p>
Популярний телеведучий Григорій Герман з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну протидіє інформаційним атакам ворога. Сім’я Григорія — дружина та двоє синів — вирішили бути разом з татом, не поїхали з України, залишившись на заході країни. А вже наприкінці весни 2022 року всі повернулися до Києва.

Зараз Григорій Герман, Юлія Зорій та Сергій Лиховида — єдина команда інформаційного шоу «Ранок у великому місті», який в оновленому сезоні виходить на каналі ICTV2.

В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Григорій Герман розповів про свої найстрашніші спогади, ракетні обстріли столиці та мрію після нашої Перемоги.

«ІПСО з боку росії „валить“ дуже потужно»

— Григорію, які у вас зараз почуття, коли велика війна триває майже два роки?ВІДЕО ДНЯ

— Є втома, але, звичайно, і впевненість у нашій Перемозі. Зрозуміло, що це не буде просто та не скінчиться за два-три тижні. Але я абсолютно впевнений, що врешті-решт відбудеться.

— Є ті, хто кажуть, що у них з’являється зневіра.

— Але вона ні до чого не веде! Я людина емоційна, але багато в чому раціональна. Тому відчуваю, що зневіра — безперспективна. І через те, що сам працюю з інформацією, розумію, що й до чого веде. Я знаю, що зневіра — деструктивне відчуття. І важливо усвідомлювати, що це саме те, на що працює вся машина російської пропаганди. Інколи їй це вдається, але ми повинні протистояти.

— Як вберегтися від цього простій людині?

— Починаючи з літа 2023 року ІПСО з боку росії «валить» дуже потужно. Навіть потужніше, ніж російська армія на фронті. Що робити? Є три ознаки, по яких можна впізнати інформаційну атаку: емоційність повідомлення, джерела, які не можна перевірити, та бажання реагувати тут і зараз. Там не дебіли сидять, вони створюють меседжі, які прямо вимагають миттєвої та емоційної реакції, розповсюдження. Але якщо себе стримати та не піддаватися цьому бажанню, то через короткий час інформаційний вкид спростовується. Буває, що й підтверджується. Але це відбувається досить рідко.
«Є три ознаки, по яких можна впізнати інформаційну атаку», — вважає Григорій Герман

«Діти боялися самі спати»

— Чи ви очікували на початку вторгнення, що подібне може статися?

— Здається, ніхто цього не очікував. Хоча, скоріше, все очікували, але ніхто не вірив, що таке може статися. Так само і я. Тому намагаюся менше спиратися на віру, а більше — на факти. Моя сім’я застала повномасштабне вторгнення у Києві. Напередодні ми з дружиною до четвертої години ранку 24 лютого проговорили багато речей, звичайно, розмірковували, що будемо робити, якщо станеться війна. Потім на короткий час заснули та о п’ятій тридцять нас розбудили вибухи. Ми швиденько зібралися, взяли дітей та переїхали на інший берег Дніпра. Декілька днів ще знаходились у Києві. Потім компанією родичів з 11 чоловік поїхали за місто у невелику двокімнатну оселю. Через деякий час, порадившись з друзями, які на той час були у Силах оборони, вирішили, що краще вивезти дітей на захід України.

— Як діти реагували на те, що відбувалося?

— Вони не чули вибухів 24-го вранці. Потім, коли ми їхали через місто у корках і всюди лунала сирена, вони запитали: «Це що, зомбі апокаліпсис?» Я відповів: «Схоже на те». Діти знали, що в країні почалася війна, що на нас напали росіяни. Ми вирішили нічого від них не приховувати. Моя дружина — психолог, вона розмовляла з дітьми і налаштувала їх так, що жодного разу в них не було паніки чи сліз. Так, був час, коли вони боялися самі спати, але, за великим рахунком, вважаю, що нам вдалося вберегти дитячу психіку.

— Не думали, що краще було б дружині виїхати разом з дітьми за кордон?

— Я думав, але дружина та діти відразу чітко сказали, що вони не хочуть кудись їхати. Ми вирішили бути разом всією сім’єю. Декілька місяців провели на заході України та повернулися до Києва за першої ж нагоди.
Григорій Герман з родиною

Читайте також: «Донька забивалася в куточок, закривалася руками й тремтіла»: Геннадій Попенко про життя під час окупації

— Тоді телебачення перейшло на «Єдиний марафон» і ваших проєктів уже не було.

