Обращение Президента Украины Владимира Зеленского в честь Дня памяти и примирения.

— Может ли стать черно-белой весна? Бывает ли вечный февраль? Обесцениваются ли золотые слова? К сожалению, Украина знает ответы на все эти вопросы. К сожалению, эти ответы – да.

Каждый год 8 мая вместе со всем цивилизованным миром мы чествуем каждого, кто защищал планету от нацизма в годы Второй мировой войны. Миллионы потерянных жизней, изуродованных судеб, замученных душ и миллионы причин, чтобы сказать злу: никогда снова!

Мы знали цену, которую заплатили за эту мудрость наши предки. Знали, как важно уберечь ее и передать потомкам. Но и не подозревали, что наше поколение будет свидетелем надругательства над словами, что, как оказалось, является истиной далеко не для всех.

В этом году мы говорим «Никогда снова» иначе. Мы слышим «Никогда снова» иначе. Это звучит болезненно, жестоко. Без восклицания, а со знаком вопроса. Вы говорите: никогда снова? Расскажите об этом Украине.

24 февраля слово «никогда» стерли. Расстреляли и разбомбили. Сотнями ракет в 4 утра, которыми разбудили всю Украину. Мы услышали страшные взрывы. Мы услышали: снова!

Город Бородянка – одна из многих жертв этого преступления! Позади меня – один из многих свидетелей! Не военный объект, не секретная база, а простая девятиэтажка. Может ли она представлять угрозу для РФ, для 1/8 части суши, второй армии мира, ядерного государства? Может ли быть что-то более нелепым, чем этот вопрос? Может.

250-килограммовые фугасные бомбы, которыми сверхдержава засыпала этот маленький городок. И он онемел. Он не может сегодня сказать: никогда снова! Он не может сегодня ничего сказать. Но здесь все ясно без слов.

Просто взгляните на этот дом. Когда-то здесь были стены. Когда-то на них были фото. А на фото были те, кто когда-то прошел ад войны. Полсотни мужчин, которых отправили в Германию на принудительные работы. Те, кто сгорел заживо, когда нацисты сожгли здесь более 100 хат.

250 бойцов, погибших на фронтах Второй мировой, и почти тысяча жителей Бородянки, которые боролись и победили нацизм. Чтобы никогда снова. Сражались за будущее детей, за жизнь, которая была здесь до 24 февраля.

Представьте, как в каждой из этих квартир люди ложились спать. Желают друг другу спокойной ночи. Выключают свет. Обнимают любимых. Закрывают глаза. Мечтают о чем-то. Наступает полная тишина. Они все засыпают, не зная, что не все проснутся. Они крепко спят. Им снится что-то приятное. Но через несколько часов их разбудят взрывы ракет. А кто-то не проснется больше никогда. Никогда снова.

Из этого лозунга выбросили слово «никогда». Ампутировали во время так называемой спецоперации. Вонзили нож в сердце и, глядя в глаза, сказали: «Это не мы!» Замучили со словами «не все так однозначно». Убили «Никогда снова», сказав: «Можем повторить».

Так и случилось. И уроды начали повторы. И наши города, пережившие страшную оккупацию, – настолько, что 80 лет мало, чтобы о ней забыть, – снова увидели оккупанта. И получили вторую дату оккупации в истории. А некоторые, как, например, Мариуполь, – третью. За два года оккупации нацисты убили в нем 10 тысяч мирных людей. За два месяца оккупации РФ убила 20 тысяч.

Спустя десятилетия после Второй мировой тьма вернулась в Украину. И она снова стала черно-белой. Снова! Зло вернулось. Снова! В другой форме, под другими лозунгами, но с той же целью. В Украине устроили кровавую реконструкцию нацизма. Фанатичное подражание этому режиму. Его идеи, действия, слова и символы. Маниакальное – до деталей – воспроизведение его зверств и «алиби», которые якобы придают злу священную цель. Повторение его преступлений и даже попытки превзойти «учителя» и сдвинуть его с пьедестала величайшего зла в истории человечества. Установить новый мировой рекорд по ксенофобии, ненависти, расизму и количеству жертв, к которому они могут привести.

