні серіалу «Плут» (2+2).

«Мама довгий час жила у лікарні, поранених привозили тільки більше»

— Вероніка, що відчуваєте зараз, коли повномасштабна війна триває 20 місяців?

— Що треба допомагати війську активніше, ніж будь-коли. Без щоденних зусиль кожного війна не закінчиться, ворог не відступить.

— Яким було ваше 24 лютого?

— В цей день наша з чоловіком річниця. Пам’ятаю, десь о 4 ранку я прокинулася від потужних вибухів. Вийшла на кухню — там улюблені тюльпани й новий, омріяний чайник (усміхається — Авт.). Посеред дзвінків рідним, на адреналіні, вирізала паперову листівку для чоловіка, бо подарунку не мала і це треба було виправляти. Ось так для мене і розпочалася повномасштабна війна.
Весілля Вероніки та Максима

— Чи було у вас очікування що це таки станеться?

— Іронічно, вночі 22-го лютого ми з чоловіком пішли на сеанс фільму «Носоріг» Олега Сенцова. На виході з кінотеатру в мене була якась дитяча подяка всесвіту, що я не переживаю такого жаху й насилля, в якому живуть персонажі фільму. За кілька хвилин у Максима задзвонив телефон, й він почав відповідати так, наче хтось помер. Так званий президент російської федерації офіційно визнав так звані лнр та днр.

Пам’ятаю, я сильно злякалася. Вже чітко усвідомила, що в зоні ризику мій рідний Харків. Розбудила батьків, вони живуть за 40 кілометрів від кордону з росією. Мені потрібно було дістати їх звідти будь-яким чином, разом з бабусею та дідусем. Але тато лише заспокоїв. Мама вперше за довгий час посварилася зі мною, бо я вже давно випитувала у них, що будуть робити у разі чого, а тут почала бити на сполох. Пів ночі не спала, чекала звернення нашого президента. Тоді, як всі пам’ятають, нам пообіцяли «травневі свята й шашлики». На жаль, я дуже захотіла в це повірити й видихнула.

Читайте також: На блокпостах та у бомбосховищі: у Києві знімають військову драму

— Рідні все ж таки залишилися у Харкові?

— Так. Мої батьки для мене — герої. Мама з перших хвилин повномасштабного вторгнення телефонувала мені дорогою на роботу. Вона рятує тих, хто нас захищає. Довгий час вона жила у лікарні, бо медиків не вистачало, а поранених привозили тільки більше. Тато відразу пішов до військкомату, я дізналася про це пізніше. За станом здоров’я він не може бути у війську, але, ризикуючи життям, возив гуманітарку Харковом, до Чугуєва й в пізніше деокуповані села.

«Влучання були щодня й щоночі»

— Коли ви вперше за час повномасштабної війни потрапили до Харкова?

— Нам треба було рятувати наших дідуся й бабусю, які живуть у славнозвісному районі Салтівка. Його росіяни почали нещадно бомбити першим. Тому вже 8-го березня 2022 року ми з чоловіком і кішкою Веснушкою були у Харкові. Багато людей тікали з міста. Пам’ятаю, на вокзалі було неможливо холодно, бо саме того дня росіяни вдарили по теплотрасі поруч, а працівники залізниці роздавали тюльпани до Дня боротьби за права жінок (усміхається — Авт.).

Читайте також: «Я впала з ліжка, ноги не слухалися»: акторка Тала Калатай про життя під час великої війни

З перших хвилин у Харкові було зрозуміло, що це найжахливіше, що може трапитися у житті людини. Влучання були щодня, щовечора й щоночі. Мені здавалося, що ми існували, як у фільмі «Список Шиндлера» євреї, що на гачку в нациста, котрий обирає, кого вбити сьогодні. Це дуже конкретне відчуття, його важко передати. Найболючіше було бачити, що переживає мій дідусь у свої 82 роки, бабуся, батьки. Бачити смерті сусідів і дітей. Щоночі росіяни ніби катували харків’ян ракетами С-300.

— Чи цілий ваш дім?

— У мою дитячу кімнату прилетів уламок касетного боєприпасу, майже кожен будинок родичів пошкоджено. Трохи легше стало після звільнення більшої частини Харківщини, адже тепер не всі снаряди долітають до мого дому. За це я вклоняюся нашим воїнам.

— Відчували розпач в перші місяці війни?