— Так. Але я все одно намагався працювати та робити те, що можу. В перші дні та місяці великої війни майже кожного дня давав інтерв’ю багатьом іноземним каналам, розказуючи про те, що відбувається в Україні. Я був постійно на зв’язку з командою проєкту «Ранок у великому місті» — ми всі давні друзі. І в якийсь момент вони запропонували мені робити програми для ютуб-сторінки ICTV. Через місяць у нас вже були мільйонні перегляди — це вказувало на те, що ми все робимо правильно. Вже потім стала виходити повноцінна ранкова програма «Ранок у великому місті».

— Відомо, що до повномасштабного вторгнення ви багато часу приділяли кулінарії.

— На жаль, для цього зараз часу не вистачає. Але гадаю, що я обов’язково повернусь до свого захоплення і, можливо, це станеться в рамках «Ранку у великому місті». Але повноцінно, думаю, це станеться, коли закінчиться війна.

«Не треба чекати, що це скоро закінчиться»

— Чого зараз вам найбільше не вистачає?

— Мабуть, відчуття стабільності у всьому, що не стосується роботи: постійні тривоги, обстріли, новини з фронту, тилу, новини з-за кордону кидають з гарячого в холодне. Гадаю, така ситуація зараз у кожного українця. Ще з осені 2023 року мені не вистачає відчуття єдності українського народу, яке було на початку вторгнення. Але я вірю, що це повернеться дуже скоро. Якщо казати про прості речі, не вистачає можливості подорожувати. Тому зараз часто з родиною ми мріємо, куди поїдемо разом після Перемоги. Культивуємо ці плани всередині себе.

Читайте також: «Страшно не було, тільки шалено лупашив адреналін»: зірка «Козаки. Абсолютно брехлива історія» про пережите під час війни

— Кажуть, що дуже корисно будувати плани та уявляти їх.

— Треба жити, наскільки це можливо. А планування і є ознакою нормального життя, якого нам не вистачає.

— Як ви пережили дві новорічні ракетні атаки на столицю?

— Для мене було головним, що діти у цей час спали. Ми не спускаємось до укриття, а захищаємось за правилом двох стін. У цьому безпечному місці ми розкладаємо один з матраців, і діти можуть проспати там всю ніч. Так і сталося 29 грудня і 2 січня. Проаналізувавши можливість загроз, ми заздалегідь вклали дітей у безпечне місце. Дружина теж проспала, а я вже був на чергуванні біля них.

Читайте також: «Мама досі залишається там»: відомий актор про родину в окупації

— Який проміжок часу за ці два роки став для вас найскладнішим?

— Звичайно, початок війни. Тоді була купа відповідальностей найвищого рівня: перед родиною, країною, майбутнім. Багато невідомого, нові умови, інший рівень відповідальності. Потім прийшло рятівне відчуття, що це вже новий світ, в якому ми живемо. Це не тимчасово. Просто нова реальність зі своїми умовами.

— Кажуть, людина до всього може звикнути.

— Тут мова не про звикання — неможливо звикнути до того, що у твоїй країні йде війна. Але до цього можна адаптуватися. Психологічно. Не треба чекати, що це скоро закінчиться. Інакше можна отримати ще один «шрам на серці», коли марні сподівання не виправдаються. Треба берегти свою психіку та працювати над своїм психічним здоров’ям. Це все також заради Перемоги.

— Що у ваше життя вже ніколи не повернеться?

— Напевно, безтурботність. Треба розуміти, що поруч з нами якийсь час буде сусід, який хоче нас вбити. І ставитись до цього спокійно, холоднокровно. Так, як люди живуть біля вулкана, розуміючи, що їм треба робити, коли над його вершиною з’являється стовп диму.

Читайте також: «Якщо ракети летять з нашої сторони, я дізнаюсь про це швидше за інших»: Валентина Хамайко про зміни у житті під час великої війни

— Ви кажете «якийсь час»…

— Бо цей скажений сусід буде не завжди, я абсолютно у цьому впевнений. Моє знання історії, мої розмови з експертами підтверджують, що він щезне, але це буде не завтра. На це може піти десяток років. А може, кілька. Але на нас чекає черговий розвал російської імперії. Перший був у 1917 році, другий — у 1991-му, та зараз прийшов час третього. І ми маємо непоганий шанс стати свідками цього.

Раніше популярний актор Юрій Феліпенко розповів «ФАКТАМ» про зйомки в Гостомелі, прояви ПТСР та зміни в особистому житті під час російського вторгнення.
26
Читайте нас у Facebook
та Instagram