Никогда снова! Это была ода человеку разумному! Гимн цивилизованного мира! Но кто-то сфальшивил. Изуродовал «Никогда снова» нотами сомнения. Заглушил, начав свою смертельную арию зла. И это понятно всем странам, которые увидели ужасы нацизма своими глазами. А сегодня чувствуют страшное дежавю. Видят снова!

Все народы, которых клеймили «третьим сортом», рабами без права на собственное государство или вообще на существование, слышат заявления, которые превозносят одну нацию, а другие с легкостью вычеркивают. Говорят, что вас действительно не существует, вы искусственно созданы, а значит, бесправны. Все слышат язык зла. Снова!

И вместе признают болезненную правду: мы не продержались даже столетие. Нашего Never again хватило на 77 лет. Мы проворонили зло. Оно возродилось. Снова и сейчас. Аgain and now!

Это понимают все страны и народы, которые сегодня поддерживают Украину. И, несмотря на новую маску зверя, узнали его. Потому что, в отличие от некоторых, помнят, за что и против чего боролись наши предки. Не перепутали первое со вторым, не поменяли их местами, не забыли.

Не забыли поляки, на земле которых нацисты начали свой марш и сделали первый выстрел Второй мировой войны. Не забыли, как сначала зло тебя обвиняет, провоцирует, называет агрессором, а потом нападает в 4:45 и говорит, что это самозащита. И они видели, как это повторилось на нашей земле. Они помнят разрушенную нацистами Варшаву. И видят, что сделали с Мариуполем.

Не забыли британцы, как нацисты стирали с лица земли Ковентри, которое бомбили 41 раз. Как звучала «Лунная соната» от Люфтваффе, когда по городу непрерывно били 11 часов. Как разрушили его исторический центр, фабрики, собор Святого Михаила. И они видели, как ракетами били по Харькову. Как изуродовали его исторический центр, заводы и Свято-Успенский собор. Они помнят, как Лондон бомбили 57 ночей подряд. Как «Фау» падали на Белфаст, Портсмут, Ливерпуль. И видят, как прилетают крылатые ракеты в Николаев, Краматорск, Чернигов. Помнят, как били по Бирмингему. И видят, как достается его городу-побратиму Запорожью.

Это помнят нидерландцы. Как Роттердам стал первым городом, претерпевшим тотальное уничтожение, когда нацисты сбросили на него 97 тонн бомб.

Это помнят французы. Помнят Орадур-сюр-Глан, где эсэсовцы сожгли заживо полтысячи женщин и детей. Массовые повешения в Тюле, резню в поселке Аск. Многотысячная акция сопротивления в оккупированном Лилле. Они видели, что сделали в Буче, Ирпене, Бородянке, Волновахе, Тростянце. Они видят, как оккупировали Херсон, Мелитополь, Бердянск и другие города, где люди не сдаются. И выходят на многотысячные мирные акции, которые не под силу оккупанту, и все, что они могут, – только стрелять по мирным людям.

Это не забыли чехи. Как менее чем за сутки нацисты уничтожили Лидице, оставив от поселка сплошное пепелище. Они видели, как уничтожили Попасную. От нее не осталось даже пепла. Не забыли греки, которые пережили массовые убийства и расстрелы по всей территории, блокаду и большой голод.

Об этом помнят американцы, сражавшиеся со злом на два фронта. Прошедшие Перл-Харбор и Дюнкерк вместе с союзниками. И все мы вместе проходим новые, не менее сложные битвы.

Это помнят все, кто пережил Холокост, как сильно один народ может ненавидеть другой.

Это не забыли литовцы, латвийцы, эстонцы, датчане, грузины, армяне, бельгийцы, норвежцы и многие другие – все, кто пострадал от нацизма на своей земле, и все, кто победил его в составе антигитлеровской коалиции.

К сожалению, есть те, кто, пережив все эти преступления, потеряв миллионы людей, боровшихся за победу и одержавших ее, сегодня осквернил память о них и их подвиге.

Тот, кто позволил обстреливать со своей земли города Украины, которые рядом с нашими предками освобождали и его предки.

Тот, кто плюнул в лицо своему «Бессмертному полку», поставив рядом с ним палачей из Бучи.

И бросил вызов всему человечеству. Но забыл о главном: любое зло всегда заканчивается одинаково – оно заканчивается.