— Напевно, вперше по-справжньому розпач душив від безсилля 1-го березня 2022 року, коли росіяни вдарили в серце Харкова, будівлю ОДА на площі Свободи. Це відео розірвало мене на мільйони уламків. Лише за кілька місяців з-під завалів ОДА вдалося дістати тіло знайомої волонтерки… У цій будівлі мене дитиною нагороджували за перемогу на конкурсі читців. Росіяни били по району, який для мене був святим — сад Шевченка, поруч мій рідний ліцей мистецтв № 133. Вони ніби почали вбивати моє дитинство.

Читайте також: Навідника російської ракети на будівлю Харківської облдержадміністрації посадили довічно

— Відомо, що з перших ночей, проведених у бомбосховищі, ваш чоловік Максим Яковлєв вирішив створити канал з дитячими казками. Що стало причиною?

— У першу ніч у бомбосховищі з нами були діти, років по сім. Вони обговорювали між собою, хто з них потрапить у пекло, а хто в рай. Ця розмова тоді всіх трохи розважила. Але те, що росіяни принесли нашим дітям саму лише думку про смерть, розривало зсередини. Максиму прийшла ідея створити віртуальний простір, де ми хоча б на мить могли зберігати їм дитинство. Так з’явився телеграм-канал, куди ми викладали казки у мінімальному розмірі, щоб вони завантажувалися за умов найгіршого інтернет-покриття. Згодом до нас долучилися наші друзі-актори. Казки й колискові записували Юлія Саніна, Тимур Мірошниченко, Лілія Ребрик. Нам писали батьки дітей з Маріуполя, Херсона, Харківщини, казали, що у бомбосховищах малечі засинали й прокидалися з казками. Канал працює щодня, починаючи з 28 лютого 2022 року.
Максим Яковлєв

«Огидно розуміти, що я вляпалась у цей серіал»

— 28 листопада вийде продовження гостросюжетного серіалу «Плут», який знімався вже під час великої війни.

— Моя героїня — слідча кримінальної поліції Варшави. Долучитися до серіалу я погодилася одразу після прочитання сценарію. Коли отримала пропозицію зняти самопроби, знаходилась у Харкові. Записувала їх у паузі чергових бомбардувань. Мені довелося розмовляти польською мовою, яку я вивчала вже під час проєкту. Іноді дорогою з репетицій придумувала собі персонажів й тренувала різні акценти. Перед зйомками в «Плуті» дивилася все, що є на YouTube польською: новини, музику, викладання мови.

Читайте також: «Сини казали: «Тату, нам страшно, але ви ж всіх позбиваєте!»: суперфіналіст «Голосу країни», сержант ЗСУ про випробування під час великої війни

— Відомо, що у 2020 році ви знімалися у воєнній драмі «Ні кроку назад! 2. На лінії фронту». Як за цей час змінилося сприйняття війни?

— Тоді для мене це був історичний фільм, який я з гордістю показала би дідусю, бо він дитина війни. Обидва моїх прадідуся, Борис і Миколай, воювали у складі Червоної армії. 24-го лютого в моїй «тривожній валізі» були копії листів прадідуся, які він писав прабабусі Шурі. На фронті він дізнався, що народився мій дідусь, Валерій.

У другій частині «Ні кроку назад…» я грала білоруську художницю, яка закохалась у партизана, що на початку історії йде проти совєцької системи. Це були мої перші великі зйомки. Зараз розумію, що цей серіал — частина російської пропаганди, де все заохочує єднатися Україну, росію й білорусь. Мені огидно розуміти, що я вляпалась в цей серіал. Але це моя історія й помилки, які більше ніколи не дадуть мені поверхнево ставитися до вибору матеріалу.
На зйомках серіалу «Плут-2»

— Що з вашого життя пішло назавжди?

— Російська мова, російський контент, повага до ООН та подібних організацій.

— Чого більш за все не вистачає?

— Сил у повній мірі усвідомити, скількох та яких Людей ми втратили на цій війні. Зрозуміти, що ця війна надовго. Придумати нові форми зборів. Я не люблю, коли говорять, що українці стали менше донатити. Насправді це потреб стає значно більше. Тому зупинятися — не мій вибір.

— Про що мрієте у день нашої Перемоги?

— Побачити рідну сестру, хрещеного сина, близьку подругу. Раніше було багато мрій про цей день. Зараз лише хочу зробити все можливе для того, щоб він настав.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з Марічкою Падалко про особисті стосунки під час війни: «Мій чоловік дуже сильно змінився».
60
Читайте нас у Facebook
та Instagram