Ведуча проєктів «Ранок вдома» та «Я не забуду» (Дім) Ірина Хоменко зізнається, що роки війни стали для неї тяжким випробуванням, та вона, як і всі українці, тримається та вірить у Перемогу. Ірина так і не покинула країну з двома маленькими дітьми, а залишилася разом з чоловіком у Києві. Спочатку волонтерила, потім повернулася до акторства та зйомок на телебаченні. Проєкт «Я не забуду», якому виповнюється два роки, вона називає своїм мотиватором.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Ірина згадала початок повномасштабного вторгнення, свої страхи та ночі під обстрілами.

«Ми вже дихаємо „на останніх краплях“»

— Ірино, що відчуваєте напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну?ВІДЕО ДНЯ

— Хочу звернутися до читачів та глядачів, щоб вони не очікували на швидке закінчення війни. Розумію, що зараз всі дуже втомлені, але давно вже треба було перейти в «режим життя»: творити, здобувати, виховувати, мріяти й бути корисним у справах. Розумію, що ми вже дихаємо «на останніх краплях», але все ж треба знаходити сили, щоб відновлюватися та цінувати кожен прожитий день. Війна стає жорсткішою, але треба пам’ятати, що найтемніше — перед світанком. Так і у нас, обов’язково вийде сонце і буде перемога України.

— Вважаєте війна надовго?

— Я не з тих, хто вірить у якісь дати. Я розумію, що треба просто жити в цих реаліях. І насолоджуватися. Бо ми всі наче граємо у рулетку — вижив, прокинувся зранку і добре. Єдине, у чому не можна зупинятися — донати на нашу армію.
Ірина зізнається, що емоційно відновлюватися їй найкраще допомагає природа і спілкування з людьми

— Як вам вдається перезавантажуватися?

— Нещодавно я саме казала чоловікові, що треба відновлювати наші прогулянки. Ми живемо на Дарниці й недалеко від дому є парк. Коли був перший рік великої війни, мені було дуже складно емоційно, я силоміць витягала всю сім’ю на кілька годин зранку до парку. Просто гуляли, годували білочок, качок. Таке перезавантаження давало мені спокій. Мабуть, треба поновити. Позбутися зовсім болю ми не зможемо — всі в Україні трохи «хворі люди», бо якщо щось впало чи бахнуло поруч, відразу нервуємо.


Читайте також: «Я видихнула і нарешті почала бачити чоловіка вдома»: телеведуча Юлія Зорій про зміни у житті під час великої війни

— За ці роки ви зверталися до психолога?

— Я перепробувала все і скажу, що для мене найдієвіше — природа та спілкування з людьми. Мене повертають до життя герої програми «Я не забуду»: військові з важкими пораненнями, з ампутаціями, які мають сили посміхатись, матері, які втратили дітей у цій клятій війні, але живуть заради їхньої пам’яті, діти, які у свої малі роки працюють на перемогу України. Був момент, коли я багато читала і намагалася поринути у світ книжок, потім перемикнулася на серіали, фільми — це все тимчасово. А от спілкування, природа дають сили йти далі. Так саме, як театр, концерти та мистецтво.

«Ми ховаємось у коридорі, як, мабуть, і більшість українців»

— Проєкт «Мамахохотала», у якому ви граєте як акторка, продовжує існувати?

— Звичайно! Перед Новим роком ми грали концерт при повному залі. Продовжуємо допомагати нашим захисникам, збираючи гроші. Приємно, коли самі військові просять нас писати нові випуски.

— Ви живете у досить небезпечному районі столиці.

— Зараз складно сказати, який район Києва безпечний, на жаль. Звичайно, коли залітають дрони або ракети зі сторони Борисполя та Броварів, ми все чуємо. Але зараз прилетіти може у будь-яке місце. Нещодавно балістичні ракети зруйнували офіс і автопарк каналів «Дім» та FREEDOM. А людина, яка загинула, це був працівник котельні, який біг в укриття і не встиг… Тому прожили день і дякуємо Богові.


Читайте також: «Наводив на російський літак, перебуваючи на прямому зв’язку з Міноборони»: режисер Олексій Комаровський про пережите під час великої війни

— Ви ходите до укриття?

— У мене укриття в підземному паркінгу, але зібратися і добігти туди з дітьми — це хвилин сім. Тому ми ховаємось у коридорі, як, мабуть, і більшість українців. Вже напрацювався ритуал — звечора помив підлогу в коридорі й поставив туди матрац. Там вже і крісла у нас стоять. Так і живемо.
Від початку повномасштабного вторгнення Ірина з чоловіком та двома дітьми перебувають у Києві

— Як ваші діти адаптуються до реалій життя?