Дорогие украинцы!

Сегодня, в День памяти и примирения, мы склоняемся перед всеми, кто защищал родную землю и мир от нацизма. Мы отмечаем подвиг украинского народа и его вклад в победу антигитлеровской коалиции.

Взрывы, выстрелы, окопы, ранения, голод, бомбардировки, блокады, массовые расстрелы, карательные операции, оккупация, концлагеря, газовые камеры, желтые звезды, гетто, Бабий Яр, Хатынь, плен, принудительные работы. Они погибли за то, чтобы каждый из нас знал, что означают эти понятия, из книг, а не из собственного опыта. Но случилось иначе. Это несправедливо перед ними всеми. Но правда победит. И мы все преодолеем!

И доказательством тому является «Вервольф». Это бывшая ставка и бункер Гитлера возле Винницы. И все, что от нее осталось, – несколько камней. Руины. Развалины того, кто считал себя великим и непобедимым. Это указатель для всех нас и будущих поколений. То, за что сражались наши предки. И доказали: никакое зло не избежит ответственности. Не сможет укрыться в бункере. От него не остается камня на камне. Поэтому мы все преодолеем. И мы это точно знаем, потому что наши военные и все наши люди – потомки тех, кто преодолел нацизм. Поэтому победят снова.

И снова будет мир. Наконец-то снова!

Мы преодолеем зиму, которая началась 24 февраля, продолжается 8 мая, но точно закончится, и ее растопит украинское солнце! И мы встретим наш рассвет всей страной. И родные и любимые, друзья и близкие снова будут рядом! Наконец-то снова! И над временно оккупированными городами и селами снова будет развеваться наш флаг. Наконец-то снова! И мы соберемся вместе. И будет мир! Наконец-то снова! И больше никаких черно-белых снов, а только сине-желтая мечта. Наконец-то снова! За это боролись наши предки.

Вечное уважение всем, кто противостоял нацизму!

Вечная память всем погибшим во Второй мировой войне!

* * *

Звернення Президента України Володимира Зеленського з нагоди Дня пам‘яті та примирення.

— Чи може стати чорно-білою весна? Чи буває вічний лютий? Чи знецінюються золоті слова? На жаль, Україна знає відповіді на всі ці запитання. На жаль, ці відповіді – так.

Щороку 8 травня разом з усім цивілізованим світом ми вшановуємо кожного, хто захищав планету від нацизму в роки Другої світової війни. Мільйони втрачених життів, скалічених доль, закатованих душ і мільйони причин, щоб сказати злу: ніколи знову!

Ми знали ціну, яку сплатили за цю мудрість наші предки. Знали, як важливо вберегти її та передати нащадкам. Але й гадки не мали, що наше покоління буде свідком наруги над словами, що, як виявилося, є істиною далеко не для всіх.

Цьогоріч ми кажемо «Ніколи знову» інакше. Ми чуємо «Ніколи знову» інакше. Це звучить болісно, жорстоко. Без оклику, а зі знаком питання. Ви кажете: ніколи знову? Розкажіть про це Україні.

24 лютого слово «ніколи» стерли. Розстріляли й розбомбили. Сотнями ракет о 4-й ранку, якими розбудили всю Україну. Ми почули моторошні вибухи. Ми почули: знову!

Місто Бородянка – одна із багатьох жертв цього злочину! Позаду мене – один із багатьох свідків! Не військовий об’єкт, не секретна база, а проста дев’ятиповерхівка. Чи може вона становити безпекову загрозу для РФ, для 1/8 частини суші, другої армії світу, ядерної держави? Чи може бути щось більш безглуздим, ніж це запитання? Може.

250-кілограмові фугасні бомби, якими наддержава засипала це маленьке містечко. І воно оніміло. Воно не може сьогодні сказати: ніколи знову! Воно не може сьогодні нічого сказати. Але тут усе зрозуміло без слів.

Просто погляньте на цей будинок. Колись тут були стіни. Колись на них були фото. А на фото були ті, хто колись пройшов пекло війни. Півсотні чоловіків, яких відправили в Німеччину на примусові роботи. Ті, хто згорів живцем, коли нацисти спалили тут понад 100 хатин.