— Дамиру вже десять років, він багато чого розуміє, а ось Аврорі, якій 4 роки, дуже складно. Вона постійно каже, що боїться повітряної тривоги. Просить: «Мамочко, пішли в укриття, пішли в укриття». Тижнів три тому прозвучала тривога і дуже швидко почали збивати БПЛА. Звуки були дуже гучні. Я знаходилась вдома, швидко зібралася, сіла в машину та поїхала до садочка, щоб забрати Аврору. У садочку укриття в колишньому приміщенні овочесховища, яке переробили в укриття. Воно знаходиться на території садочка, але до нього треба ще добігти через вулицю. Я під’їхала в той час, коли вихователі, роздягнуті, бігли вулицею з дітьми, теж нашвидку вдягненими. Навкруги вибухи, діти плачуть, суцільний жах. Ми сіли в укриття, всі перелякані. Взяла Аврору на руки, вона шепоче: «Мамочко, мені так страшно. Не буде більше бабахів?» Дякувати Богу, що в укритті є телевізор, ми почали дивитись мультики, співати, відволікати дітей. Це був важкий стрес, якого я давно не переживала. Саме це має побачити весь світ!

— Ви тоді вкотре не замислились, що треба виїхати?

— Я вважаю, що моє місце в Україні. Навіть думок про те, щоб поїхати немає. Це наша земля, наш дім, і покинути його має та нечисть, яка прийшла на наші землі. Я залучена до благодійних концертів, робимо важливий телепроєкт «Я не забуду». Я не хочу залишати чоловіка — він будує сучасні укриття, робить важливу справу. А для дітей, мені здається, головне, щоб були поруч мама з татом.


Читайте також: «Якби побачили, як я психую, сказали б, що я — демон»: Наталка Денисенко про зміни під час великої війни

— Думаєте про те, що чоловіка можуть забрати на фронт?

— Звичайно, ми обговорюємо це. Якщо буде потреба, він піде. Знаю, мені буде складно з двома дітками, переживати за чоловіка. Але ми розуміємо, що це захист нашої держави — хто, якщо не ми.
«Треба цінувати кожен прожитий день», — вважає Ірина

— Програмі «Я не забуду» вже два роки. Є історії, які вас досі не відпускають?

— Насправді, кожна історія складна та болюча. Минулого року у нас було освідчення пари — військовий Владислав зробив пропозицію своїй дівчині Надії. У них народилася дівчинка, через три дні його забрали на службу і через 10 днів він зник. Донька народилася — копія тата. Вірю, що Владислав обов’язково повернеться.

Дуже зворушують історії, коли військові, які пережили ампутації, роблять пропозиції руки та серця. Захоплююсь нашими людьми, які ми рішучі й бойові. Вважаю, має повністю змінитися наш менталітет і норми, зважаючи на інклюзивні проблеми. Ми повинні змінювати наше середовище, пристосовуючи його до людей, які повертаються з війни. Але не жаліти їх, а приймати й дякувати за те, що вони зробили. Завдяки їм ми можемо жити.


Читайте також: «Ми залишили свою квартиру у Луганську та поїхали буквально в нікуди»: переможниця «МастерШеф-14» про виклики під час війни

— Саме ви мали вийти в ефір ранкового шоу каналу «Україна» 24 лютого 2022 року. Пам’ятаєте той день?

— Згадую його часто і думаю, що нічого б не змінила. Так само поїхала б на роботу — ми маємо спілкуватися, заспокоювати людей. Шкодую, що ми ще з 1991 року не почали робити більш усвідомлені кроки в нашу Незалежність. Щоб це ДНК було в нас під шкірою. І тоді, можливо, ніколи не було б бажання у нашого скаженого сусіда переконати нас у зворотному.

— Якою буде для вас Перемога?

— Дуже щаслива і дуже болюча від усвідомлення від того, що ми пережили. Гадаю, для українців це стане тільки початком чогось нового, грандіозного. Але легше не буде. Важливо буде знов об’єднатися і створювати наддержаву, якою будуть захоплюватися у світі.

Раніше в ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» ветеранка Ольга Бенда, яка втратила на війні ногу, згадала найскладніші часи, важку депресію після зникнення безвісти чоловіка-військового, звикання до протезів та найбажанішу мрію.

Фото надані Іриною Хоменко

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

153
Читайте нас у Facebook