250 бійців, які загинули на фронтах Другої світової, та загалом майже тисяча жителів Бородянки, які боролися й перемогли нацизм. Щоб ніколи знову. Билися за майбутнє дітей, за життя, яке було тут до 24 лютого.

Уявіть, як у кожній із цих квартир люди лягали спати. Бажають одне одному на добраніч. Вимикають світло. Обіймають коханих. Заплющують очі. Мріють про щось. Настає повна тиша. Вони всі засинають, не знаючи, що не всі прокинуться. Вони міцно сплять. Їм сниться щось приємне. Та через кілька годин їх розбудять вибухи ракет. А хтось не прокинеться більше ніколи. Ніколи знову.

Із цього гасла викинули слово «ніколи». Ампутували під час так званої спецоперації. Встромили ніж у серце і, дивлячись в очі, сказали: «Это не мы!» Закатували зі словами «не все так однозначно». Вбили «Ніколи знову», сказавши: «Можем повторить».

Так і сталося. І потвори почали повтори. І наші міста, які пережили страшну окупацію, – настільки, що 80 років мало, щоб про неї забути, – знову побачили окупанта. І отримали другу дату окупації у своїй історії. А деякі, як наприклад Маріуполь, – третю. За два роки окупації нацисти вбили в ньому 10 тисяч мирних людей. За два місяці окупації РФ убила 20 тисяч.

Через десятиліття після Другої світової темрява повернулася в Україну. І вона знову стала чорно-білою. Знову! Зло повернулося. Знову! В іншій формі, під іншими гаслами, але з тією самою метою. В Україні влаштували криваву реконструкцію нацизму. Фанатичне наслідування цього режиму. Його ідей, дій, слів і символів. Маніакальне – до деталей – відтворення його звірств та «алібі», що начебто надають злу священну мету. Повторення його злочинів і навіть спроби перевершити «вчителя» та посунути його з п’єдесталу найбільшого зла в історії людства. Встановити новий світовий рекорд із ксенофобії, ненависті, расизму й кількості жертв, до якої вони можуть призвести.

Ніколи знову! Це була ода людини розумної! Гімн цивілізованого світу! Але хтось сфальшивив. Спотворив «Ніколи знову» нотами сумніву. Заглушив, розпочавши свою смертельну арію зла. І це зрозуміло всім країнам, які побачили жахи нацизму на власні очі. А сьогодні відчувають моторошне дежавю. Бачать знову!

Усі народи, яких клеймили «третім сортом», рабами без права на власну державу чи взагалі на існування, чують заяви, які підносять одну націю, а інші з легкістю викреслюють. Кажуть, що вас насправді не існує, ви штучно створені, а отже, безправні. Всі чують мову зла. Знову!

І разом визнають болючу правду: ми не протрималися навіть століття. Нашого Never again вистачило на 77 років. Ми проґавили зло. Воно відродилося. Знову й зараз. Аgain and now!

Це розуміють усі країни й усі народи, які сьогодні підтримують Україну. І попри нову маску звіра впізнали його. Бо, на відміну від декого, пам’ятають, за що й проти чого боролися наші предки. Не переплутали перше з другим, не поміняли їх місцями, не забули.

Не забули поляки, на землі яких нацисти почали свій марш і зробили перший постріл Другої світової війни. Не забули, як спочатку зло тебе звинувачує, провокує, називає агресором, а потім нападає о 4:45 і каже, що це самозахист. І вони бачили, як це повторилося на нашій землі. Вони пам’ятають зруйновану нацистами Варшаву. І бачать, що зробили з Маріуполем.

Не забули британці, як нацисти стирали з лиця землі Ковентрі, яке бомбардували 41 раз. Як звучала «Місячна соната» від Люфтваффе, коли по місту безперервно гатили 11 годин. Як зруйнували його історичний центр, фабрики, собор Святого Михаїла. І вони бачили, як ракетами били по Харкову. Як спотворили його історичний центр, заводи й Свято-Успенський собор. Вони пам’ятають, як Лондон бомбардували 57 ночей поспіль. Як «Фау» падали на Белфаст, Портсмут, Ліверпуль. І бачать, як прилітають крилаті ракети в Миколаїв, Краматорськ, Чернігів. Пам’ятають, як гатили по Бірмінгему. І бачать, як дістається його місту-побратиму Запоріжжю.

Це пам’ятають нідерландці. Як Роттердам став першим містом, що зазнало тотального знищення, коли нацисти скинули на нього 97 тонн бомб.

Це пам’ятають французи. Пам’ятають Орадур-сюр-Глан, де есесівці спалили живцем півтисячі жінок і дітей. Масові повішення в Тюлі, різанину в селищі Аск. Багатотисячна акція спротиву в окупованому Ліллі. Вони бачили, що зробили в Бучі, Ірпені, Бородянці, Волновасі, Тростянці. Вони бачать, як окупували Херсон, Мелітополь, Бердянськ та інші наші міста, у яких люди не здаються. І виходять на багатотисячні мирні акції, які не під силу окупанту, і все, що вони можуть, – лише стріляти по мирних людях.

Це не забули чехи. Як менш ніж за добу нацисти знищили Лідиці, залишивши від селища суцільне попелище. Вони бачили, як знищили Попасну. Від неї не лишилося навіть попелища. Не забули греки, які пережили масові вбивства й розстріли на всій території, блокаду й великий голод.

Про це пам’ятають американці, які билися зі злом на два фронти. Які пройшли Перл-Харбор і Дюнкерк разом із союзниками. І всі ми разом проходимо нові, не менш складні битви.

Це пам’ятають усі, хто пережив Голокост, – як один народ може сильно ненавидіти інший.

Це не забули литовці, латвійці, естонці, данці, грузини, вірмени, бельгійці, норвежці та ще багато інших – усі, хто постраждав від нацизму на своїй землі, і всі, хто переміг його у складі антигітлерівської коаліції.

На жаль, є ті, хто, переживши всі ці злочини, втративши мільйони людей, які боролися за перемогу та здобули її, сьогодні осквернив пам’ять про них та їхній подвиг.

Той, хто дозволив обстрілювати зі своєї землі міста України, які поруч із нашими предками звільняли і його предки.

Той, хто плюнув в обличчя своєму «Безсмертному полку», поставивши поруч з ним катів із Бучі.

І кинув виклик усьому людству. Але забув про головне: будь-яке зло завжди закінчується однаково – воно закінчується.

Дорогі українці!

Сьогодні, у День пам’яті та примирення, ми вклоняємося перед усіма, хто захищав рідну землю й світ від нацизму. Ми відзначаємо подвиг українського народу та його внесок у перемогу антигітлерівської коаліції.

Вибухи, постріли, окопи, поранення, голод, бомбардування, блокади, масові розстріли, каральні операції, окупація, концтабори, газові камери, жовті зірки, гетто, Бабин Яр, Хатинь, полон, примусові роботи. Вони загинули за те, щоб кожен із нас знав, що означають ці поняття, з книжок, а не з власного досвіду. Але сталося інакше. Це несправедливо перед ними всіма. Але правда переможе. І ми все подолаємо!

І доказ цьому має назву «Вервольф». Це колишня ставка та бункер Гітлера біля Вінниці. І все, що від неї залишилося, – декілька каменів. Руїни. Розвалини того, хто вважав себе величним і непереможним. Це дороговказ усім нам і майбутнім поколінням. Те, за що боролися наші предки. І довели: жодне зло не уникне відповідальності. Не зможе сховатися в бункері. Від нього не лишиться каменя на камені. Тож ми все подолаємо. І ми знаємо це точно, бо наші військові і всі наші люди – нащадки тих, хто подолав нацизм. Тож переможуть знову.

І знову буде мир. Нарешті знову!

Ми подолаємо зиму, яка почалася 24 лютого, триває 8 травня, але точно скінчиться, і її розтопить українське сонце! І ми зустрінемо наш світанок усією країною. І рідні та кохані, друзі й близькі будуть поруч знову! Нарешті знову! І над тимчасово окупованими містами й селами наш прапор замайорить знову. Нарешті знову! І ми зберемося разом. І буде мир! Нарешті знову! І більше жодних чорно-білих снів, а тільки синьо-жовта мрія. Нарешті знову! За це боролися наші предки.

Вічна шана всім, хто протистояв нацизму!

Вічна пам’ять усім загиблим під час Другої світової війни!